Напередодні іспиту Делор'є засадив його за повторення, що тривало до самого ранку, а щоб використати й останні хвилини, він і далі питав його, вже йдучи вулицею.
Оскільки іспити з різних предметів провадились одночасно, у дворі збилося багато народу, серед інших — Юссоне та Сізі; коли справа торкалася котрогось із товаришів, на екзамен обов'язково приходили усі. Фредерік надягнув традиційну чорну мантію; тоді разом з іншими трьома студентами, в супроводі цілої юрми, ввійшов він до великої зали, де на вікнах не було фіранок, а попід стінами тяглися лави. Посередині, навколо стола, покритого зеленим сукном, стояли шкіряні стільці. Стіл розмежовував кандидатів та панів екзаменаторів у червоних мантіях, з горностаями через плече, у шапочках, оздоблених золотим галуном.
Фредерік був у кепському становищі, він — передостанній у списку. Відповідаючи на перше запитання — яка різниця між умовою та договором, — він переплутав визначення, але професор, добряга, сказав йому: "Не бентежтеся, ласкавий пане, заспокойтеся!" — потім, поставивши двоє легких запитань, дістав неясну відповідь і, нарешті, перейшов до четвертого. Фредерік був пригнічений таким лихим початком. Делор'є, що сидів серед публіки, подавав йому знаки, мовляв, не все ще втрачено, і друга його відповідь на питання з Кримінального права була цілком задовільна. Та після третього — про таємні заповіти — Фредерікове занепокоєння збільшилося: екзаменатор залишався байдужим, тим часом як Юссоне вже складав руки для оплесків, а Делор'є раз у раз тільки знизував плечима. Нарешті прийшла черга відповідати на запитання із судочинства! Ішлося про протест із боку третіх осіб. Професор, зачеплений за живе, що доводиться вислуховувати теорії, супротивні його власним, запитав різко:
— Це що, добродію, ваша думка? Як же ви узгоджуєте принцип статті тисяча триста п'ятдесят першої Цивільного кодексу із таким незвичайним способом порушувати позов?
У Фредеріка дуже боліла голова, бо він всю ніч не спав. Сонячний промінь, що пробивався крізь жалюзі, бив йому просто в лице. Стоячи за стільцем і переступаючи з ноги на ногу, він щипав вуса.
— Я чекаю на вашу відповідь! — сказав чоловік у золотистій шапочці. А що Фредеріків жест дратував його, то він додав: — У вусах ви її не знайдете!
Цей сарказм викликав сміх серед слухачів; підлещений професор подобрішав. Він поставив йому ще двоє запитань — про виклик до суду та спрощене судочинство, тоді схилив голову на знак схвалення; прилюдний іспит було закінчено. Фредерік вернувся у вестибюль.
Поки прислужник скидав із нього мантію, щоб зараз же надягнути на іншого, друзі оточили Фредеріка і зовсім збили його з пантелику своїми суперечливими думками про наслідки іспиту. Невдовзі їх оголосили біля входу до зали чиїмось гучним голосом: "Номеру третьому… дано відстрочку!"
— Зрізався! — сказав Юссоне. — Ходім!
Біля воротарської будки вони зустріли Мартінона, червоного, схвильованого, з усміхненим поглядом і з ореолом перемоги навкруг чола. Він щойно успішно склав останній іспит. Залишалась тільки дисертація. За два тижні він стане ліценціатом. Його сім'я знається з міністром, перед ним одкривається "блискуча кар'єра".
— Цей все-таки тебе обскакав, — сказав Делор'є.
Нема важчого приниження, як бачити бовдура, котрий домігся успіху там, де ти зазнаєш невдачі. Роздратований Фредерік відповів, що йому начхати на те, у нього вищі пориви. А коли Юссоне збирався відійти, Фредерік, одвівши його вбік, сказав:
— У них, звісно, про це ні слова!
Зберегти таємницю було легко, бо Арну на другий день вирушав у подорож по Німеччині.
Увечері, вернувшись додому, клерк помітив у своєму другові чудну переміну: він робив піруети, насвистував, а коли Делор'є здивувався з такого настрою, Фредерік заявив, що він не поїде до матері, а використає канікули для занять.
Узнавши, що Арну виїжджає, він дуже зрадів. Тепер у нього буде змога являтися туди, коли йому заманеться, не боячись жодних перешкод у своїх відвідинах. Певність цілковитої безпеки надасть йому відваги. Нарешті він не буде далеко, не буде відмежований од неї! До Парижа його прикувало щось міцніше від залізного ланцюга, внутрішній голос волав до нього залишитись.
Виникли деякі перешкоди. Він подолав їх, написав матері; найперше він признався у своєму провалі, спричиненому змінами в програмі, — просто випадковість, несправедливість; та, зрештою, всі великі адвокати (він наводив імена) зрізувалися на екзаменах. Але він розраховує знову тримати їх у грудні. Отож, щоб не марнувати часу, він і в цьому році не поїде додому і просить, крім тих грошей, які висилають йому кожні три місяці, ще двісті франків на вельми корисні заняття з репетитором; усе це було присмачено жалкуваннями, потішаннями, ніжностями та запевненнями в синівській любові.
Пані Моро, що чекала його на другий день, була подвійно вражена. Вона промовчала про синову невдачу і відповіла йому, щоб він "усе-таки приїхав". Фредерік не поступався. Зав'язалася суперечка. А проте під кінець тижня він отримав гроші на три місяці разом із сумою, яка була призначена репетиторові, а насправді пішла на оплату світло-сірих панталон, білого фетрового капелюха й ціпка із золотою головкою.
Коли все те було вже до його послуг, він подумав: "А може, така вигадка личить хіба що перукареві?"
І його посіли великі сумніви.
Щоб вирішити, чи йти йому до пані Арну, він тричі підкидав монету. Всі три рази звістували, що все буде добре. Виходить — це веління долі. Фіакр одвіз його на вулицю Шуазель.
Він жваво піднявся східцями, сіпнув шнурок дзвоника; дзвоник не дзеленькав. Фредерік відчув, що ось-ось зомліє.
Тоді він щосили шарпнув важку китицю червоного шовку. Дзвінок, задзенькавши, поволі стих, і знову — нічичирк. Фредерік злякався.
Він притулив до дверей вухо — ні звуку! Потім глянув у замкову шпарку, але нічого не помітив у передпокої, крім двох очеретинок на тлі шпалер з квітчастим візерунком. Він уже збирався вернутися, але передумав. На цей раз легенько постукав. Двері відчинилися, і тут, із розкуйовдженим чубом, багровим лицем і невдоволеним виглядом, на порозі став сам Арну.
— На тобі! Яка чортяка вас принесла? Заходьте!
Він завів його, але не в будуар і не до свого покою, а в їдальню, де на столі стояла пляшка шампанського й два келихи; він уривчасто запитав:
— Ви, любий друже, маєте до мене якусь пильну справу?
— Ба ні! Нічого, нічогісінько! — промимрив юнак, вигадуючи привід для свого візиту.
Нарешті Фредерік сказав, що зайшов довідатись про нього, бо чув од Юссоне, ніби він у Німеччині.
– І не думав про те! — відповів Арну. — Ну й ворона, отой хлопчисько, все чує навиворіт!
Щоб приховати своє спантеличення, Фредерік став походжати по кімнаті. Зачепивши ногою стільця, він скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слонової кості розбилася.
— Боже мій, як жаль! — вигукнув він. — Я зіпсував парасольку пані Арну!
На ці слова торговець підвів голову і якось дивно посміхнувся. Фредерік, користуючись із нагоди, заговорив про пані Арну, спитав:
— Чи можна її побачити?
Виявляється, вона була в своїх рідних краях, у хворої матері.
У нього не вистачило духу запитати, скільки триватиме її відсутність. Він спитав лише, з яких країв пані Арну.
– Із Шартра. Це вас дивує?
— Мене? Ні! Чому? Нітрохи!
Тепер вони не знаходили нічогісінько, про що можна було б говорити. Арну, скрутивши цигарку, ходив навколо столу і відсапувався. Фредерік, прихилившись до груби, озирав стіни, шафу, паркет; і в його пам'яті, точніше, перед очима проходили чарівні образи. Нарешті він пішов.
У передпокої на підлозі валявся зібганий на кульку клаптик газети, Арну підібрав його і, звівшись навшпиньки, запхав у дзвоник, щоб продовжити, як він сам сказав, порушений пообідній відпочинок. Потім, тиснучи Фредерікові руку, попросив:
— Будь ласка, попередьте воротаря, що мене нема вдома. — І люто грюкнув дверима за його спиною.
Фредерік східець по східцю зійшов донизу. Невдача першої спроби відібрала в нього надію на подальший успіх. Настали три місяці нудьги. Занять у нього не було жодних, і неробство ще більше поглиблювало його печаль.
Цілі години споглядав він із висоти свого балкона річку, що линула між сіруватими набережними, почорнілими де-не-де від бруду стічних труб; при березі був пришвартований пліт для прання білизни, де хлоп'ята інколи забавлялися, купаючи в мулистій воді пуделя. Він не обертався ліворуч, у бік Кам'яного мосту біля собору Богоматері та трьох висячих мостів, а завжди втуплював погляд лише на набережну Берестів, на купи старих дерев, схожих на липи біля пристані Монтеро. Вежа св. Якова, Ратуша, церкви св. Гервасія, св. Людовіка, св. Павла височіли прямо навпроти, поміж нагромаджених дахів, а зі сходу, на Липневій колоні, ніби величезна золота зоря, виблискував ангел, тоді як із другого краю небосхилу здіймалася круглою озією блакитна баня Тюїльрі. По цей бік, десь за тими спорудами, мав бути будинок пані Арну.
Фредерік вертався в кімнату; він лягав на канапу і поринав у безладні думки — про плани робіт, про те, як йому поводитись, про майбутнє, до якого він поривався. Нарешті, щоб звільнитися від самого себе, виходив надвір.
Він ішов навмання Латинським кварталом, звичайно таким галасливим, а тепер пустельним, бо студенти пороз'їжджалися по домівках. Довгі мури колежів, які, здавалося, ще більше розтягнулися від того безгоміння, набрали ще похмурішого вигляду; чулися лише всілякі шуми мирної буденщини: лопотіли крильми птахи в клітках, скрипів токарний верстат, швець постукував молотком, а лахмітники, проходячи серединою вулиць, даремно кидали на кожне вікно запитливі погляди. В глибині безлюдних кафе, серед повних карафок, позіхали продавщиці; на столах читалень лежали акуратно розкладені газети; в пральні під поривами теплого вітру коливалась білизна. Вряди-годи він зупинявся перед крамницею букініста; омнібус, проїжджаючи мимо й черкаючи хідник, змушував його обернутися; добравшись до Люксембурзького саду, він далі вже не йшов.
Бувало, надія чимось розважитися вабила його на бульвари. Із темних завулків, де тягнуло сирістю, він виходив на широкі пустельні майдани, осяяні сліпучим сонцем, — лише від пам'ятників падала на бруківку чорна зубчаста тінь.