Зерно правди

Анджей Сапковський

Сторінка 6 з 6

Вампіриця, маючи білою сукнею, летіла прямо на нього, легко, як метелик, ледве дотикаючись ногами землі. Вже не верещала, не намагалася перевтілюватися. Відьмак знав, що вона вже втомилася, але знав і те, що навіть дуже стомлена, вона дуже небезпечна. За спиною в Геральта Нівеллен з ревом вилазив з-під купи колод.

Відьмак відскочив ліворуч, водночас швидко махнувши мечем, щоб збити з пантелику бестію. Брюкса наближалася. Чорно-біла, розпатлана, страшна... Недооцінив він її. Вона знову вереснула на льоту, і Геральт, не встигнувши зложити Знак, полетів назад, зі страшною силою ввігнався в мур. Гострий біль у хребті пронизав усе тіло аж до пучок, спаралізував руки й ноги. Він упав навколішки. Брюкса, моторошно завиваючи, вигинаючи хребет, підготувалася до останнього рішучого нападу.

— Веерено! — проревів позаду Нівеллен.

Вампіриця озирнулася, і тоді він з розмаху вбив їй між грудей обламаний, гострий кінець триметрової жердини...

Вона крикнула. Зітхнула тільки. Відьмак, почувши це зітхання, затремтів.

Так вони й стояли — Нівеллен, широко розставивши ноги й тримаючи жердину обома руками, і брюкса, як білий метелик на шпильці, що висіла на другім кінці жердини, також обіймаючи грубе дерево тендітними долоньками.

Вампіриця знову надсадно зітхнула і раптом сильно потягла жердину на себе... Геральт побачив, як у неї на спині, на білій сукні, розквітає червона пляма і з неї, разом із сильним струменем крові, вилазить, якось огидно і неприродно, обламаний, гострий кінець жердини...

Нівеллен відчайдушно закричав, ступив крок назад, потім другий, почав швидко задкувати, не відпускаючи жердини й волочачи за собою пронизану брюксу. Ще крок, і він уперся плечима в стіну палацу. Кінець жердини, затиснутої під пахвою, заскреготів по камінню.

Брюкса поволі простягла маленькі білі рученята, якось майже ніжно перехопила жердину й знову потягла її на себе. Вже майже метр потворно гидкого, скривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі її були широко розплющені, голова відхилена назад, дихання стало частим, ритмічним і переходило у хрипіння. Геральт підвівся, але заворожений цим видовиськом, не міг рушити з місця. Раптом він знову почув слова, які глухо, наче під склепінням вогкого, холодного підвалу, прогриміли у нього в голові:

— МІЙ. АБО НІЧИЙ, КОХАЮ ТЕБЕ, КОХАЮ.

Геральт скочив. Скочив, як раптово звільнена, туга пружина. Кожен крок, кожен рух, який слід було зараз зробити, були завчені, ніби розчинені у нього в крові, невідворотні й смертельно небезпечні для супротивника. Три швидких кроки вперед. Третій, як і сотні таких кроків раніш, закінчився твердим, пружним упором лівої ноги. Поворот тулуба і різкий, замашний удар мечем...

Він побачив її очі... Нічого вже не змінити. Він почув голос... Нічого. Крикнув, аби заглушити слово, яке вона повторювала... Нічого вже не змінити. Ударив.

Ударив певно, як і сотні разів перед тим, серединою клинка й одразу ж, продовжуючи ритм руху, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, під кінець півоберта, вже зробивши свою роботу, блиснув на сонці, волочачи за собою віяло червоних краплинок. Чорна, як гайворон, коса замайоріла в повітрі й попливла, попливла, попливла...

Голова упала на жорству.

Потвор дедалі меншає?

А я? Хто я?

Хто кричить? Птахи?

Дівчина в кожушку і блакитній сукні?

Троянда з Назаїра?

Як тихо!

Як порожньо. Яка пустка.

В мені...

Нівеллен, згорнувшись калачиком, лежав під стіною палацу в кропиві, обхопивши голову руками, й судомно тіпався.

— Вставай, — сказав відьмак.

Молодий, гарний, міцної статури чоловік із блідуватою шкірою обличчя підвів голову, розглянувся довкола спантеличеним поглядом. Протер очі кулаками, подивився на руки. Обмацав обличчя. Стиха застогнав. Поклав до рота пальця і довго водив ним по яснах. Знову лапнув обличчя і знову застогнав, доторкнувшися до чотирьох напухлих подряпин на щоці. Захлипав, відтак засміявся.

— Геральте! Як? Як воно все це... Геральте?

— Вставай, Нівеллене. Вставай і ходімо. В мене у в'юках є ліки, які нам потрібні зараз обом.

Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на тендітні, білі, аж прозорі рученята, що стискали жердину, яка стирчала між маленькими груденятами, обліпленими вогкою, червоною тканиною. Нівеллен знову застогнав:

— Веерена...

— Не дивись. Ходім.

Вони пішли через двір повз кущ синіх троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен вільною рукою не переставав обмацувати своє обличчя.

— Не можу повірити, Геральте! Після стількох літ! Як це сталося?

— У кожній казці є зерно правди, — стиха відказав відьмак. — Любов і кров... І те, і те має велику силу. Вже довгі роки маги та вчені-чародії сушать собі голови над цією загадкою, але не дійшли ніякого висновку, окрім того, що...

— Що, Геральте?

— Любов повинна бути справжньою.

1 2 3 4 5 6