Хазяїнова поведінка аж ніяк не свідчила про те, що він не збирається дочекатися здійснення своїх планів. Дженінгс обережно завів мову про місіс Філдінґ — може, чоловік мав підстави для ревнощів?
— Чого не було, того не було. Принаймні тут — за десять хвилин усе село знало б.
І справді не було — варто лише глянути на місіс Філдінґ. Хоча сержант і не довіряв Пітерові, проте мусив визнати слушність його колючого зауваження про материне лицедійство, їй тактовно пояснили, що Дженінгс, незважаючи на свій невисокий ранг, "один з кращих наших працівників" і займається цією справою з самого початку — багатообіцяючий слідчий. Дженінгс не забував виставляти напоказ набуті в приватній школі манери, дав зрозуміти, що залишається вірним своєму соціальному середовищу і що радий нагоді зустрітися з нею особисто.
Сержант розповів про те, що вже зробив у цій справі, а потім, не виказуючи джерел, повторив припущення міс Парсонс і депутата-лейбориста. Однак місіс Філдінґ не вірила, що її чоловік, усвідомивши свій вчинок, міг накласти на себе руки або ж десь сховався від ганьби. Він подумав би перш за все про те, що змушує інших переживати й хвилюватися, і негайно повернувся б до сім'ї. Вона не заперечувала: неминучий розголос міг завдати непоправної шкоди його політичній кар'єрі, проте він "жив не тільки заради кар'єри".
Місіс Філдінґ не погодилась і з тим, що причину слід вбачати в розчаруванні політикою. Її чоловік не був романтичним мрійником і давно зрозумів, що для міністерської посади йому бракує напористості й особливих талантів. Він був не дуже вправний у парламентських словесних баталіях, до того ж забагато займався власними справами — не те, що кандидати на урядові посади. Мар кус, зауважила вона, був настільки позбавлений амбіцій і до смішного оптимістичний, що навіть мав серйозний намір не балотуватися на наступних виборах. Проте, наполягала вона, розчарування тут ні до чого. Просто він вважав, що своє зробив. Сержант не заперечував. Лише поцікавився, чи дійшла місіс Філдінґ сама до якогось певного висновку за останні два тижні.
— Ми тільки про це й говорили, але...— Вона зробила зграбний і, мабуть, добре завчений порух рукою, що мав означати безпорадність.
— Принаймні ви вважаєте, що він ще живий? — запитав Дженінгс і швидко додав: — Іншої думки я від вас і не чекаю.
— Сержанте, я вже не знаю, що й гадати. То мені здається, що двері ось-ось відчиняться і він зайде, то...— Вона знову плавно повела рукою.
— Ну, а як містер Філдінґ десь переховується, то чи може він дати собі раду? Чи вміє варити, наприклад?
— Вона ледь помітно всміхнулася.
— Для нього це незвичне, ви самі розумієте. Але він був на фронті. Звичайно, він міг би дати собі раду. Як і кожен, якби обставини змусили.
— Ви нікого не пригадали за цей час, може, з далекого минулого, кого він міг би умовити дати йому притулок?
— Ні,— відповіла місіс Філдінґ.— І, щоб вам не доводилось ніяковіти, давайте відразу покінчимо з теорією про іншу жінку. Приховувати будь-що від мене було зовсім не в його вдачі. Звичайно, коли дивитися правді в вічі, він міг у когось закохатися. Але не приховував би цього від мене — якби справді відчув...
Дженінгс кивнув.
— Ми цілком згодні з вами, місіс Філдінґ. Та все одно, дякую. А друзі за кордоном? Може, в когось на віллі?
— Ну, звісно, друзі за кордоном є, і місце в них знайшлося б. Та, мабуть, ви вже маєте всі їхні імена. А я просто відмовляюся вірити, що вони здатні вчинити таке зі мною й моїми дітьми. Це навіть уявити собі неможливо.
— Чи не могли б ваші доньки чимось допомогти?
— Навряд. А втім, вони тут. Коли хочете про щось запитати...
— Може, іншим разом? — Сержант усміхнувся, намагаючись пом'якшити наступне питання.— Є ще одна делікатна річ. Дуже шкода, що доводиться завдавати вам стільки клопоту.
Дама зобразила покірливість жестом мучениці: мовляв, якщо обов'язок вимагає...
— Йдеться про спробу намалювати психологічну картину. Я вже розпитував вашого сина. Чи дуже розчарував він батька своїми політичними поглядами?
— І що він вам відповів?
— Я був би вельми вдячний, якби ви спершу висловили свою думку.
Місіс Філдінґ стенула плечима: мовляв, питання скоріше безглузде, ніж "делікатне".
— Якби ж то він нас розумів. Ми воліли б, щоб він думав власною головою, а не... Сподіваюсь, ви розумієте.
— І все-таки, певне розчарування було?
— Спершу чоловіка це трохи засмучувало. Та й мене теж. Але... кожен залишився при своїй думці. Що стосується всього іншого, син це чудово знає, ми дуже пишаємося ним.
— Отже, було б хибно вважати, що рідний син і спадкоємець відмовляється від гарного, затишного світу, збудованого батьком?
Дама аж пирхнула.
— Пітер ні від чого не відмовляється. Йому страшенно подобається наш дім. І наше життя. Хай би що він там казав.— На її обличчі з'явилася дещо зверхня посмішка.— Я певна — ви взяли хибний слід. Всі наші незгоди вже давно минулися. Крім того, у нас — ще двоє дітей. Про це теж не слід забувати. Якщо не зважати на Пітерів флірт з Карлом Марксом, то ми аж надто щаслива сім'я.
Поступово вимальовувалася та сама позиція, що й у міс Парсонс: ця дама теж воліла все приховувати, а не щось прояснювати. Нехай він тут, бо вона наполягла, щоб слідство тривало. Та навряд чи їй потрібна правда, можливо, неприваблива. Це скоріше гра про людське око, ніж відчайдушне прагнення виявити істину. Він питав далі — все намарне. Скидалося навіть на те, що вона знає, де її чоловік, і ховає його від настирливої поліції. Сержанта раптом охопило дивне відчуття, яке ні на чому не ґрунтувалося, крім розчарування власною невдачею, і яке своєю безпідставністю нагадувало думки місіс Філдінґ у той вечір, коли зник її чоловік: йому подумалося, що в цю хвилину він повинен, тримаючи в руках відповідний дозвіл, обшукувати цей дім, замість того щоб сидіти у вітальні й чемно розводити теревені. Проте на такий злочин здатна була б зовсім інша жінка, а не ця місіс Філдінґ, що ідеально створена для своєї ролі і свого соціального становища, надзвичайно врівноважена і позбавлена будь-якої уяви. Сержант відчув іще одне: гонорові місіс Філдінґ завдано глибокої рани. Адже ганьба падала почасти й на неї, і в глибині душі вона надзвичайно обурювалась. Сержант волів би, щоб це обурення прорвалося назовні.
Розмова з доньками була короткою: вони виступили єдиним фронтом з матінкою. Справді, татко іноді виглядав стомленим, страх як багато працював. Але другого такого татка не знайти. Молодша з двох дівчат, Кароліна, яка подорожувала на яхті вздовж берегів Греції, коли Філдінґ зник, додала невеличку — і суперечливу — деталь до батькового портрета. Майже ніхто не знав — "навіть мамуся" — що означало для нього сільське життя і господарство. Тоні (управляючий) просто шаленів через те, що татко всюди стромляв свого носа. Проте їй здається, що він так робив, бо дуже любив своє господарство. Насправді ж він не те що хотів втручатися,— він "ніби жалкував, що він — не Тоні". Тоді чому ж він не покинув Лондон і не перебрався сюди? Цього Кароліна не знала. Вона вважала, що татко був складнішою людиною, "ніж нам усім здавалося". Навіть висловила досі найфантастичніший із здогадів.
— Знаєте гору Афон? Ну, в Греції? — Дженінгс заперечливо хитнув головою.— Ми пропливали повз неї, коли я там була. На тій горі — одні монастирі. Там живуть ченці. Тільки чоловіки. Навіть курей чи корів немає. Тобто я знаю, що це звучить смішно, але, може, він саме у такому десь місці. Де можна побути на самоті.
Та коли зайшла мова про докази того, що батько прагнув усамітнитися, обидві дівчини нічого пояснити не змогли. Те, що їхній брат вважав лицедійством, вони розцінювали як виконання обов'язку й самопожертвування.
Ще через кілька хвилин місіс Філдінґ подякувала сержантові за старанність і, хоч було вже пів на першу, навіть не запропонувала лишитися пообідати. Він повертався до Лондона з відчуттям, цілком слушним, що тільки марно клопоту собі завдавав.
Дженінгс уже й не знав, що далі робити з цією клятою справою. В його списку ще були люди, з якими він мав намір зустрітися, проте навряд чи вони чимось доповнять загальну — загалом неясну — картину. Він відчував, як швидко спадає його детективний азарт і наступає млявість. Незабаром він почне уникати зайвої роботи, замість того щоб шукати її. Мабуть, є підстави викреслити, наприклад, зі свого списку Ізабеллу Доджсон, Пітерову подругу. Її вже ретельно допитували під час попереднього слідства й нічого корисного не дізналися. Проте сержант запам'ятав, що вона сподобалася його колегам. А гарна дівчина — все-таки якась різноманітність, навіть якщо свідок з неї нікудишній. Кароліна і Франческа, скажімо, мають набагато привабливіші імена, ніж зовнішність.
Ізабелла повернулася з Парижа п'ятнадцятого серпня. Стояла така спека, якої не було вже протягом багатьох років. Сержант надіслав дівчині коротенького листа з проханням подзвонити в Скотленд-Ярд відразу після повернення, і вона зателефонувала шістнадцятого, в четвер, задушливого й спекотного ранку. Дженінгс умовився зустрітися з нею в Хемпстеді, в її квартирі, пополудні.
Ізабелла говорила сухо й байдуже: нічого нового не знає не бачить сенсу в їхній зустрічі. Сержант наполіг на своєму, хоч і припускав, що вона вже розмовляла з Пітером і тільки підспівуватиме своєму приятелю.
Ізабелла сподобалася Дженінгсу відразу, ще як глянув па неї з порога її квартири на Уїллоу-роуд. У неї був трохи спантеличений вигляд, наче вона чекала когось іншого, хоча сержант прийшов, як було домовлено, хвилина в хвилину. Може, дівчина уявляла його старшим і в формі; він теж сподівався побачити куди самовпевпенішу дівчину.
— Сержант Майк Дженінгс. Лягавий.
— А, ну звісно.
Тендітна дівчина, звабливе овальне личко, карі очі, чорне волосся; проста біла сукня в голубу смужку, босоніжки... все пасує, але не в цім річ. Він одразу відчув, що перед ним — жива людина, а досі він здибався з якимись мерцями, манекенами. А від дівчини відразу повіяло життям — і сьогоденним, а не минулим. Вона ж зовсім по пара Пітерові. Дівчина посміхнулась і кивнула кудись на вулицю.
— Може, вийдемо в парк? Ця спека мене гнітить. В кімнаті нічим дихати.
— Згода.
— Хвилинку, тільки візьму ключа.
Дженінгс чекав на вулиці.