Сонце ховалося за густим серпанком; задуха, як у лазні. Він зняв свого синього піджака й перекинув через руку. Дівчина вийшла з маленькою сумочкою. Знову обмін стриманими усмішками.
— Вперше сьогодні бачу людину, яка, здається, не відчуває спеки.
— Справді? То тільки здається.
Вони піднялися пагорбом до Іст-Хіт-роуд, перейшли дорогу й лужком спустилися до ставків. Дівчина мала вийти; на роботу аж у понеділок. А поки у видавництві якось, обійдуться без дівчинки на побігеньках. Дженінгс знав про неї більше, ніж дівчина могла собі уявити, бо її перевіряли, поки вона тимчасово була під підозрою, їй двадцять чотири роки, в університеті вивчала англійську філологію, навіть надрукувала збірник дитячих оповідань. Батьки розлучені, мати зараз в Ірландії, вийшла вдруге за якогось художника. Батько — професор Йоркського університету.
— Не уявляю, що я можу вам розповісти.
— Чи бачилися ви з Пітером Філдінґом після повернення?
Вона заперечливо похитала головою.
— Лише розмовляла по телефону. Він тепер за містом.
— Це не допит. Дружня розмова, не більше.
— А ви вже з'ясували?..
— Та майже нічого.— Він переклав піджак на другу руку. За кожним кроком обливаєшся потом — хоч не рухайся.— Я от не зрозумів, як давно ви знайомі з Філдінґами.
Йшли вони дуже повільно. Коли він сказав, що дівчина, здається, не відчуває спеки, то думав про те, яка гарна її сукня. Незважаючи па спеку, її тіло й справді здавалося прохолодним під білою бавовняною тканиною. Надзвичайно тендітна, ніжна, ніби шістнадцятирічна. Та ні — вже доросла жінка, впевнена в собі, хоч у перші хвилини й видалася сором'язливою. Зваблива, солодко пахне французькими парфумами; уникає його погляду, то ковзає очима по траві, то поглядає в далечінь.
— Чотири місяці знайомі. Тобто з Пітером. Зустрілися вперше навесні.
— А з його батьком?
— Двічі чи тричі я була з Пітером у їхньому розкішному маєтку. Потім на якійсь вечірці в лондонській квартирі. Часом вечеряли разом у місті. Як-от минулого разу. Для містера Філдінґа я була просто дівчиною, з якою зустрічається його син. Я справді була з ним ледь знайома.
— Він вам подобався?
Вона посміхнулась, помовчала і відповіла:
— Не дуже.
— Чому?
— Він — консерватор. А мене виховували не так.
— Ясно. І це все?
Дівчина відвела погляд на траву, приховуючи посмішку.
— Не думала, що мені доведеться відповідати на такі питання.
— А я й не думав питати. Самі напрохуєтесь.— Вона кинула на нього здивований погляд, наче не сподівалася такої відвертості. Потім ледь усміхнулася.
— Ми маємо всі факти,— вів далі Дженінгс.— Тепер нас цікавить, як думали про Філдінґа.
— Не про нього самого. Про їхній спосіб життя.
— Ваш друг назвав це: лицедійство.
— Так. Тільки вони не грають. Такі вони і є, правда ж?
— Ви не заперечуватимете, якщо я зніму краватку?
— Звичайно, ні. Будь ласка.
— Цілий день мені так хотілося побути десь біля води.
— Мені теж.
— Ну, ось вам і вода. Купайся, скільки хочеш.— Вони саме проходили повз жіночу купальню, оточену стіною дерев та живоплоту. Дженінгс усміхнувся, скручуючи краватку.— А бажаючі можуть і кохатися.
— Лесбіянки? Звідки вам про них відомо?
— У мене тут недалеко було чергування. Хеверсток-Хіл, бували там?
Дівчина кивнула. А він подумав, як усе просто, вірніше, може бути просто... коли говориш навпростець те, що думаєш і знаєш, що живеш нинішнім днем, а не півстолітньою давниною. Добре, коли хтось висловлює те, що ти сам не спромігся сказати. Йому теж не дуже подобався Філдінґ і зовсім не подобався його спосіб життя. Ось як. Лінуєшся думати, живеш підказкою, бачиш життєві цінності такими, якими їх показує недільний кольоровий додаток до газети; робиш так, бо треба для начальства, робиш інак, бо вимагає професія, і забуваєш, що є люди, які мислять свіжо й незалежно, які бачать усе наскрізь і нічого не бояться...
Раптом дівчина запитала:
— А правда, що поліцейські б'ють там стариганів за непристойну цікавість?
Питання раптом примусило Дженінгса спуститись на землю. Він був приголомшений більше, ніж показував, і почував себе, паче людина, що обережно намагалася використати когось для своєї мети, а той хтось одним простіш ходом розбив усю її комбінацію.
— Можливо, не знаю.— Дівчина йшла, дивлячись під ноги. По хвилі Дженінгс додав: — Особисто я пригощаю їх чаєм.— Однак вона помітила паузу.
— Пробачте. Мені не слід було про це питати.— Вона скоса глянула на нього.— Ви якраз не дуже схожі на поліцейського.
— Нічого, нам не звикати.
— Просто я колись чула... Я не хотіла...— Вона скрушно хитнула головою.
— Та нічого. Для нас це звичайні речі. Загострена реакція.
— Я вас перебила.
Дженінгс закинув піджак на плече, розстебнув ґудзик па сорочці.
— Зараз ми намагаємося з'ясувати, чи міг він розчаруватися в такому способі життя. Ваш друг сказав мені, що батькові бракує мужності — мужності або уяви, щоб відмовитися від такого життя. Ви згодні з ним?
— Пітер таке сказав?
— Я повторюю його слова.
Дівчина помовчала.
— Іноді він був паче десь в іншому місці думками. Розумієте? Все робив якось нещиро, ніби прикидався.
— Далі?
Вона знову помовчала.
— Небезпечний — не те слово. Скоріше... надто отриманий. Може, краще сказати — одержимий. Тобто, коли він себе в чомусь переконає, ніхто його не зупинить.— Вона докірливо стукнула себе по лобі.— А, я все не те кажу. Дивно, що Пітер...
— Кажіть далі.
— Ну, в його батькові була якась внутрішня напруженість, жорстокість. Ні, сміливості йому б вистачило. І ще оцей його вигляд. Ніби він сам собі чужий. І уяви йому не бракувало.— Вона скривилася.— Ось вам вигадки детектива-любителя.
— Ні, чому ж. Дуже цікаво. А в той останній вечір? У нього теж був такий вигляд? Дівчина заперечливо хитнула головою.
— Просто на диво, він був куди веселіший, ніж звичайно. Власне... я сказала веселіший. Взагалі-то він був не з веселих. Може...
— В гарному настрої?
— Принаймні це було щось більше, ніж просто привітність.
— Поводився як людина, яка на щось зважилась? І від серця відлягло?
Дівчина обмірковувала сказане, не піднімаючи очей. Йшли вони дуже повільно, наче ось-ось збиралися повернути назад. Нарешті вона заперечливо похитала головою.
— Слово честі, не знаю. Певна, що ніякого потаємного хвилювання не було. І нічого прощального в поведінці.
— Навіть коли прощалися?
— Мене він поцілував у щоку, Пітера, здається, поплескав по плечу. Точно не пригадую. Але якби він поводився якось незвично, я помітила б. Хіба що настрій у нього був трохи незвичний. Пам'ятаю, Пітер навіть щось зауважив, мовляв, батько лагідніє на старість. І справді, він робив усе, щоб нам було приємно.
— А взагалі він таким не був?
— Я не те хотіла сказати. Просто... цього разу він був щирішим. Може, під впливом Лондона. А там, у маєтку, оця відчуженість помітна. Принаймні мені так здавалося.
— Усі інші якраз вважають, що там він почував себе щасливішим.
Вона знову замислилась, потім промовила, підбираючи кожне слово:
— Так, йому подобалося це показувати. Можливо, з родинних міркувань. Мовляв, такий я en familie3.
— А тепер я мушу поставити вам дуже неделікатне питання.
— Ні. Цього не було.
Вона відповіла так швидко, що Дженінгс засміявся.
— Ото пощастило мені на свідка.
— Я чекала цього питання.
— Невже ніколи ні поглядом, ні?..
— Чоловіки поглядають на мене або відверто, або нишком. Він нишком не поглядав. Я певна.
— Я не про те, чи він з вами загравав. Але, може, у вас було відчуття, ніби...
— Нічого певного.
— Отже, щось таки було?
— Та ні. Справді нічого. Гадаю, це просто мої вигадки. Шосте чуття, словом, нісенітниця.
— Може, мені стати на коліна?
Вона скривила губи, але нічого не сказала. Вони піднімалися стежкою в напрямку Кенвуда.
— Якось неприємне враження? — допитувався Дженінгс.
Дівчина ще повагалася, потім заперечливо хитнула головою. Її чорне волосся привабливо кучерявилося на оголеній шиї.
— Я не любила залишатися з ним наодинці — ось що. Але один чи два рази випало. Може, тут грала якусь роль його звичка політика — намагання всіх зачарувати. Пітер — той завжди сам не свій робився. Зустріч з батьком викликала в ньому хімічну реакцію.
— Тобто?
— Тобто він нервував, ставав дибки. Не те, щоб вони сварилися, як бувало, очевидно, раніше. Все було дуже чемно. Ви про це не повинні нічого говорити. Йдеться про мої особисті враження. Фактів ніяких.
— А з дружиною у нього було все гаразд, на ваш погляд?
— Так.
— Ви відповіли не без вагання.
Дівчина знову втупилася в землю. Вони все ще піднімалися вгору трав'янистим схилом.
— Батьки розлучилися, коли мені було п'ятнадцять. Я відчувала... якийсь ледь вловимий натяк на те, що не все гаразд. Так буває, коли подружня незлагода факт, а від дітей приховується. Коли стосунки в людей міцні, вони не бояться й посваритися, знають, що не ступлять на тонку кригу. Правда, Пітер казав, що його батьки завжди жили в злагоді: ніколи не чув, щоб вони сварилися. Завжди до всіх обличчям, до всіх фасадом. Мені тільки й видно було, що цей незмінний фасад.
— У вас ніколи не було розмови по щирості з місіс Філдінґ?
— Ні. Ще б чого.— Вона скривилася.— Тільки про дрібнички.
— А от те, що ви не любили залишатися з ним наодинці...
— Це все таке непевне, нема про що й балакати.
— Є: ви вже довели, що здатні на телепатію.— Дівчина посміхнулася, не розтуляючи уст.— Ваше неприємне враження було пов'язане якось із ним як з чоловіком?
— Він щось стримував у собі. Щось...
— Кажіть. Навіть, якщо це здається вам безглуздям.
— В мене було таке враження, ніби він ось-ось мені в чомусь зізнається, раптом у нього нерви не витримають. Боялася без будь-якого приводу. Не можу пояснити.
— Він здавався нещасливим?
— Ні, не те. Просто він наче роздвоювався. Все це дрібниці, та й фактів у мене ніяких.— Вона стенула плечима.— Та коли він зник, мені здалось, що до цього йшлося. Я не відчула подиву, який мала б відчути.
— Гадаєте, "отой інший", що був у ньому, дуже відрізнявся від того, кого всі знали?
Вона ствердно кивнула, але повільно й неохоче.
— Був кращим чи гіршим?
— Здається, чеснішим.
— Він ніколи не казав чогось такого, що свідчило б про зміну політичних поглядів? Полівіння?
— Напевно ні.
— Чи ставився він прихильно до вас як до майбутньої невістки?
Дівчина ніби трохи зніяковіла.
— Я ще не збираюся заміж.