2
(2) Проперцій. Елегія, II, 10, 6.
Далі. Не можу вирішити, чи й гравців прилучати до нашого гурту. Бо хіба не божевільні й не смішні ті, в кого починає трепетати й прискорено битися серце, ледве зачують вони стукіт гральних костей? Як часто у звабній надії на виграш вони терпіли крах і тонули у відчаї, коли судно надії розбивалося об скелю, набагато страшнішу за Малейську! Випливши на новий берег надії майже голими, вони не поспішали відігравати програне тільки тому, щоб часом не подумав хтось, що вони несерйозні.
Смішно дивитись на старих, підсліпуватих, які грають, нап'яливши на ніс окуляри. Та ще дивніше бачити дідів зі скоцюрбленими пальцями. Самі вже не в змозі грати, вони наймають за гроші якогось молодика, щоб той кидав на дошку гральні кості замість них.
Приємна річ гра, що й казати, поки не переходить у шал, бо тоді стосується вже не мене, Глупоти, а Фурій. [52]
Дурні забобони.
А тепер про іншу породу людей, зліплену з того ж самого тіста, що й я. Вони вірять в чудеса і найдивовижніші вигадки. Такі люди не тільки охоче слухають інших, але й самі з задоволенням розповідають щось незвичайне.
Особливо багато байок понавигадувано про привидів, лемурів, злих духів, мерців і про тисячі подібних чудес. Причому чим менше в цих казках правди, тим охочіше слухають і вірять у них. А все тому, що такі вигадки не лише приємно лоскочуть слух, але й допомагають весело проводити час, а декому, особливо священикам та проповідникам, навіть зиск приносять.
Їхніми родичами є недоумки, які плекають дурне, але приємне переконання, що досить подивитись на статую чи ікону якогось Поліфема-Христофора, щоб у цей день не трапилось нічого поганого; або що досить помолитися перед скульптурою Варвари, щоб повернутися з поля бою неушкодженим; або що варто лише приходити у певні дні, з певними молитвами до Еразма — і невдовзі можна розбагатіти.
Замість Іполита вони вигадали Георгія-Геракла, коневі якого, прикрашеному всілякими брязкальцями, мало не моляться. Час від часу, щоб здобути прихильність, ці дурники підносять коневі подарунки. А на його мідний шишак вважають за гідне присягатись навіть царі!
Є негідники, що відкупляються від гріхів подарунками. Вони з математичною точністю вимірюють лицемірно час свого перебування в чистилищі, відміряючи, немов по годиннику: сторіччя, роки, місяці, дні і навіть години.
А скільки всюди телепнів, що вірять у магічні знаки й заклинання, вигадані якимось блаженним дурисвітом начебто для спасіння душі, а насправді — для власної вигоди!..
Чого тільки не сподіваються здобути для себе легковіри, вдаючись до тих дурничок: багатств, почестей, насолод, достатку, доброго здоров'я, довголіття, квітучої старості і, нарешті, тепленького місця десь на небі, поблизу Христа. Якщо вони й бажають досягнути чогось найпізніше, то це тієї хвилини, коли стануть їм недоступними втіхи. Ось тоді такі людці не проти покинути земний світ, щоб продовжити забавки на небі.
Якийсь купець, воїн чи суддя, виділивши дещицю з купи награбованого на замолювання гріхів, починає [53] гадати, що цим очистив клоаку свого життя. Він переконаний, що всі свої клятвопорушення, нечисті прагнення, пияцтва, чвари, а також вбивства, обмани, віроломства і зради можна відкупити грішми. А відкупившись, вважає, що можна повертатись до нових злочинів.
Чи є дурніші, вибачте, я хотіла сказати — щасливіші, за людей, які, прочитуючи щодня вголос сім віршів зі святих псалмів, сподіваються на найбільше блаженство? Вони переконані, що ці магічні віршики показав святому Бернардові якийсь дотепний, але радше легковажний, ніж лукавий демон, бо через них потрапив у халепу(1). Та в подібні дурниці (за які навіть мені соромно) вірить не тільки простолюд, вірять у них і церковні вчені.
(1) Легенда розповідає, що до святого Бернарда з'явився якось диявол і почав хвалитися, ніби знає сім магічних віршиків із "Псалтиря", щоденне читання яких неодмінно приведе до раю. Але не відкрив, які саме. Тоді Бернард вирішив щодня прочитувати весь "Псалтир". Побачивши, що таким чином буде досягнуто ще більшого благочестя, диявол назвав магічні ті вірші.
Якщо цих прикладів замало, будь ласка, ще. Кожна місцевість прагне мати свого святого покровителя. Причому кожного вшановують певним обрядом і кожному приписують якусь певну здатність: один приходить на поміч при зубному болі, другий — при пологах, третій допомагає повернути вкрадені речі, четвертий рятує потерпілих при корабельній аварії, п'ятий оберігає череду, і так далі. Всіх не перелічиш. До того ж є такі, що здатні допомагати в багатьох справах. Це передусім богородиця-діва, яку простолюд вшановує навіть більше, ніж самого її сина — Христа.
Храмові дари — доказ глупоти.
Скажіть, будь ласка, чи є серед прохань, з якими люди звертаються до святих, хоч одне, що не стосується Глупоти? Де й коли бачено серед стількох дарів, що висять на стінах храмів і навіть на стелі, хоч один дарунок за те, що хтось позбувся глупоти і таким чином бодай на волосок змудрів? Один тонув, але виплив. Другий, прохромлений ворожим списом, — вижив. Третій утік з поля бою, покинувши друзів (хоч і боягуз, але щасливий!). Четвертий був розіп'ятий на хресті, але з ласки святого, покровителя злодіїв, зірвався і тепер продовжує обчищати багатих, спорожняючи їхні гаманці. П'ятий зламав грати [54] і втік з в'язниці. Шостий, на превеликий смуток лікаря, видужав од пропасниці. Сьомий, замість того щоб померти від отрути, несподівано вилікувався од запору, чим дуже засмутив дружину, бо намарно втратила вона стільки праці й грошей! У восьмого перевернувся віз, але коні не постраждали. На дев'ятого обвалилася стіна, але він вижив. Десятий був спійманий у ліжку з чужою дружиною, але вирвався і втік. Однак ніхто, повторюю, ніколи не дякує за те, що позбувся глупоти. А тим часом ні про що не думати так приємно, що люди швидше відмовляться від усього на світі, тільки не від дурості.
Тепер про море забобонів. Але чи варто в нього занурюватися?
"Навіть якби цілих сто язиків, і сто вуст було в мене,
Й голос залізний, то все ж не змогла б полічити я типи
Дурості всіх забобонних людей і її різновидів"(1).
(1) Глупота перефразовує рядки з "Енеїди". Див.; Вергілій. "Енеіда", VI, 625-627.
Життя християн переповнене цим видом божевілля. Однак священики не тільки дивляться на нього крізь пальці, але й заохочують до забобонів мирян, бо завдяки цьому зростають їхні прибутки.
Уявіть собі, що з'явився раптом серед священиків якийсь нестерпний мудрець і став проповідувати: "Якщо праведно житимеш, не помреш! Коли до пожертвувань грішми долучиш сльози, щирість, молитви, пости, а також ненависть до лиходіїв, то спокутуєш гріхи! Якщо весь спосіб життя зміниш, то сприятиме тобі святий, життя якого наслідуєш"! Коли б, кажу, такий мудрець став набридати подібним повчанням, то уявіть собі, якого блаженства він позбавив би душі смертних і яке сум'яття спричинив.
До цього гурту належать і ті, що за життя ще піклуються про свій похорон, а тому старанно обмірковують і перелічують, скільки чого повинно там бути: скільки смолоскипів у процесії, скільки людей, одягнених у жалобний одяг, скільки співаків, скільки найнятих плакальниць. Можна подумати, що вони й самі збираються бути присутніми на власному похороні — ніби мертвий почервоніє од сорому, якщо його тіло не буде поховане належним чином. [55]
Ці диваки вподобляються щойно вибраним едилам-урядникам, які дуже турбуються про забави й пригощання для народу.
Дурна чванливість з приводу походження, вченості тощо.
Хоч і поспішаю, але я не можу проскочити мовчки повз тих, які дуже втішаються своєю химерною знатністю (бо нічим іншим, власне, не відрізняються вони од найнижчого ремісника!). Один виводить свій рід від Енея, другий — від Брута, третій — від короля Артура. Перелічують прадідів, прапрадідів і їхніх батьків; згадують давні родові прізвиська; всюди виставляють портрети і статуї своїх предків, хоч самі вже не багато чим відрізняються од тих мовчазних опудал. Ось так, за допомогою ласкавої Філавтії-самолюбивості й живуть цілком щасливо. Причому не бракує дурнів, які цих страхопудів шанують за богів.
Але що це я мовлю про кожний рід окремо, ніби Філавтія-самолюбивість не робить дивним чином вельми щасливими багатьох. Погляньте лиш довкола. Той бридкіший за мавпу, вважає себе майже Ніреєм. Інший за все життя провів циркулем лише три лінії, а видає себе за Евкліда. Третій знається на музиці не краще за осла і співає гірше курки (яку топче півень проти її волі), але вважає себе Гермогеном.
Є ще один вид божевілля, набагато приємніший за інші. Це, коли хтось починає видавати талант слуг своїх за свій власний, як, наприклад, двічі щасливий Сенеків багатій. Він розповідав побрехеньки лише в оточенні власних рабів, які підказували йому, коли він щось забував. Цей чолов'яга був настільки немічним, що ледве дихав, але, не вагаючись, ходив на змагання кулачних бійців, покладаючись, звичайно, на силу своїх численних рабів.
Далі варто згадати ще, певно, слуг вільних мистецтв. Адже Філавтія-самолюбивість їм особливо притаманна. Серед них швидше знайдеш такого, що батьківським маєтком поступиться, ніж визнає себе нездарою. Це стосується передусім акторів, співаків, ораторів та поетів. Чим менше в кого здібностей і освіти, тим більше він хизується, більше всюди славить себе й вихваляє.
Але, як каже прислів'я, "різним губам різний салат до вподоби". Тому навіть у великих дурнів багато шанувальників. І найбільші нісенітниці часом багатьом подобаються. [56] А все тому, що значному числу людей, як уже говорилося, притаманна глупота. Невіглас і сам собі дуже подобається, і інші від нього в захопленні. Тож навіщо прагнути до справжньої освіти, яка здобувається тяжкою багаторічною працею? її майже ніхто не цінує, а людина від того стає лиш кволою та боязкою.
У кожного народу своя самозакоханість і глупота.
Ще я помітила, що природа обдарувала Філавтією-самолюбивістю не лише кожного із смертних, алей цілі народи та держави. Тому в кожного народу є своя особлива Філавтія-самолюбивість. Британці, наприклад, пишаються зовнішністю, музичною освітою й розкішними бенкетами.