Ми знову протерли черевики, ретельно так, пропускаючи один одного вперед, переминаючись при вході. Енс стояв на дверях, вигляд у нього був гідний і умиротворений. Він запросив нас жестом, проводячи до кімнати.
її поклали навпаки. Кеш зробив ту штуку такої форми, як у на-
стінного годинника Г І — кожен стик і шов на дошках скошені
й підігнані; все так_щільно, як у барабані, охайно, як у кошику з шиттям,— а поклали її там головою в ноги, щоб не зім'ялась одежа. На ній була весільна сукня, що розширюється донизу, отож її поклали головою в ноги, щоб розрівняти сукню, а обличчя покрили вуаллю, щоб не видно було, як його поколупав малий.
Коли ми виходимо, 3'являєтвся Уїтфілд. Входить мокрий, забрьоханий до пояса.
— Хай ласка господня спаде на сей дім,— каже він.— Я спізнився, бо моста знесло. Довелося спуститись до старого броду й перебратися вплав на коні, господь не дав мені загинути. Благословення господнє сьому домові.
Ми повертаємось туди, де козли, і хто сідає на дошки, хто нака-рячки.
— Я знав, що його знесе,— озвався Армстід.
— Він так довго стояв, цей міст,— зауважив Квік.
— Ти хочеш сказати — господь його підтримував,— докинув дядь* ко Біллі.— Я не знаю, щоб хто-небудь хоч раз торкнувся його молотком за двадцять п'ять років.
— Скільки він часу простояв, дядьку Біллі?—спитав Квік.
— його збудували... дай-но подумаю... Збудували 1888 року,— відповів дядько Біллі.— Я пам'ятаю це, бо першим проїхав по мосту Пібоді, добираючись до мого дому. У мене саме народився Джоді.
— Але він давно б уже розвалився, якби відтоді я проїздив по ньому кожного разу, коли твоя жінка бувала при надії,— зауважив Пібоді.
Ми засміялися раптом уголос і так само раптом стихли.
— Скільки людських душ по ньому пройшло, що вже ні по яких мостах не ходитиме,— сказав Гаустон.
— Факт,— погодився Літлджон.— Що й казати.
— І іншого моста нема поблизу,— сказав Армстід.— Доки її підводою довезуть до міста, мине два-три дні. А доки назад з Джефферсо-на вернуться, то й цілий тиждень збіжить.
— Але чого це Енсові так закортіло везти її до Джефферсона? — запитав Гаустон.
— Він дав їй слово,— відказав я.— Вона так хотіла. Вона родом звідти. Отож і затялася на цьому.
— Та й Енс не менш затявся,— докинув Квік.
— Справді,— озвався дядько Біллі.— Він веде себе як чоловік, що пустив за водою усе своє життя, а тоді затявся на чомусь, аби лише більше клопоту ближнім.
— Але як тепер така річка, то тільки господь зможе перевезти її на той бік,— промовив Пібоді.— Енсові це не по силі.
— І господь, гадаю, це зробить,— сказав Квік.— Усе життя він має Енса у своїй опіці.
— Це факт,— підтвердив Літлджон.
— Тож-бо запізно було б тепер його кидати,— додав Армстід.
— Я гадаю, що й усіх нас тут він не обділив своєю ласкою,— сказав дядько Біллі.— І це триває так довго, що тепер він уже не зможе нас покинути.
Виходить Кеш. На ньому чиста сорочка; його волосся, ще мокре, гладенько зачісане на чоло, воно в нього гладеньке й чорне, мов намальоване. Він важко присідає у нашому колі, ми вдивляємось у нього. ГІ
87
НЕ
— Як на тебе ця погода, діє? — запитує Армстід. Кеш мовчить.
— Поламана кістка озивається на всяку зміну,— каже Літл-джон.— Як хто з поламаною кісткою, то може передчувати погоду.
— Щастя Кешеве, що він тільки ногу зламав,— зауважує Армстід.— Бо міг же так ушкодитись, що все життя б у ліжку пролежав. Звисока ти впав, Кеше?
— З висоти двадцять вісім футів і чотири з половиною дюйми, десь так,— каже Кеш. Я підсовуюся до нього.
— На мокрих дошках запросто послизнутися,— докидає Квік. '— Погано,— кажу я.— Але тут нічого не вдієш.
— Ця чортова жінота,— озивається Кеш.— Я зробив так, щоб було їй по розміру. Щоб підходило й на зріст, і за вагою.
Якщо через якісь мокрі дошки люди падають, скільки ж то їх нападає, поки зійде ця висока вода!
— Нічого тут не вдієш,— кажу я.
Мене не обходить, що люди падають. Мене обходять бавовна й кукурудза.
І Пібоді не обходить, що люди падають. Чи не правда, док?
Факт. Геть дощенту вимиє з грунту. Вічно ця негода щось накоїть.
Отож-бо й є. Тим-то й мусиш докладати рук. Бо якби ніякої негоди і кожен збирав великий урожай, хто б його там дуже доглядав?
Та хай йому дідько, але кого ж це втішить, коли вода змиває його працю, над якою він потом умивався/
Факт. Хто б журився, що піднімається вода, якби змога самому її й спустити!
Але де такий умілець на світі? 1 якого кольору в нього очі? Еге ж. Господь звелів, щоб воно росло. І його ж воля змити, коли він гадає, що воно для цього доспіло.
— Нічого тут не вдієш,— знов кажу я.
— Ця чортова жінота,— знов каже Кеш.
У хаті жінки починають співати. Ми чуємо перші слова — голоси тягнуться вгору,— тоді підводимось і підступаємо до дверей, скидаючи дорогою капелюхи й випльовуючи жуйку. Всередину ми не заходимо. Зупиняємось гуртом на приступках, у негнучких руках тримаємо капелюхи на животі чи за спиною, одна нога виставлена наперед, голови схилені, дивимось ми то вбік, то вниз на капелюхи в руках, то на землю чи інколи в небо, то на споважнілі стримані обличчя одне одного.
Спів кінчається, і голоси стихають після розкішного останнього акорду. Починає Уїтфілд. його голос дужчий, ніж він сам. Це так, немов голос існує окремо від нього. Наче він — щось одне, а голос — щось зовсім інше, верхи на двох конях бік-о-бік вони перебираються вплав через річку і входять у хату, один заболочений, а другий навіть і не змоклий, урочистий і сумний. Якась жінка у хаті заходиться плачем. Коли слухаєш, то здається, що вона очима й голосом сама в себе звернена; ми переступаємо з ноги на ногу і, стикаючись поглядами, вдаємо, ніби очі наші не зустрічаються.
Нарешті Уїтфілд кінчає. Жінки знову співають, їхні голоси в цій задусі неначе зроджуються з самого повітря, сходяться разом і пливуть далі сумною, заспокійливою мелодією. Коли голоси стихають, то таке враження, що вони не зникли, а тільки розчинилися в повітрі й чекають, щоб ми пішли,— тоді вони знов оживуть і зіллються воєдино, сумні й заспокійливі. Та ось вони таки доспівали, ми надягаємо капелюхи, рухи наші незграбні, немов ми й капелюхів зроду не носили.
Дорогою додому Кора ще співає.
— Я до бога йду і нагороди собі жду,— співає вона, сидячи на возі, хустка на плечах, розкрита парасолька над нею, хоча дощу нема.
— А вона свою вже дістала,— кажу я.— Хоч куди вона там пішла, а нагороду вже дістала — звільнилася від Енса Бандрена.
Ш)1 /(Гр£)$ні;вона1(£Єіжала в труні, чекаючи, поки Дарл і Джуел вернуться голіруч, дістануть нове колесо й знов підуть туди, де застряла підвода в рові.
Візьми моїх коней, Енсе, кажу йому.
Ми своїх почекаєм, відказує він. Вона хотіла б так. Вона завжди на своєму стояла.
На третій день вони вернулися, поклали її на підводу й рушили, але було вже надто пізно.
Вам же доведеться об'їжджати довкруги через Самсонів міст. Цілий день, поки туди доберетесь. А там ще сорок миль до Джефферсона. Візьми моїх коней, Енсе.
Своїх почекаєм. Вона хотіла б так.
Ми побачили його за милю від дому, він сидів над болітцем. Зроду-віку риби там не водилося. Він підвів на нас погляд, очі круглі й спокійні, обличчя в багнюці, на колінах прут. Кора все співала.
— Сьогодні не добра пора ловити рибу,— сказав я.— Ходи з нами, завтра раненько-враниі ми вдвох виберемось на річку й наловимо її.
— Одна рибина й тут є,— відказав він.— Дьюї Делл бачила.
— Ходімо з нами. На річці краще ловиться.
— Тут теж є,— повторив він.— Дьюї Делл бачила.
— Я до бога йду і нагороди собі жду,— співала своє Кора.
ДАРЛ
— Це не твій кінь здох, Джуеле,— кажу я.
Він сидить випростано, ледь схилившись уперед, спина мов дерев'яна. Криси його намоклого капелюха у двох місцях відстали від наголовка й нависли на його здерев'яніле обличчя, і коли він потуплює голову, то дивиться крізь щілини, наче крізь забороло шолому, погляд звернений через долину туди, де клуня приліплена на схилі, в уяві його постає невидимий кінь.
— Бачиш? —питаю я.
Високо над хатою, на тлі густого рухливого неба, вони зависають дедалі вужчими колами. Звідси вони як цяточки, невблаганні, терплячі, зловісні.
— Але це не твій кінь здох.
— Хай тобі біс,— каже він.— Хай тобі біс.
Я не можу любити свою матір, бо у мене нема матері. Джуелова мати — коняка.
Канюки зависають непорушно в тому своєму ширянні, через хмари здається, ніби вони даленіють.
Він застигає непорушно, спина здерев'яніла, обличчя теж, і в уяві його постає кінь, стрімкий у русі, схожий на яструба з гачкуватими крильми. Вони чекають нас, готові рушати, чекають його. Він входить у стійло й чекає, поки кінь спробує його копнути, тоді він встигає прошмигнути повз нього й забирається до ясел, застряє там, поглядаючи через шпарини понад стійлом на безлюдну стежку, а потім вилазить на піддашшя.
— Хай йому біс. Хай йому біс.
КЕШ
— Вона нерівно лежить. Коли ви хочете її нести й везти в рівновазі, то треба...
— Піднось. Піднось, хай тобі біс.
— Кажу тобі, що вона не втримається у рівновазі, якщо...
— Піднось! Піднось, дияволе носатий, піднось!
Вона нерівно лежить. Якщо вони хочуть нести її й везти у рівновазі, то треба...
ДАРЛ
Він схиляється над нею разом з нами, дві рук-и-з віеьмох^ Кров хвилями приливає йому до обличчя. У проміжках шкіра у нього зеле^ нава, такою рівною, густою зеленавістю, як у коров'ячої жуйки, обличчя його захлинається, шаленіє, верхня губа задерта.
— Піднось!— кричить він.— Піднось, дияволе носатий!
Він хапає, підносить увесь бік так раптово, що й нас усіх пориває швидше підхопити її, щоб він не перекинув догори ногами. З хвилину труна чинить опір, немов з власної волі, немов усередині її схудле на тріску тіло, хоч і мертве, шалено протистоїть нарузі, силкуючись приховати забруднену одежу, коли вже вона не змогла вберегти від забруднення тіло. Тоді раптом труна попускає і рвучко зноситься вгору, так ніби худорба небіжчиці збільшила підіймальну силу дощок або наче вона сама всупереч власному бажанню й потребі ринула навздогін за одежею, злякавшись, щоб її не здерто з неї. Обличчя Джуела стає зовсім зеленим, і я чую, як свистять його зуби при кожному подиху.
Ми виносимо труну в сіни, наші ноги шарпливо, незграбно тупають по підлозі, ми човгаємо підошвами і так виходимо за поріг.
— Стривайте хвилинку,— каже тато, відпускаючи свій кінець.