"І мені теж, — сказав я, — але комусь вони вже заплатили". — "Прошу?" — "Він говорить, шо звідси до Луцька дві години їзди. А там ми знайдемо ужасний готель, шоб переночувати. "Що ви маєте на увазі, коли кажете "ужасний"?" — "Ш-шо?" — "Я… кажу… що… значить… що… готель… буде… ужасний?" — "Скажи йому, хай заткнеться". — "Дєд каже, шоб ви дивилися у вікно, якщо хочете шось побачити". — "Але що ж то за такий ужас-ний готель?" — "Та забудьте, шо я це сказав". — "Я ненавижу Львів! Я ненавижу Луцьк! Я нена-вижу єврея на задньому сидінні машини, яку я тоже ненавижу!" — "Здається, ви не надто упевнені в маршруті". — "Я сліпий, мені давно вже пора на пенсію". — "Та про що ж ви там говорите? І що це за довбаний запах?" — "Ш-шо?" — "Скажи, хай він заткнеться, бо я зараз викину вас на дорогу". — "Про… що… викажете?" — "Або єврей закриє рот, або я зараз всіх нас покалічу!" — "Ми говоримо, шо наш автопробіг буде трохи довшим, ніж ми думали".
Все це тягнулося довгих п'ять годин. І знаєте чому? Бо мій Дєд — це спочатку Дєд, а вже потім шофер. Він сам блудив, а потім і сам же сердився. Я намагався трансформувати його гнів на корисну для героя інформацію. "От хрєн!" — казав Дєд. А я перекладав: "Він каже, шо, як ви спостерігаєте, багатьох статуй тут нема. Бо то все стояли комуністичні ідоли". — "Хрєнов хрєн!" — викрикував Дєд. "О, — відповідав я, — він хоче, шоб ви знали, шо та, і та, і он та споруди насправді є дуже важливими". — "А чому?" — вставляв питання герой. "Хрєн!" — кричав у цей момент Дєд. "Він не пам'ятає", — переклав я.
"Ви би не могли увімкнути кондиціонер?" — запитав герой за якийсь час. Я моментально відчув сильне приниження. "У цій машині немає кондиціонера, — буркнув я, і продовжував пекти сотнями раків на обличчі". — "А вікна ми можемо опустити? Тут справді душно, та ще й до того смердить, неначе що здохло". — "Але тоді вистрибне Семмі Дейвіс Молодший-Молодший". — "Хто?!" — "Наша псина, її звати Семмі Дейвіс Молодший-Молодший". — "Це такий жарт?!" — "Нє-а, вона точно рване з машини". — "Ні, я мав на увазі його ім'я". — "Я ім'я", — виправив я його, демонструючи своє бездоганне знання англійських займенників. "Скажи йому, хай зашнурує собі писок", — втрутився Дєд. "Він говорить, шо псину назвали на згадку про його улюбленого співака Семмі Дейвіса Молодшого". — "Єврея", — додав герой. "Ш-шо?" — "Семмі Дейвіс Молодший був євреєм". — "Та ви шо, це неможливо?!" — здивувався я. "Новонаверненим. Він навернувся до єврейського Бога. Кумедно". Я перевів його слова Дєду. "Семмі Дейвіс Молодший ніколи не був жидом! — заверещав Дєд, — він був негром з групи "Рет пек"!" — "Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків". — "Музикант і єврей?! Це якась фігня!" — "Він мені видав таку інформацію". — "Дін Мартін, Молодший! — взревів Дєд, обертаючись на заднє сидіння, — іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!" — "Чи можемо ми відчинити, врешті, вікно? — ніяк не заспокоювався герой, — я не можу більше витримувати цей сморід?!" Мені довелося спекти ше одного, останнього, рака на мармизі: "Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Ця псина починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антишокерів, але якшо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій Дєд. Ну як ви не розумієте?!"
Всі п'ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі своєї валізи декілька речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом'яте і трималося купи тільки завдяки скотчу. "Поглянь, — сказав герой, — це мій дід Сафран". Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. "Цю фотографію одібрали в часи війни". — "В кого відібрали?" — "Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена". — "А, розумію". — "Ці люди, з якими він сфотографований, врятували його від нацистів". — "Ш-шо?" — "Вони… врятували… його… від… на… цис… тів". — "Це було в Трохимброді?" — "Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там всіх було винищено. Він втратив там своїх жінку й дитину". — "Втратив?" — "Їх убили нацисти". — "Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім'ю?" Він пояснив, шо ми не шукаємо сім'ї, а тільки от цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.
Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона — ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.
"Я хочу побачити Трохимбрід, — сказав герой, — побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна". — "Ти би зараз був українцем". — "Саме так". — "Як от я". — "Напевне, що так". — "Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі". — "Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?" — "Де жили?" — "Штетль — це громада, поселення". — "То чого ж просто не назвати його селом?" — "Я вживаю єврейське слово". — "Єврейське слово?" — "Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук". — "Шо за шмук?" — "Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук". — "Ну, О'К, а скажи ше шось". — "Пуц". — "А це шо означає?" — "То хтось такий самий, як і шмук". — "Давай ше". — "Шмендрик". — "А це шо таке?" — "Це також такий, як шмук". — "А ти не знаєш слів, шо не як шмук?" Герой на момент задумався. "Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук". Я був шокований, до чого тут ескімо?!
"Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?" — запитав я героя. "Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки". — "Пошуки?!" — "Шукатимемо Августину". — "А хто така Августина?" — "Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут". — "А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?". — "Так". На момент зависла тиша. "Я би теж хотів її знайти", — видавив я з себе.
Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. "А далі? — спитав я, — якшо ми її найдемо?" Герой впав у роздуми: "Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати". — "За спасіння свого діда?" — "Звичайно". — "Це буде офігєнно, правда?" — "Прошу?" — "Ну, коли ми її знайдемо". — "Якщо ми її знайдемо". — "Та знайдемо ми її!" — "Навряд чи", — сказав герой. "Так нашо ж тоді шукати?" — знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, — а як ви знаєте, шо її звати Августина?" — "Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року". — "Майже неможливо розібрати". — "Так і є". — "А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?" — "Я не знаю напевне". — "Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?" — "Прошу?" — "Ну, він же згадує тільки її". — "Ну то й що?" — "Так, він же, певно, закохався у неї?!" — "Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно". (От, дякую, Джонатан!) "Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль". — "Трохимбрід?" — "Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка". — "Чернетка?" — "Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що". — "Ага". — "Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото". — "Та-аа". — "І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно". — "Та-аа", — знов сказав я. "Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це". — "А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?" — "Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити". — "Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?" — "Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця". — "Але твоєю бабкою могла би бути й Августина". — "Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього". — "Не говори так про свого діда". — "Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?" — "А шо, як ми знайдемо твого брата?" — "Ні, не знайдемо". — "А як ти взагалі отримав це фото?" — спитав я, притискаючи картку до скла машини. "Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів". — "А чого тільки два роки тому?" — "Що ви маєте на увазі?" — "Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?" — "А, тепер розумію, про що ви.