В Республіці не було досвідченішого державного мужа.
Він наказав озброїти всіх придатних до війська громадян, поставив на вежах катапульти, зажадав величезних запасів зброї, звелів навіть збудувати чотирнадцять галер, хоч у тому й не було потреби, вимагав, щоб усе ретельно записувалось. Він раз у раз наказував нести його то до арсеналу, то на маяк, то в храмові скарбниці; часто можна було бачити, як його великі ноші похитуються на східцях Акрополя. У своєму палаці, ночами не мігши заснути, він готувався до боїв і, ревучи страшним голосом, віддавав військові накази.
З надмірного страху всі стали хоробрі. Багатії вже з третіми півнями шикувалися вздовж Маппал і, попідтикувавши свій одяг, робили вправи списами. Та не було кому навчати їх, і часто доходило до суперечок. Задихавшись, вони сідали на могили відпочити, а тоді знову бралися до вправ. Дехто навіть дотримувався певної дієти. Одні гадали, ніби потрібно багато їсти, щоб набратися сили, і тому об'їдалися; інші, занадто гладкі, морили себе постом, щоб скинути вагу.
Утіка не раз уже волала до Карфагена про допомогу. Але Ганнон не хотів виступати, поки бойовим машинам бракувало хоч би одного гвинтика. Ще три місяці витратив він на спорядження ста тридцяти слонів, що були в стайнях фортечних мурів. Ці слони перемогли Регулове військо; народ їх дуже любив, тож не можна було абияк поставитись до цих давніх друзів. Тому Ганнон і звелів заново перекувати бронзові щити, якими затуляли їхні груди, позолотити ікла, зробити більші башти й пошити з найкращого пурпуру попони, облямувавши їх пишними торочками. Нарешті, тому що погоничів їхніх звали індійцями (бо найперші з них були, певно, з Індії), Ганнон звелів повдягати їх усіх на індійський лад, тобто в білі тюрбани та короткі вісонові штани з поперечними зборками, які скидались на дві черепашкові стулки, прив'язані до стегон.
Автарітове військо й досі стояло під Тунісом. Воно ховалося за стіною, зведеною із озерного мулу й захищеною зверху колючим хмизом. Негри понастромлювали всюди на високих тичках всіляких страхіть — людські маски, обліплені пір'ям, шакалячі й гадючі голови, які пороззявлюваними пащами мали лякати ворога; гадаючи, ніби вони стали тепер непереможні, варвари танцювали, боролися, жонглювали, певні, що Карфаген незабаром загине. Був би хтось інший на Ганноновому місці, він легко розчавив би цю юрбу, обтяжену жінками та чередами худоби. Крім того, варвари не вміли робити ніяких маневрів, і безпорадний Автаріт нічого від них не вимагав.
Вони розступалися, коли він проходив, позираючи на нього великими синіми очима. Зійшовши на берег озера, Автаріт, скидав куртку з тюленячої шкіри, розпускав стьожку, якою був підв'язаний його довгий рудий чуб, і мочив його в воді. Він каявся, що не втік із Еріксового храму до римлян разом зі своїми двома тисячами галлів.
Бувало, опівдні сонячне проміння раптом згасало. Тоді затока й морський обшир здавалися непорушними, ніби розтоплене олово. Хмара темного пилу здіймалась догори, вируючи прямовисним вихором; нагиналися додолу пальми, небо зникало, і чути було, як відскакує дрібненька рінь, падаючи на спину худобі. В такі хвилини галл, припавши устами до отвору в наметі, хрипів з утоми та гнітючої туги. І марились йому осінні пасовиська, їхні ранішні пахощі, лапатий сніг, ревіння зубрів, що заблудилися в тумані; примруживши очі, він, здавалося, бачив, як навпроти блимали вогники в довгих, критих соломою халупах, що губилися в драговині, між дрімучих лісів.
Інші також тужили за рідною землею, хоч вона була й не така далека. Полонені карфагенці бачили по той бік затоки, на схилах Бірси, намети в своїх дворах. Та пильна сторожа невідступно походжала довкола бранців. Вони були прикуті до одного ланцюга, кожен мав на собі залізного нашийника. Юрби безнастанно сходилися подивитися на полонених. Жінки показували дітям їхню пошматовану пишну одежу, що лахміттям висіла на схудлих тілах.
Щоразу, глянувши на Гіскона, Автаріт пригадував кривду, якої був зазнав від нього, і запалювався великою люттю. Він ладен був його вбити, якби не присяга, що дав Нар-Гавасові. Тоді він ішов до свого намету і пив настій з ячменю та тмину, доки, очманілий від питва, не втрачав тями; оговтавшись аж опівдні, він страждав від нестерпної спраги.
Мато тим часом облягав Гіппо-Заріт, який захищало озеро, сполучене з морем. Місто оточувала потрійна стіна, а по узвишшях, що стриміли над ним, тягнувся мур із фортечними вежами. Ніколи ще Мато не командував військом у таких справах. А тут іще думка про Саламбо не давала йому спокою; він марив, як би то натішитися її пишною вродою, в тому ніби мала бути радість помсти, що сповнила б його невимовними гордощами. Потреба бачити її знову була гостра, шалена, невідступна. Він навіть хотів був піти до Карфагена за парламентера, сподіваючись якось дістатися до неї.
Не раз велів він сурмити до бою і, ні на кого не чекаючи, перший кидався на мол, що його намагалися збудувати на морі. Розкидав руками каміння, метався, трощив, сліпо орудуючи мечем. Безладною чередою за ним валили варвари; з хряском ламалися драбини, і людський мурашник сипався в воду, що червоними хвилями билася в мури. Кінець кінцем, гуркіт стихав, і вояки відходили, щоб згодом почати новий наступ.
Мато сідав перед наметом, витирав забризкане кров'ю лице і, повернувшись до Карфагена, вдивлявся в обрій.
Перед ним серед маслин, пальм, платанів і мирт розкинулись два великі ставки, сполучені з озером, обриси якого зникали вдалині. За горою височіли інші гори, а посеред широкого озера здіймався, ніби піраміда, чорний острів. Ліворуч, у кінці затоки, піщані намети скидалися на великі застиглі білуваті хвилі, а море, рівне, як підлога з ляпіс-лазуру, непомітно здіймалося до небокраю. Зелені лани подекуди переходили в жовті смуги; плоди ріжкових дерев виблискували, немов корали; виноградні лози звисали із сикоморового верховіття; чути було дзюрчання струмка, стрибали чубаті жайворонки, і прощальне сонячне проміння золотило панцири черепахам, що повилазили з очеретів подихати свіжим повітрям.
Мато важко зітхав. Лігши долілиць, він впинався нігтями в землю й плакав; почував себе нещасним, покинутим невдахою; ніколи він не здобуде її, ба навіть не зможе взяти міста.
Вночі, самітний, він розглядав у своєму наметі покривало. Що йому з цієї святині? До голови варвара закрадалися сумніви. А то раптом йому починало здаватися, що богинине одіяння чимось пов'язане з Саламбо, ніби в ньому, ніжніше за подих, тріпоче крихітна часточка її душі, і він гладив заїмф, вдихав його пахощі, тулив до лиця, цілував, ридаючи. Тоді напинав його на плечі, уявляючи, ніби це сама вона отут, біля нього.
Бувало, несподівано він зникав; переступав вояків, що спали під зоряним небом, закутавшись у плащі, сідав на коня і за дві години був уже під Утікою в Спендієвому наметі.
Спершу він говорив про облогу, та мчав сюди, щоб спочити душею, погомонівши про Саламбо. Спендій починав його умовляти:
— Скинь із душі своєї оте ганебне страждання. Колись ти корився наказам інших, тепер ти сам стоїш на чолі цілого війська, і якщо ми й не подолаємо Карфагена, то провінції нам таки віддадуть, і ми будемо царями.
Але ж чому володіння заїмфом не принесло їм і досі перемоги? Спендій уважав, що треба чекати.
Мато гадав уже, ніби покривало може явити свою силу тільки людям ханаанського племені, і з лукавством справжнього варвара міркував собі: "Виходить, покривало нічого мені не допоможе; але ж і карфагенці втратили його, то вже й вони не матимуть від нього підмоги".
Тоді йому запала в голову інша думка: він боявся, що, поклоняючись лівійському богові Аптукнусу, він зневажає Молоха; тому несміливо запитав у Спендія, котрому з них треба принести людську жертву.
— Принеси обом! — усміхаючись, відповів Спендій.
Мато, не розуміючи такої байдужості, подумав, що грек має якогось духа-заступника, та не хоче про нього говорити.
Сила всіляких культів, так само і народів, змішувалася в варварському війську, і вояки шанували воднораз зі своїми й чужих богів, боячись їхньої кари. Багато хто до своєї релігії додав чужі обряди. Навіть не поклоняючись зорям, приносили жертву тим світилам, котрі могли накликати погибель або визволити з біди; невідомий амулет, випадково знайдений під небезпечну хвилину, ставав божеством; бувало, обожнювали звичайне собі ім'я і повторювали його, навіть не задумуючись над тим, що воно означає. Проте, пограбувавши безліч храмів, перебачивши немало народів і кривавих боїв, багато хто втрачав будь-яку віру, крім віри в долю та в неминучу смерть, і вони засипали щовечора безтурботно, як дикі звірі. Спендій ладен був наплювати на статую Юпітера Олімпійського, одначе боявся голосно говорити в темряві і щоранку взував спершу тільки праву ногу.
Спендій будував біля Утіки довгу чотирикутну терасу. Та що вище вона зводилась, то вищав і фортечний вал навколо міста; що руйнували одні, те відразу ж споруджували другі. Спендій беріг своїх вояків, обмірковував плани наступу, пригадував воєнні хитрощі, про які чував колись, мандруючи по світу.
Невідомо було, чому не вертався Нар-Гавас. Це непокоїло варварів.
Ганнон підготувався нарешті до воєнних дій. Якось темної ночі, коли не світив місяць, він переправив плотами через Карфагенську затоку своїх слонів та вояків. Тоді, щоб не зіткнутися з Автарітом, вони обійшли гору Теплих Вод і посувалися так повільно, що замість несподівано заскочити варварів уранці,— як на те й сподівався суфет,— дісталися туди аж на третій день, коли сонце вже підбилося височенько.
Перед Утікою, зі східного боку, лежала рівнина, що тяглася до великої Карфагенської лагуни; за нею під прямим кутом пролягала між двома горбами долина, що раптом уривалась. Варвари стали табором далі, ліворуч, заступивши дорогу до порту; вони спали по своїх наметах (саме того дня і варвари, й оборонці міста, занадто стомлені, щоб воювати, спочивали), як несподівано із-за горбів показалося карфагенське військо.
По флангах ішла озброєна пращами обозна обслуга. Першу лаву становила гвардія легіону в золотих лускуватих панцерах, на важких конях без грив, без шерсті, без вух, із срібним рогом посеред лоба, щоб вони скидалися на носорогів.