Зрозумій, я намагаюся краще всього, тобто найкращим способом, настільки краще, як можу. Мені це дається важко. Будь ласка, будь чесним, але й надто не засуджуй.
З відкритим серцем, Олександр.
Увертюра до зустрічі з Героєм, а потім зустріч з Героєм
Як я і передбачав, моїх дівчаток дуже засмутило те, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. "Ніч-без-сну, — сказала одна з них, — і як же я, по-твоєму, маю задовольнятися, коли тебе не буде?" Я порадив їй зробити кілька речей. "Манюня, — сказала друга з моїх дівчаток, — так робити негарно". Тоді я сказав їм усім: "Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я вкалую, і тому у мене є обов'язок бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше грошових знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, чи не так? Я роблю для тебе шось таке, чого ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так шо не діставай мене". Але якшо чесно, то мені не було ні каплі сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоера. Як я вже пригадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ні в Луцьку, ні в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів побачити всякого різного. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто струмом било по шкірі, коли я думав, шо зустрінуся з американцем.
"Тобі треба взяти з собою їдло на дорогу, ШАПКА", — сказав мій Батя. "Не називай мене так", — відповів йому я. "А ше треба прихопити шось пити й географічні карти", — вів далі він. "Спочатку вам прийдеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі". "А скільки грошей я буду мати за те, шо буду пахати?" — я спитав про це, бо для мене ця сторона питання була дуже привабливою. "Менше, ніж ти думаєш, шо заслуговуєш, — сказав Батя, — і більше, ніж ти заслуговуєш". Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав Баті: "Ну, тоді я, очевидно, і не захочу це робити". "А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити", — відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині Батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.
Ми вирішили, шо я з Дєдом виїдемо опівночі першого липня. Так у нас буде п'ятнадцять годин до зустрічі. Так само всі, крім мене і Дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо Дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей буде виглядати ззовні, і він теж не знав, з яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. Над цим моментом ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він мало шо рака не вродив. Я сказав, шо і я мало рака не родив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я йому прагнув продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.
Я постійно багато розмірковував про те, шоб змінити місце проживання на Америку, коли стану трохи старшим. Я знаю, в них там багато першокласних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постійно спілкується з другом племінника того мужика, який вигадав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл — а цей мужик знає все. Мої друзі цілком задоволені життям в Одесі і не проти прожити тут весь час. Вони хочуть постарітися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо і так знають. Так, але це не для мене і не для Ігорчика.
За декілька днів до приїзду героя я спитав Батю, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. "Не", — сказав він. "Але ж я хочу", — доводив я до його відома. "А мене не гребе, шо ти хочеш", — відказав він, шо завжди було сигналом закінчення розмови. Але не тепер. "А чого?" — знову спитав я. "Тому шо то, чого ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно". "Ну, нє — сказав я, — чого це я не зможу поїхати в Америку після університету?" "Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? — перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла, — а це тому, шо твій Прадєд був з Одеси, і твій Дєд з Одеси, і твій Батя — тобто я — з Одеси, і ви теж, хлопчики, з Одеси. А ше після університету ти будеш працювати в агенції "Дорогами предків". І це суперкласне місце роботи і для Дєда, і для мене, а значить — і для тебе". "А шо, як я цього не бажаю? — знову спитав я, — шо, як я не хочу працювати в "Дорогами предків", а хочу працювати в якомусь іншому місці, де я буду займатися чимось незвичним і зароблятиму багато грошей, а не мізерні суми? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а шоб вони виросли в іншому, ліпшому місці, де в них будуть ліпші речі і взагалі більше речей? Шо, як я хочу мати дівчат?" Тут Батя вийняв з холодильника три кубики льоду, закрив холодильник і простягнув їх мені. "На, — сказав він, даючи мені лід, — поклади на фейс — не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові". І це був кінець розмові. Мені треба було бути мудрішим.
А я ше не сказав, шо Дєд наполягав, шоб ми взяли з собою Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Це була ше одна річ. "Та ти просто дурень", — виголосив йому тоді Батя. "Мені вона треба, шоб я бачив дорогу", — сказав на це Дєд, вказуючи пальцем на свої очі. "Я ж сліпий". "Ти ніякий не сліпий і ця псина з вами не поїде". "Не, я-сліпий і моя сучка поїде зі мною!". "Нє-а, сказав Батя, псина буде виглядати непрофесійне". Я було сунувся шось сказати на захист Дєда, але цього разу я вже був мудрішим. "Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі". Батя опинився в ситуації. Це, звичайно, не була "до-олгая есто-онская пауза", але він чув себе між молотом і ще більш жорстким місцем, шо виглядало на те саме шо і "до-олгая есто-онская пауза". Між Дєдом і Батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив і нічого в світі не лякало мене більше. Нарешті Батя здався, хоча вони домовилися, шо Семмі Дейвіс Молодший-Молодший буде носити спеціальну сконструйовану Батьою сорочку з написом "Офіційна Псина-Поводир Агенції "Дорогами предків". Так вона виглядала досить навіть професійно.
Навіть якшо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рванути через вікно машини, їхати було дуже важко, бо саме авто було абсолютним лайном і рухалося не швидше, ніж я біжу, тобто десь шістдесят кілометрів за годину. Нас обганяло багато машин і цей факт змушував мене почуватися другосортним, особливо якшо це були машини, напаковані сім'ями або велосипедами. Ні Дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми взагалі неговіркі. Я намагався не нервувати його, хоча раз таки зробив це. В одному випадку я забув вивчити карту і ми пропустили виїзд на головну дорогу. "Ти тільки мене не бий, — сказав я Дєду, — бо я припустився малюсінької помилки в користуванні картою. Дєд натиснув на педаль гальмів, і моє обличчя точно відтворило конфігурацію лобового скла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. "Я тебе просив водити машину?" — запитав Дєд. "У мене нема прав, шоб вести машину", — відповів я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) "А може, я просив тебе готувати жратву, коли ти там собі дрихнув?" — знову сказав Дєд. "Нє-а", — відказав я. "Так, може, я вимагав, шоб ти видумав велосипед?" — питав він. "Нє, — сказав я, — в мене би це й так не вийшло". "Скільки речей я попросив тебе зробити?" — не переставав Дєд. "Тільки одну", — відповів я, добре знаючи, шо він ледве стримується, хоча тримає все в собі, і шо за якийсь час його прорве і він на мене визвіриться, а може, і вдасться до заслуженого мною насилля — нічого нового в тому не було. Але він цього всього не зробив. (Тепер ти знаєш, Джонатан, шо він не вдався до насилля ні до мене, ні до Ігорчика.) Хочеш знати, шо він зробив? Він розвернув машину, і ми поїхали до того місця, де я помилився. Минуло двадцять хвилин. Коли ми туди під'їхали, я сповістив Дєда, шо це тут. "Шо, клянешся своїм дрином?" — запитав Дєд. І я сказав йому, шо клянуся дрином. Тоді він скерував машину на узбіччя. "Тут ми зупинимся і з'їмо наш сніданок", — сказав Дєд. "Шо, прямо тут?!" — здивувався я, бо місце було дуже непривабливим, якихось кілька метрів від болота посеред дороги і біля якоїсь бетонної стіни, шо відділяла дорогу від колгоспних полів. "Так, я думаю, шо це найкраще місце", — запечатав Дєд, і я зрозумів, шо краще не возбухати. Ми вляглися на травичку й почали їсти, у той момент Семмі Дейвіс Молодший-Молодший намагався злизати жовту розмітку з дороги шосе. "Як ти ше раз помилишся, — сказав Дєд, вдумливо пережовуючи сосиску, — то ти вилетиш із машини з відбитком кеда на сраці. Це буде відбиток мого кєда. І він буде на твоїй сраці. Ти усвідомлюєш цю річ?"
Коли ми приїхали до Львова, була тільки одинадцята година, але ми зразу подалися на залізничний вокзал, як наказував нам Батя. Вокзал було дуже тяжко знайти, і ми ставали багато разів втраченими людьми. Це доводило Дєда до сказу, він усе повторював "Я ненавиджу Львів!" Так ми блукали хвилин із десять. Львів — це велике і вражаюче місто, але воно не таке, як Одеса.
Одеса дуже красива, там є багато відомих пляжів, де дівчата лежать на спинах і репрезентують свої суперові цицьки. А Львів нагадує американський Нью-Йорк. Мені здається навіть, шо Нью-Йорк, фактично, будували на зразок Львова. Тут високі будівлі (деякі навіть мають по шість поверхів), широкі вулиці (де є місце для трьох автомобілів вряд) і всі люди з мо-білками. У Львові є багато статуй і багато місць, де вони колись стояли. Я ше не бачив міста, в якому було би стільки бетону. Та тут всюди бетон, я вам скажу, шо навіть міське сіре небо подібне на бетон. Це шось таке, про шо ми з героєм будемо багато говорити потім, коли в нас буде бракувати слів. Він мене спитає: "Ти пам'ятаєш щось конструктивне про Львів?". І я скажу: "Я — так, там багато конструкцій". І тоді він теж скаже: "1 я пам'ятаю". Львів узагалі в українській історії місто дуже важливе. Запитаєте чому? Та я не знаю чому, але я впевнений, шо мій друган Гриня це точно знає.
Але збоку вокзалу Львів не дуже вставляє.