Все ясно (Повна ілюмінація)

Джонатан Сафран Фоер

Сторінка 5 з 56

Я цілком благовірна людина і є речі, на які я заслуговую.

Від самотнього свічкаря Мордехая Ц., руки котрого були вкриті тонкими рукавицями з воску, який годі було відмити: Я такий самотній цілий день у своїй майстерні. Свічкарів після мене незалишиться. Задумайтеся над цим.

Від безробітного Приземленого Люмпля В., котрий не визнавав Пасхальної Ночі не тому, що вона була релігійним святом, а тому, що не розумів, чим ця ніч відрізнялася від інших: Я не найкраща людина з-поміж тих, що коли-небудь жили, але я буду добрим батьком, і ви це знаєте.

Від смертельно хворого філософа Пінчаса Т., котрого на млині вдарила в голову балка: Киньте її назад у воду й дозвольте бути зі мною.

Доброчесний Рабин знав усе, що стосувалося складних, дуже складних і дуже-дуже складних справ єврейської віри, і міг пояснити найбільш заплутані релігійні суперечності, тлумачачи найнезрозуміліші, важкі для розшифрування тексти, але про саме життя знав він не так уже й багато; з цієї причини, а також тому, що поява дитини не мала жодного текстуального пояснення, і ні в кого було запитати поради — бо як питати порад тому, хто сам уособлює псі поради? — а насамперед тому, що дитинча належало до сфери життя і саме було життям, Рабин опинився у вельми скрутному становищі. ВОНИ ВСІ ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, — думав він. — СТАТКИ У ВСІХ ТРОХИ НИЖЧІ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ, НЕХАЙ ТАК, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ЧУЙНЕ СЕРЦЕ. ХТО Ж ІЗ НИХ ЗАСЛУЮВУЄ НА ТАКУ НАГОРОДУ НАЙБІЛЬШЕ?

НАЙКРАЩЕ РІШЕННЯ — ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОГО РІШЕННЯ, — вирішив нарешті Рабин і висипав усі листи в кубельце до моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі, постановивши віддати її — а в певному сенсі й мене — тому, до чиєї писанини вона потягнеться найперше. Але вона не тягнулася до жодного. Взагалі не звертала на них уваги. Упродовж двох днів вона навіть не поворухнулася, не кричала і навіть не відкривала ротика, щоб поїсти. Чоловіки в чорних капелюхах продовжували голосити молитви (СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ…), гойдаючись на своїх шнурах над залитими Бродом підвалами Синагоги, тримаючись міцніше за Велику Книгу, ніж за шнури, думаючи, що хтось дослухається до їхніх вигуків, аж доки нарешті, посередині ранньої вечірньої служби, добрий торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. не витерпів і не прорік те, що у всіх давно крутилося на язику: ЗАПАХ СТАЄ НЕСТЕРПНИМ! ЯК МОЖУ Я НАБЛИЖАТИСЯ ДО ГОСПОДА, ЯКЩО ПОЧУВАЮСЯ ТАК БЛИЗЬКО ДО КЛОЗЕТУ!?

Доброчесний Рабин не міг не погодитися й перервав службу. Він опустився на скляну підлогу й відчинив ковчег. Кімната одразу ж сповнилася всепроникним, неохопним, нелюдським, непрощенним смородом нечуваної байдужості. Він лився з ковчега, стелився Синагогою, заповнив кожну вулицю, кожен закапелок штетля, пробрався під кожну подушку в кожній

спальні — забився у ніздрі тих, котрі спали, І встиг зіпсувати їм сни, перш ніж вихлюпнутися з черговим храпом — і врешті влився у Брід.

Немовля, як і раніше, тихесенько собі лежало без жодного руху. Доброчесний Рабин поставив ковчег на землю, взяв перший-ліпший наскрізь промоклий папірець і проголосив: ДИТИНА ОБРАЛА СОБІ ЗА БАТЬКА ЯНКЕЛЯ!

Схоже, ми потрапили в добрі руки.

***

20 липня 1997

Дорогий Джонатан,

Палко жадаю, шоб цей лист вдався мені добре. Як ти вже зрозумів, я не є суперзнавцем англійської мови. Українською всі мої думки виглядають дуже навіть нічо, але моя друга мова не настільки досконала. Я вирішив використовувати ті речі, яких ти мене вчив, експлуатуючи подарований тобою словник, як ти і радив робити, коли мої слова будуть надто витонченими чи недоречними. Якшо ж тебе не задовільняє моя робота, то я дуже наполягаю мені її повернути. Я буду щосили трудитися над нею, доки вона тобі не почне подобатися.

Докладаю до конверта речі, про які ти просив, зокрема листівки з Луцька, перелік прізвищ на надгробних плитах часів війни в шести селах і фотографії, які ти дав мені на всякий пожарний. Все-таки краще, ніж нічого, правда? Я був справді сам не свій від хвилювань, через твої пригоди в поїзді. Знаю, яким важливим був для тебе, для нас обох, той ящик і шо його інгредієнти нічим замінити не вдасться. Крадіжка — штука неприємна, але вона постійно стається з тими, хто вертається поїздом з України. Оскільки ти не маєш інформації, хто з прикордонників викрав ящик, навряд чи вдасться його знайти, напевно то вже з кінцями, він зник назавжди. Але, будь ласка, не дозволяй цьому переживанню зіпсувати тобі враження про всю Україну, яка, напевно, є жахливим радянським пережитком.

Саме в цьому місці бажаю подякувати тобі за те, шо ти був таким терплячим і навіть стоїчним зі мною під час нашої подорожі. Ти, напевне, розраховував мати більш просунутого перекладача, але я думаю, шо все зробив па тверду трійку. Я дуже винен у тому, шо ми не знайшли Августини, але ж ти сам знаєш, яка це була непідйомна мета. Якби в нас було більше часу, ми б обов'язково її запеленгували. Ми обшарили б усі шість сіл і опитали всіх. Під кожен камінь заглянули б. Але ми вже багато про це говорили.

Дякую тобі за репродукцію фотографії Августини з її сім'єю. Я без кінця думав про те, шо ти казав про своє кохання до неї. Щиро кажучи, я не все зрозумів, коли ти говорив про це тут. Хоча тепер цілком собі все уявляю. Я досліджував фотокартку двічі — вранці, а потім перед тим, як завалитися спати — і кожен раз бачив шось нове, наприклад, як від її волосся падає тінь, а губи зводяться в кутиках.

Я дуже возрадувався твоїм спокоєм після прочитання моєї першої частини. Тобі тяжко буде уявити, шо я вніс всі поправки, на які ти вказав. Вибач, шо в останньому рядку назвав тебе дуже розбещеним євреєм. Я це змінив і тепер там написано: "Я не хочу трястися десять годин в якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві". Я трохи розтягнув першу частину про себе, викреслив слово "нігери", як ти наказав, хоча це правда, у мене від них дах їде. Приємно, шо тобі сподобалось речення: "Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я". Правда, мушу тебе спитати: шо таке трюїзм?

Я дуже довго розмірковував над тим, шоб зробити, як ти казав, розділ про мою бабку довшим. Оскільки для тебе це так важливо, я вирішив, о'кей, я вставлю туди те, шо ти мені надіслав. Не те шоб я над цим довго думав, але я б хотів бути людиною, яка сама це придумала. Те, шо ти написав, Джонатан, дуже красиво, і я відчув, шо все це правда.

І ше дякую, хоч мені й соромно, шо ти не зробив зауваження про брехню щодо мого зросту. Я просто подумав, шо було би суперово, якби я був високий.

Я докладав зусиль, шоб сотворити наступну частину, як ти мене вчив, вкладаючи у свої думки найперше те, про шо ти мені казав. Я також: намагався не бути таким, як ти казав, дуже зрозумілим і невиправдано чуттєвим. А ше про ту національну валюту, яку ти додав до листа, клянуся, шо я писав би і без неї. Я просто от чую в собі гігантську гордість, шо пишу для письменника, особливо якшо він американський письменник, ну як Ернест Хемінгуей чи ти.

Твоя частина "Початок світу настає часто" видалася мені дуже вже екзальтованою. Там є місця, яких я взагалі не вкурив, але припускаю, шо це шось просто дуже єврейське, шо може доглупа-ти тільки справжній єврей. Ви, певно, тому й думаєте, шо Бог вас вибрав, бо тільки ви розумієте свої власні приколи про вас же самих? У мене є ше одне маленьке питання про цю частину: чи знаєш ти, шо більшість імен, які ти використовуєш, в Україні не зустрічаються? Ну, Трохим — цеяше чув, і Ханна теж, але всі решта — дуже чудні. Ти їх сам видумав? І таких ляпсусів у тебе повно. Буду тебе про них інформувати. А ти взагалі гумористичний письменник чи нормальний?

Більше прозрінь у мене поки нема, для лицезріння нових речей мені треба глибше познайомитися з твоїм романом. Май на увазі, шо наразі я в екстазі. Повідомляю, шо навіть коли ти мені покажеш більше, я навряд чи пораджу шось розумне, але зможу стати в пригоді по-іншому. Якшо побачу шось не зовсім гумористичне, то так тобі і скажу, і ти зробиш це смішнішим. Ти мені так багато про все це нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати решту твоєї книги і буду думати про тебе ще краще, якшо вийде. До речі, шо таке Куннілінгус?

А тепер про справи приватні. (Можеш вирішити не читати цю частину, якшо для тебе це занудно. Я зрозумію, але прошу мені про це не повідомляти.) Дєду не здоровиться. Він перебрався до нас назавжди. Тепер він дислокується разом із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим на ліжку Ігорчика. А сам Ігорчик перекочував на диван. Ігорчика це не дістає, бо він добрий хлопець і розуміє набагато більше, ніж усі довкола думають. Я вважаю, шо причиною Дєдового нездоров'я стала його меланхолія, і сліпота в нього теж: від того, хоча насправді він же не сліпий. З того часу, як ми повернулися з Луцька, йому стало конкретно гірше. Ти ж знаєш, його дуже зачепила історія з Августиною, набагато більше, ніж нас із тобою. З Батьою про Дєдову меланхолію говорити взагалі неможливо, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора ввечері ми сіли за стіл на кухні, їли чорний хліб і говорили про легку атлетику. І тут зверху почули звуки. А над нами якраз кімната Ігорчика. Я зрозумів, шо то Дєд плаче; і Батя теж це зрозумів. Іше був такий звук, ніби там хтось на стелі реп витанцьовує. (Взагалі-то реп — це потряс-на штука, наприклад, у виконанні дніпропетровської групи, там усі глухі на два вуха, але я не по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічого не чули. На звуки до кухні прийшов Ігорчик. "Здоров, Роззява", — сказав йому Батя, бо Ігор знову пережив невдале пікірування й знову підбив собі око, але цього разу — ліве. "Я теж хочу чорного хліба", — сказав Ігорчик, не дивлячись на Батю. Йому виповнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий розумний. (Я тільки тобі це кажу. І не говори цього нікому.)

Сподіваюся, шо ти щасливий і шо всі твої родичі здорові, цвітуть і пахнуть. Ми вже встигли стати друзями, коли ти був на Україні, правда? У наступному житті ми могли б бути справжніми друзями. Мене буде турбувати відсутність твого наступного листа, і я чекатиму на продовження твого роману. Відчуваю потребу перетравити ше один свій новий розділ (шлунок у мене вже битком набитий) і надіслати його тобі.

1 2 3 4 5 6 7