Подарунок

Кліффорд Саймак

Сторінка 2 з 2

Джонні, не тямлячи себе, упав на коліна, простягнув свої рученята до предмета, який лежав там, серед поламаних гілок, і кликав їх, ніби це було чимось, що дало б йому затишок, якого йому так не вистачало, який він так довго шукав і нарешті знайшов. Його серце ніби кричало і благало того, що не могли сказати вуста. І вони відповіли йому:

— Тепер ми ніколи не залишимо тебе, Джонні. Ми просто не зможемо тебе залишити.

— Ви обіцяєте? — запитав Джонні.

Їх голоси стали дещо сумнішими:

— Нам не треба обіцяти, Джонні. Наш човен поламався і ми не зможемо його полагодити. Один з нас помирає, інший скоро також помре.

Джонні стояв на колінах, і страшне розуміння цих слів повільно приходило до нього. Це було більше, ніж могла витримати його душа — знайти двох друзів і дізнатись, що вони помирають.

— Джонні.

— Що? — сказав Джонні, намагаючись втримати сльози.

— Ти поміняєшся з нами?

— Помінятись?

— Як роблять друзі. Ти даси нам що-небудь і ми дамо тобі що-небудь.

— Але, — сказав Джонні, — я нічого не маю...

Та потім він згадав, що має. Він мав кишеньковий ніж зі зламаним лезом. Це було небагато, та це все, що в нього було.

— Це дуже добре, — сказали вони, — це саме те, що треба. Клади його на землю, ближче до машини.

Джонні вийняв ніж з кишені і поклав його навпроти машини. Хоч він не помітив, як щось змінилось, щось змінилось, ножа не було, але щось інше лежало на його місці.

Хлопчик простяг руку і взяв річ, якою з ним обмінялися. У темряві було видно, як вона палахкотить зсередини прихованим світлом. Він повернув її на долоні — це було щось на кшталт коштовного каменя з багатьма гранями, з середини якого лилося і спалахувало різними кольорами м'яке світло.

Коли Джонні побачив, як світиться ця річ, то зрозумів, що уже дуже темно, а, значить, він пробув тут надто довго. Він зірвався на ноги і побіг, навіть не встигнувши попрощатись.

Було вже занадто пізно шукати корів, він лише сподівався, що вони самі вже йдуть додому і ще можна буде їх наздогнати. Він скаже дядькові Ебові, що було дуже важко зганяти корів докупи. Він скаже, що знову загубилось дві телички і він ходив їх шукати.

Він скаже... скаже... скаже...

Йому перехоплювало подих від бігу, а серце билось так, що усе тіло наче стрясалось під його ударами, страх вчепився йому в плечі — страх за свій жахливий проступок, за той, який був останньою краплею в переповненій чаші, останньою, після не принесеної з джерела води, недогляду за двома теличками, сірниками у кишені.

Джонні не зустрів корів по дорозі додому, вони стояли уже видоєні у хліві. Отже, він пробув там надто довго, все виявилось ще гірше, ніж він собі уявляв.

Він попрямував до хати, весь трясучись від страху. У кухні світилось, і Джонні знав — вони чекають на нього.

Він зайшов у кухню, вони сиділи за столом, дивлячись на нього, чекаючи його. Їхні лиця були настільки суворими, що нагадували могильні плити.

Дядько Еб підвівся, ніби збільшуючись аж до стелі, можна було бачити, як м'язи посмикуються на його руках з підкоченим аж до ліктя рукавами.

Джонні намагався ухилитись, та пальці уже щільно зімкнулись на його шиї, підняли і щосили жорстоко трясли.

— Я тебе навчу, — процідив дядько Еб крізь заціплені зуби. — Я тебе навчу, навчу...

Щось упало на підлогу і покотилось у куток, залишаючи палаючо-світлий слід.

Дядько Еб перестав трясти Джонні, потримав ще трішки, а потім впустив на підлогу.

— Це випало з твоєї кишені, — сказав дядько Еб. — Що це?

Джонні позадкував, хитаючи головою. Він не скаже їм, що це таке. Ніколи не скаже. Хоч би що вони з ним зробили, він їм не скаже. Навіть якщо вони вб'ють його.

Дядько Еб підійшов до кристалу, нагнувся і підняв його. Він відніс та поставив його на стіл, нахилився, розглядаючи, як той спалахує.

Тітка Ем теж подалась вперед на стільці, щоб краще його розгледіти.

— Що це? — запитала вона.

Вони простояли так ще хвилину, вдивляючись у кристал, світло і спалахи віддзеркалювались в їхніх очах, тіла напружились, а дихання ніби шуміло у тиші. Міг настати кінець світу, а вони б цього і не помітили.

Потім вони випростались, повернулися до Джонні, відвернувшись від кристалу, ніби він їх більше не цікавив. Так, ніби він мав щось виконати, виконав і більше не був потрібен. З ними було щось не так, не те щоб не так, просто, по-іншому.

— Ти, певно, зголоднів? — запитала тітка Ем. — Давай я тобі щось зготую на вечерю. Будеш яєчню?

Джонні проковтнув слину і кивнув.

Дядько Еб сів, не звертаючи ніякої уваги на кристал, і сказав:

— Ти знаєш, я бачив чудовий кишеньковий ніж у місті. Саме такий як ти хотів...

Джонні майже його не чув. Він стояв там, слухаючи, як весь дім наповнюється любов'ю.

Flina, переклад з англійської, 2009.

1 2

Інші твори цього автора: