Інколи проїжджав важкий віз, від якого здригався брук. Один за одним тяглися будинки — сірі фасади, позачинювані вікна; і він зневажливо думав про всіх тих людей, які сплять за цими мурами, живуть, не бачачи її і навіть не підозріваючи, що вона існує на світі! Він не уявляв собі ні віддалі, ні місця, куди зайшов, — нічого; гупаючи підборами по хіднику, вдаряючи ціпком по крамничних віконницях, ішов навмання просто себе, розгублений, скоряючись якійсь силі. На нього повіяло вологою, і він збагнув, що стоїть на набережній.
Двома прямими нескінченними смугами блищали вуличні ліхтарі, і довгі червоні язики коливалися, глибоко проникаючи в воду. Вона була кольору аспідної дошки, а небо, світліше за неї, ніби опиралося на похмуре громаддя, що височіло обабіч ріки. Споруди, яких не було видно, ще посилювали темряву. Освітлений туман клубочився поверх дахів; усі шуми зливалися в суцільне гудіння; тягнув легкий вітерець.
Простоволосий і розхристаний, Фредерік дійшов середини Нового моста й, зупинившись, на повні груди вдихав повітря. Він відчув, як із глибини його єства підіймається щось невичерпне, наплив ніжності, що розслаблює його, як плин води перед очима. На церковній дзвіниці повільно вибило годину, неначе хтось покликав його.
Тоді його душу охопило таке тремтіння, коли здається, ніби ви переноситесь у вищий світ. У нього раптом пробудився талант, якого він і сам не підозрівав. Він серйозно запитував себе, вийде з нього великий художник чи великий поет, і обрав живопис, бо це заняття наблизить його до пані Арну. Отже, він знайшов своє покликання! Мета його життя тепер ясна, а майбутнє безпомильне.
Вдома, замкнувши двері, Фредерік почув, що в темній, суміжній з кімнатою, комірці хтось хропе. То був його друг. Він про нього й забув.
Побачивши своє лице в дзеркалі, він упевнився, що гожий із себе, й хвилину постояв, розглядаючись.
V
Другого дня вранці він купив етюдник із фарбами, пензлі й мольберт. Пеллерен погодився давати йому уроки, і Фредерік привів його до свого помешкання, щоб той подивився, чи не бракує чогось із малярського приладдя.
Делор'є вже вернувся. А в кріслі навпроти сидів якийсь молодик. Клерк сказав, показуючи на нього:
— Оце він самий! Сенекаль!
Фредерікові хлопець не сподобався. Його чоло здавалося вищим, бо волосся було підстрижене йоржиком. Щось жорстоке й холодне проглядало в його сірих очах, а від довгого чорного сюртука, від усієї одежі тхнуло педагогікою та чимось церковним.
Спершу розмова точилася про новини, між іншим, і про "Stabat Mater" Россіні; коли запитали Сенекаля, він заявив, що ніколи не ходить до театру. Пеллерен одкрив етюдника.
— Це все для тебе? — спитав клерк.
— Звичайно!
— Та ну? Ото вигадки!
І він нахилився до стола, де репетитор з математики гортав томик Луї Блана*. Він приніс його з собою і тепер півголосом читав окремі місця, тим часом як Пеллерен і Фредерік роздивлялися палітру, шпатель, тюбики; потім вони заговорили про обід в Арну.
— У торговця картинами? — запитав Сенекаль. — Теж мені штучка, ну-ну!
— А в чім річ? — озвався Пеллерен.
— Тип, — відповів Сенекаль, — який кує грошики політичними мерзотами!
І він завів мову про знамениту літографію, на якій зображено всю королівську сім'ю, зайняту речами повчальними; Луї-Філіпп тримає звід законів, королева — молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищібає шаблю; пан де Жуанвіль* показує молодшим братам географічну карту; в глибині видніє двоспальне ліжко. Ця картина, що її названо "Добра родина", радувала буржуа, але прикро вражала патріотів. Пеллерен гнівним тоном, так ніби він був автором картини, відповів, що обом думкам — одна ціна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати єдину мету — моральне вдосконалення мас! Потрібно брати лише такі сюжети, які спонукають до вчинків добродійних, всі інші — шкідливі.
— А все залежить од виконання! — вигукнув Пеллерен. — Я можу створити шедевр!
— Тим гірше для вас! Нема такого права…
— Що?
— Ні, добродію! Ви не маєте права збуджувати в мене цікавість до того, що я засуджую! Навіщо нам ретельно виписані витребеньки, з яких ніякісінького пожитку, як оті, наприклад, Венери зі всіма вашими краєвидами? Я не бачу в них нічого повчального для народу! Ви покажіть нам його злигодні! Викличте в нас священну шану перед його жертовністю! О Господи, сюжетів не бракує: ферма, майстерня…
Пеллерен аж затинався з обурення; йому здалося, що він знайшов довід:
— Мольєра ви визнаєте?
— Звичайно! — відповів Сенекаль. — Я захоплююсь ним як провісником французької революції.
— Ох! Революція! Та яке там мистецтво? Не було жалюгіднішої доби!
— Величнішої, добродію!
Пеллерен схрестив руки і глянув йому в лице.
— З вас вийшов би прекрасний солдат національної гвардії!
Супротивник, звиклий до суперечок, сказав:
— Я до неї не належу, і вона мені осоружна, як і вам. Але подібними принципами лише розбещують юрбу! Зрештою, це входить у розрахунки уряду; він не був би такий сильний без підтримки цілої зграї таких самих блазнів, як Арну.
Художник став на оборону торговця, бо думки Сенекаля його дратували. Він навіть насмілився запевнювати, що в Жака Арну справді золоте серце, що він відданий своїм друзям, щиро любить дружину.
— О! О! Якби йому запропонували добрячу суму, він би не відмовився зробити з неї натурницю.
Фредерік пополотнів.
— Певно, він вас, пане, дуже скривдив?
— Мене? Ні! Я бачив його лише раз, у кафе, з приятелем. Та й тільки.
Сенекаль казав правду. Але йому день у день дозоляли реклами "Художнього промислу". Арну був у його очах представником того світу, що він вважав його згубним для демократії. Суворий республіканець, він у всякій вишуканості підозрівав розбещеність, притому сам не мав ніяких потреб і визначався непохитною чесністю.
Розмова не клеїлась. Художник незабаром нагадав про домовлену зустріч, репетитор — про своїх учнів; коли вони пішли, Делор'є по тривалій мовчанці почав розпитувати про Арну.
— Згодом відрекомендуєш мене, правда ж, старий?
— Звичайно, — відповів Фредерік.
Потім вони міркували над тим, як їм улаштуватися. Делор'є без труднощів посів місце другого клерка в адвоката, записався на юридичний факультет, купив необхідні книжки; і життя, про яке вони так мріяли, почалося.
Воно було прекрасне завдяки чару молодості. Делор'є й не згадував про грошові справи, не говорив про них і Фредерік. Він покривав усі витрати, прибирав у шафі, вів хатнє господарство; та коли потрібно було посварити воротаря, за те брався клерк, і тепер, як у колежі, граючи роль заступника й старшого.
Розлучені протягом цілого дня, вони зустрічалися лише ввечері. Кожен, сівши на своє місце біля каміна, брався до роботи. Незабаром вони припиняли її. Починалися нескінченні сердечні розмови, безпричинні напади веселощів, а то, бувало, й сварки через надто чадну лампу чи запроторену кудись книжку, і хвилинний гнів кінчався сміхом.
Двері в дров'яну комірчину залишалися відчинені, тож і лежачи в постелі, вони гомоніли й далі.
Вранці обидва без сюртуків походжали по балконі; вставало сонце, над річкою стелився легкий туман, із квіткового базару, розташованого по сусідству, долинав пронизливий гамір, а дим од їхніх люльок здіймався в чистому повітрі, що освіжувало їхні сонні лиця; дихаючи ним, вони відчували розлиті довкола безмежні надії.
В недільні дні, коли не було дощу, вони виходили разом і, взявшись під руку, вешталися вулицями. Часто в них виникала одна й та сама думка, а то, бувало, розмовляючи, вони нічого й не помічали довкола себе. Делор'є прагнув багатства як засобу панування над людьми. Йому хотілося б розбурхати якомога більше народу, зчинити якнайбільше галасу, мати трьох секретарів і щотижня давати великий політичний обід. Фредерік умебльовував собі палац на мавританський смак, щоб жити, вилежуючись на диванах, обтягнених кашеміром, під дзюркіт водограїв, і щоб йому слугували негри-пажі; всі ці плоди марень набували зрештою такої видимості, що він потім упадав у розпуку, ніби втрачав їх.
— Навіщо про все те говорити, — зауважував він, — коли ми ніколи його не матимемо?
— А хто зна, — відповідав Делор'є.
Хоч він і дотримувався демократичних поглядів, проте радив Фредерікові завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про свої невдалі спроби.
— Та годі тобі! Зайди ще! Тебе запросять!
В середині вересня вони, разом з іншими величенькими рахунками, отримали рахунок із кухмістерської, що давала їм обіди. Фредерік, не маючи достатньої суми, позичив у Делор'є тридцять екю; з таким самим проханням звернувся він до нього й по двох тижнях, і клерк одчитав його за те, що він так багато витрачає в Арну.
Тут він і справді не знав міри. Краєвид Венеції, краєвид Неаполя, краєвид Константинополя займали три стіни, тут і там висіли етюди коней Альфреда де Дре, на каміні стояла скульптурна група Прадьє, на роялі валялися примірники "Художнього промислу", на підлозі по кутках — папки; кімната була така захаращена, що не було де поставити книжку чи ворухнути ліктем. Фредерік запевняв, що все це потрібне йому для заняття малярством.
Працював він у Пеллерена. Але художник часто відлучався з дому, бо звик бувати на всіх похоронах та при всіх подіях, про які газети мали подавати звіт, і Фредерік цілі години проводив у майстерні сам. Тиша великої кімнати, де тільки й чулося, що шарудіння мишей, світло, яке падало зі стелі, навіть гудіння в грубі — все сповнювало його блаженним почуттям духовного затишку. Очі, відірвавшись од роботи, блукали по облупленій стіні, по всіляких дрібничках на етажерці, по торсах, укритих грубим шаром пилюки, наче клаптями оксамиту, і, ніби, мандрівець, який заблукав у лісі і якого усі стежки ведуть до одного й того самого місця, Фредерік у глибині кожної своєї думки раз у раз приходив до споминів про пані Арну.
Він визначав собі день, коли піде до неї; піднявшись на третій поверх, уже стоячи коло її дверей, він якусь мить не наважувався подзвонити. Аж ось наближалися кроки; двері відчинялися, і тільки слова: "Пані нема вдома" ніби повертали йому волю, полегшували тягар на душі.
Проте він, бувало, й заставав її. Першого разу в неї було три дами; другого — в пообідню пору — зайшов учитель краснопису панни Марти.