Ми повинні були уважно грати і думати лише про те, що, вигравши, збільшуємо своє щастя. Але, зігравши шістнадцять партій, ми знову влаштовували бенкет, цього разу для того, щоб відсвяткувати удачу. А вже потім ми розмовляли до ранку, розповідаючи історії про гарне життя в минулому, про те, як буде добре в майбутньому.
Що то були за розповіді! Історія за історією! Луснути можна було від сміху. Про півня, яких забіг до хати, скочив на складений посуд і заспівав там, і саме з цих тарілок його наступного дня і з їли. А ще про дівчину, яка писала любовні листи для двох подруг, що кохал одного й того ж чоловіка. І про дурепу-іноземку, яка зомліла на унітазі, коли поруч неї вибухнула петарда.
Дехто вважав, що ми чинимо негарно, влаштовуючи щотижня бенкети, тоді як стільки людей у місті через голоднечу їли пацюків, а пізніше покидьки, якими харчувалися найжалюгідніші з пацюків. Інші були впевнені, що в нас вселилися демони — розважатися в той час, коли навіть наші родичі втрачали свої сім'ї, домівки і статки, коли війна розлучила чоловіків і дружин, братів і сестер, дочок і матерів. Ну-ну! Люди дивувалися, як це ми тільки могли веселитися.
Не те, щоб ми були безсердечними чи не знали болю. Ми всі боялися. Кожна з нас страждала по-своєму. Проте безглуздо мріяти повернути те, що вже було по-справжньому втрачено. Або продовжувати те, що терпіти вже не було змоги. Як довго можна мріяти про улюблене тепле пальто, що висіло в шафі в будинку, який згорів дотла разом з батьком і матір'ю? Скільки можна відновлювати в уяві розвішані на телеграфних дротах одірвані людські кінцівки і голодних собак, що бігають вулицями міста з обгризеними руками в зубах? Що було гірше, питали ми одна одну, сидіти з відповідним сумним виразом на обличчі і чекати на свою смерть? Чи, може, повеселитися від душі?
Тож ми постановили влаштовувати вечірки, так, начебто кожного тижня приходив Новий рік. Щотижня ми могли забути про пережиті неприємності. Було заборонено думати про щось прикре. Ми бенкетували, сміялися, грали, програвали і вигравали, розповідали найцікавіші історії. І кожного тижня ми могли сподіватися на удачу. І ця надія було нашою єдиною утіхою. Оце саме так ми почали називати наші зібрання вечірками веселощів і удачі.
Зазвичай матінка завертала розповідь на веселій ноті, вихваляючись своїм вмінням грати.
— Я виграла багато разів і була такою удачливою, що решта дражнили мене: кажучи, що я навчилася шахраювати, — казала вона. — Я виграла десятки тисяч юанів. Але я не стала багатою. Ні. Паперові гроші тоді нічого не коштували. Туалетний папір і той був ціннішим. Тим гучніше ми сміялися, від самої лише думки, що купюра в тисячу юанів не годилась навіть, щоб підтертися.
Розповідь матінки про Ґуйлінь я сприймала лише як китайську казку. Кожного разу в неї був інший кінець. Іноді вона казала, що за ті нічого не варті купюри в тисячу юанів купила півпіали рису. Потім рис перетворився на горщик вівсяної каші. Ту вівсянку вона виміняла на дві свинячі ратиці. Ратиці стали шістьма яйцями, а яйця — шістьма курчатами. Історія все довшала і довшала.
Але якось увечері я попросила купити мені транзисторного приймача, і після того, як вона відмовила і я мовчки дулася на неї з годину, вона сказала:
— Чому ти так переживаєш через те, чого ти ніколи не мала?
А потім розповіла зовсім інший кінець цієї історії.
— Якось рано-вранці до мене прийшов армійський офіцер, — почала вона, — і сказав, що мені слід якомога швидше вирушити в Чунцін до чоловіка. І я зрозуміла: насправді це означало, що я мала втікати з Ґуйліня. Я знала, що було офіцерам і їхнім сім'ям, коли приходили японці. Але що я могла зробити? Поїзди з Ґуйліня не ходили. Ця моя подруга з Нанкіна дуже добре до мене ставилася. Вона заплатила якомусь чоловіку, щоби той вкрав тачку, якою возили вугілля. Вона пообіцяла попередити решту наших подруг.
Я склала всі свої речі і моїх малюків у цю тачку і рушила в Чунцін за чотири дні до приходу японців в Ґуйлінь. По дорозі від людей, що мене обганяли, я чула про вчинену там різанину. Це було жахливо. До останнього дня гомінданівці твердили, що Ґуйлінь це безпечне, захищене китайською армією місто. Того дня вулиці були вкриті газетами з повідомленнями про грандіозні військові перемоги Гоміндану, а на них, як свіжина від різника, рядами лежали люди — чоловіки, жінки, діти, ті, хто не втратив надію, але, натомість, втратив життя. Коли я чула ці новини, я йшла все швидше і швидше, весь час запитуючи себе: "Чи вони були дурні? Чи вони були хоробрі?"
Я штовхала тачку, прямуючи до Чунціна, допоки у тачки зламалося колесо. Я полишила мій чудовий стіл для гри в ма-джонґ з гонґму. На той час я вже не мала сил плакати. З хусток я зробила петлі, за допомогою яких прив'язала до себе дітей. У кожній руці я мала сумку — одну з речами, іншу з харчами. Я несла все це, аж поки на долонях в мене пороби лися глибокі мозолі. Врешті, коли руки почали кровоточити, стали слизькими і вже нічого не тримали, одну за одною я полишила ті сумки.
Йдучи вперед, я бачила, що інші люди зробили те саме, поступово відмовляючись від надії. Шлях був вкритий цінними речами, які чимдалі ставали все коштовнішими, рулони гарних тканин і в'язанки книжок. Портрети предків і столярний інструмент. Потім клітки з каченятами, ледь живими від спраги, ще далі, на дорозі, лежали срібні поховальні урни — втративши надію на майбутнє, люди вже не мали сил нести їх далі. Коли я дісталася до Чунціна, я втратила все, окрім трьох шикарних суконь, які я надягнула одну поверх іншої.
— Що, "все"? — мені аж дихання перехопило. Я була приголомшена, зрозумівши, що ця розповідь з початку до кінця була правдивою. — Що сталося з немовлятами?
Вона і на хвильку не загаялась з відповіддю. Лише сказала так, що стало зрозуміло: розповідати більше не було чого.
— Твій батько не перший мій чоловік. Ти не з тих немовлят.
Я приїжджаю до будинку Гсу, де на сьогодні заплановано зібрання Клубу веселощів і удачі, і першим бачу мого батька.
— Ось і вона! Запізнюється, як завжди! — оголошує він.
І це правда. Всі вже тут. Семеро друзів сім'ї, віком за шістдесят і сімдесят. Вони повертаються до мене і усміхаються: "Завжди запізнюється, так і лишилася дитиною в свої тридцять шість".
Мене пробирають дрижаки, я ледве стримую себе. Останній раз ми бачилися на похороні, де я не втрималася і розридалася, захлинаючись сльозами. Тепер вони повинні дивуватися, як така може зайняти місце моєї матінки. Колись моя подруга сказала, що ми з матінкою дуже подібні, що ми однаково легко рухаємо руками, сміємося по-дівчачому, і схожі, якщо подивитися в профіль. Коли я, соромлячись, переповіла це матінці, вона, здавалося, образилась і сказала:
— Та ти ж нічого про мене не знаєш! Як це ти можеш бути такою, як я?
І це правда. Як це я можу замінити свою матінку в Клубі веселощів і удачі?
— Вітаю вас, тітонько, дядечко, — повторюю я, звертаючись окремо до кожного з присутніх. Я завжди називала цих старих друзів сім'ї "тітонько, дядечко". А потім я йду до батька і стаю біля нього.
Він розглядає фотографії, що їх Джонґи зробили під час недавньої подорожі до Китаю.
— Подивися на це, — люб'язно каже він і показує фото, на якому група, в якій мандрували Джонґи, стоїть на широких кам'яних сходах. Нічого на цій світлині не підказує, що на ній зображено саме Китай, а не Сан-Франциско або якесь інше місто. Але здається, що батько взагалі не дивиться на зображення. Таке враження, начебто йому все однаково, нічого не привертає увагу. Він завжди такий ввічливо байдужий. Яке ж це китайське слово означає байдужість, через те, що не бачиш жодної різниці? Гадаю, це на нього вплинула смерть моєї матінки.
— Подивися ще це, — каже він і показує інше, таке ж невиразне фото.
У будинку Гсу важке повітря від жирних запахів. Забагато китайської їжі готували в такій крихітній кухоньці, дуже багато колись витончених ароматів спресувалися у тонкий шар невидимого жиру. Пам'ятаю, як матінка морщила носа в ресторанах і вдома у інших людей і голосно шепотіла:
— Я носом бачу і відчуваю, яке воно липке.
Вже багато років я не була у Гсу, але їхня вітальня залишилася саме такою, як я її пам'ятаю. Коли двадцять років тому тітонька Ан-мей і дядько Джордж переїхали з Чайнатауну до району Сансет, вони придбали нові меблі. Вони і зараз тут, під пожовклою плівкою виглядають ще досить новими. Та ж сама бірюзова тахта півколом, оббита твідом з вузликами. Товсті, зроблені з клену, старомодні столи. Тріснута лампа з несправжньої порцеляни. Щороку обновляється лише календар у вигляді сувою, це дарунок від Кантонського банку.
Я пам'ятаю все це тому, що коли ми були малими, тітонька Ан-мей дозволяла нам торкатися своїх нових меблів лише через прозору пластикову накривачку. Мої батьки брали мене з собою до Гсу на вечірки Клубу веселощів і удачі. Я була гостею, тож мусила приглядати за усіма молодшими дітьми, і завжди здавалося, що їх так багато, бо обов'язково була якась малеча, що ревіла, стукнувшись голівкою об ніжку стола.
— Ти відповідальна, — казала матінка, а це означало, що, якби щось розлили, підпалили, загубили, зламали або забруднили, попало б саме мені. Відповідала я незалежно від того, хто насправді нашкодив. Вона і тітонька Ан-мей вдягалися в кумедні китайські сукні з жорсткими стоячими комірцями та квітучими гілками, вишитими шовковими нитками на грудях. Я вважала, що для справжніх китайців цей одяг був занадто вигадливим, а для американських вечірок — занадто чудернацьким. У ті часи, до того, як матінка розповіла мені про Ґуйлінь, я гадала, що Клуб веселощів і удачі — це якийсь ганебний китайський звичай, щось на кшталт таємних зібрань ку-клукс-клану або індіанських бойових танців під тамтам у телевізійних фільмах.
Але цього вечора немає жодної таємниці. Тітоньки — члени Клубу веселощів і удачі вдягнені в широкі штани, яскраві ситцеві блузи і в міцне взуття на низьких підборах. Ми всі повсідалися навколо обіднього столу під лампою, схожою на іспанський канделябр. Дядько Джордж вдягає свої біфокальні окуляри і починає збори читанням протоколу.
— Наш капітал складає 24825 доларів, або близько 6206 доларів на подружжя, чи 3103 на особу.