Якось банально". — "І не жахливо, і не банально". — "Виразити те, що хочеш сказати, буває іноді так важко". — "Це я розумію". — "Я хочу самовиразитися". — "У мене та ж сама проблема". — "Я шукаю власний голос". — "Так він у тебе в роті". — "Я б хотів робити щось таке, чого потім не соромитимуся". — "Шось типу того, чим можна потім пишатися, так?" — "Не обов'язково. Я лише хочу не соромитися зробленого". — "Знаєш, як багато є класних руских писателів?" — "О, звичайно. Маса". — "Толстой, наприклад. Він написав "Війну", а потім "Мир", дві просто класні книжки, і взяв за своє писательство Нобелівську Премію, якшо я тільки не помиляюся". —"Дійсно, Толстой, Бєлий, Тургенєв". — "Можна питання?" — "Прошу". — "Ти пишеш, бо тобі є шо сказати?" — "Та ні". — "Добре, я переметнуся на другу тему: скільки валюти отримує в Америці бухгалтер?" — "Я не знаю, напевне… Думаю, доволі багато, якщо тільки він або вона добре виконують свою роботу". — "Вона!" — "Або він". — "А негри бувають бухгалтерами?" — "Ви говорите про афро-американських бухгалтерів. А те слово, Алексе, більше не вживайте". — "А бухгалтери-гомосексуалісти?" —"Гомосексуальність може виявлятися в усіх сферах. Хіба немає гомосексуалістів-сміття-рів?" — "Скільки валюти буде отримувати бухгалтер-гомосексуаліст та ше й неф?" — "Будь ласка, не вживайте цього слова". — "Якого слова?" — "Того, шо було вкінці речення". — "Ш-шо?" — "Ну оте слово на "н". Ну, таке, що з "н" починається, і…". — "Це шо слово негр?" — "Шшш!" — "Та люблю я негрів!" — "Вам справді не варто так висловлюватися". — "Та я просто волочуся від них. Вони класні мужики". — "Це стосувалося самого слова. Говорити так — негарно". — "Негри?" — "Будь ласка". — "А шо такого з неграми?" — "Шшш". — "Скільки в Америці коштує горнятко кави?" — "О, це залежить. Може коштувати один долар". — "Один долар! Та це ж майже задарма! Та в Україні одне горнятко кави коштує п'ять баксів!" — "Ну, я не мав на увазі, скажімо, капучино. Вони можуть вартувати і п'ять, і шість доларів". — "Капучіно?! — викрикнув я, хапаючи руками голову, — та за них ціни просто скажені!" — "А лат-те у вас в Україні продають?" — "Шо таке лат-те?" — "В Америці цей напій зараз на піку популярності. Його продають на кожному кроці". — "А мока у вас там є?" — "Та звісно ж, проте її п'ють лише діти. Вона не вважається стильним напоєм". — "Ага, тут так само. А ше в нас є мокачіно". — "О так, і в Америці це є. Вони вартують десь із сім доларів". — "І як воно, поширене?" — "Мокачіно?" — "Ну так". — "Вочевидь, це п'ють ті люди, котрі хочуть кави, але так само люблять гарячий шоколад". — "Це я розумію. А як в Америці з дівчатами?" — "А що з ними?" — "Вони часто вступають у серйозні неформальні відносини, га?" — "Про це частіше чуєш, ніж із таким стикаєшся". — "А ти сам вдаєшся до плотських утіх?" — "А ви?" — "Я тебе спитав першим. То як, вдаєшся?" — "А ви?" — "Я перший спитав. Вдаєшся?" — "Не зовсім". — "Шо значить не зовсім?" — "Ну, я не святенник, але я і не Джон Холмс". — "Я чув про цього Джона Холмса, — я виставив руки на ширину плечей, — прекрасний член". — "От, саме такий, — сказав герой і засміявся". Ага, от так-то мені вдалося його розсмішити. "В Україні у всіх такі члени". Він знов засміявся і спитав: "Навіть у жінок?" — "Це шо, прикол?" — спитав я. "Так", — сказав він. І тоді я теж зареготав. "А в тебе коли-небудь була дівчина?" — спитав я героя. "А в тебе?" — "Ну, це ж я спитав". — "Щось подібно до того", — сказав він. "Шо значить подібно?" — "Нічого серйозного. Ненасправжки. Ми зустрічалися, здається раз чи двічі. Я не хотів, щоб це було серйозно". — "Таке саме і в мене, — сказав я, — так само нічого серйозного. Я просто не хочу все життя сидіти під каблуком одної жінки". — "Точно! — сказав герой, — я лише час від часу з ними забавлявся". — "Ну, так". — "Трохи орального сексу". — "Ну, так". — "Але коли у тебе вже постійна подружка, тоді, ну, ти знаєш…". — "Так, я знаю дуже добре".
"Таке питання, — сказав я, — як ти думаєш, в Україні класні дівчата?" — "Ну, я не так вже й багато їх бачив, з того часу поки я тут". — "А такі дамочки, як ця в Америці є?" — "Щонайменше такі". — "Та, я про це чув. А мотоциклів в Америці багато?" — "Ну, звісно ж". — "А факси є?" — "Та всюди". — "А у тебе факс є?" — "Ні, це минуща техніка". — "Шо таке минуща?" — "Застаріла. Бавитись із папером — це виснажує". — "Виснажує?" — "Ну, набридає". — "Я розумію, шо ти хочеш сказати. Треба бути сучаснішим. Я більше не буду користуватися папером. Він мене робить занудним". — "З папером стільки клопоту". — "Ага, багато клаптів і шматків, і спати хочеться весь час". — "Ше одне питання. Чи дійсно більшість молодих людей в Америці можуть їздити на таких грандіозних машинах як "Лотус Еспрі V8 Твін Турбо"?" — "Ні, не зовсім так. Наприклад, у мене тільки гімняна "Тойота". — "Вона шо коричнева?" — "Ні, це лише такий зворот". — "Як машина може бути зворотом?" — "Просто в мене не машина, а кавалок лайна. Вона смердить, як лайно, і виглядає, як лайно". — "А якшо стати класним бухгалтером, то можна купити собі суперову машину?" — "Звісно, вочевидь тоді можна купити, фактично, все чого забажаєш". — "А яка тоді жінка потрібна класному бухгалтеру?" — "Та хто його знає". — "У неї мають бути потужні цицьки?" — "Ні, точно сказати я не можу". — "Ну, все-таки напевно так". — "Цілком". — "Я це обожнюю. Я обожнюю великі цицьки". — "Але ж є багато бухгалтерів, і при тому багато справді добрих, у яких жінки просто потвори. Це, власне, від того не залежить". — "Якби Джон Холмс був першорядним бухгалтером, то він міг би оженитися на будь-якій жінці, яку би захотів, так же?" — "Цілком можливо". — "Мій член дуже великий". — "Це о'кей".
Після вечері в ресторані, ми повернулися назад до готелю. Наскільки я знаю, це був досить навіть такий собі готель. Без басейна і без дискотеки. Коли ми відкрили двері в номер героя, я думав, він засмутиться. "Гарна кімната", — сказав герой, бо він припустив, шо я передбачу його реакцію. "Так, це готель для самого лише спання". — "В Америці таких просто нема!" — приколовся я. "Нема", — відповів він і ми зареготали. Ми чули себе друзями. Вперше навіть не пам'ятаю за скільки часу мені стало зовсім класно. "Коли ми підемо у свій номер, ти не забудь потарбати, чи двері добре закриті, — сказав я, — не хочу тебе зробити замороженим від страху, але тут є повно несимпатичних людей, які не проти взяти в американця шо-небудь без дозволу або й викрасти його самого. На добраніч". Герой знову засміявся, але на цей раз він сміявся, бо не знав, шо я не приколююся. "К ногє, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший", — скомандував Дєд, але псина не бажала відставати від дверей. "К ногє!" Ноль реакції. "К ногє!" — знов закричав Дєд, але псина не змінила своєї дислокації. Я робив спроби їй заспівати, бо вона завжди на це відгукується, особливо коли я співаю "Біллі Джин" Майкла Джексона: "вона просто дівчинка, яка вірить, шо я єдиний". Ніякого руху. Псина тільки притисла морду до героєвих дверей. Дєд спробував забрати її силою, але вона почала плакати. Я постукав, і на порозі з'явився герой із зубною щіткою в роті. Я сказав йому: "Семмі Дейвіс Молодший-Молодший-буде спати сьогодні з тобою", — хоча знав шо така операція від початку приречена на провал. "Ні", — відповів герой і більше нічого. "Але вона не відійде від твоїх дверей", — сказав я. "Тоді нехай спить у холі". — "Це було б дуже добре з твого боку". — "Мене це не цікавить". — "Тільки на одну ніч". — "Однієї буде забагато. Ця собака мене загризе". — "Ну, це навряд". — "Вона у вас просто божевільна". — "Так, я не можу заперечувати цей факт — вона скажена. Але вона й вірна". Правда, я знав, шо це не допоможе. "Послухай, — сказав герой, — якщо ця собака хоче спати в кімнаті, то я із задоволенням переночую в холі. Але якщо вже я в кімнаті, то в кімнаті тільки я". — "А може, б ви з нею спали і холі удвох?" — запропонував я.
Після того, як ми з Дєдом залишили героя і нашу псину відпочивати: героя в номері, а псину в холі — ми спустилися в бар, шоб випити горілки. Дєд запропонував це сам. Чесно кажучи, сам на сам із ним я чув себе некомфортно. "Він хороший хлопака", — сказав Дєд, а я не міг вкурити, чи він мене допитує, чи повчає. "Ага, ніби непоганий", — відповів я. Дєд провів рукою по своєму обличчі, шо за день вкрилося щетиною. І тільки тоді я помітив, як дрижать у нього руки — вони дрижали цілий день. "Нам треба дуже оперативно допомогти йому". — "Та, було б непогано", — сказав я у відповідь. "Мені б дуже хотілося знайти ту Августину", — сказав Дєд. "І мені", — підтакнув я.
Це все, шо ми сказали за весь вечір. Кожен з нас випив по три склянки горілки, а ше ми дивилися прогноз погоди по телевізору над баром. Наступного дня погоду обіцяли нормальну. Це мене заспокоїло. Так наші пошуки мали стати більш наполегливими. Після горілки ми пішли до себе в номер, який був через стіну до номера героя. "Я лягаю на ліжко, — заявив Дєд, —а ти — на підлогу". — "Ну, так, звичайно", — сказав йому я. "Будільник ставлю на шосту ранку". — "На шість?" — перепитав я. Якшо хочете знати чого я перепитав, то я вам поясню, шо просто не вважаю, шо шоста година — це ранній ранок, я вважаю, шо це ше глупа ніч. "Шість", — повторив Дєд, і я зрозумів, шо це кінець діалогу.
Поки Дєд чистив зуби, я вийшов подивитися, чи все нормально в номері героя. Я прислухався, шоб уловити похрапування, але не почув нічого ненормального, тільки шум вітру у віконних рамах і гудіння комах. Добре, — сказав я своїм мізкам, — заснув він нормально. Зранку не буде втомленим. Я спробував відкрити двері, шоб переконатися, чи надійно вони зачинені. Вони трохи привідкрилися і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший забіг всередину, бо псина ше не спала. Я дивився, як вона прилягла біля ліжка, на якому мирно дрихнув герой. Це нормально, — подумав я і тихо причинив двері. Я пішов до нашого з Дєдом номера. Світло Дєд уже погасив, але я відчував, шо він ше не спить. Він постійно крутився. Простирадла шелестіли об подушку, а Дєд усе перевертався й перевертався з боку на бік. Я чув, як він голосно дихає. Я чув, як совається його тіло.