Я спав довго і прокинувся, аж коли сонце почало світити на моє ліжко. Хутко зірвався і розчинив вікна. Надворі було ясно і трохи холоднувато. Я поставив спиртовку на лавку і заходився шукати коробку з кавою. Моя хазяйка, пані Залевська, дозволила мені варити собі каву в кімнаті, її кава була надто слабка. Особливо, коли звечора вип'єш спиртного.
У пансіоні Залевської я мешкав уже два роки. Район цей мені подобався. Тут так чи інакше, а щось бува й скоїться, бо в одному місці зіткнулися будинок профспілок, кафе "Інтернаціональ" і зал засідань та зборів "армії спасіння". До того ж перед будинком, де містився пансіон, був старий цвинтар, давно вже закритий і занедбаний. Дерева на ньому росли, наче в парку, і коли вночі бувало тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із цвинтарем була товкучка з різними розвагами: каруселлю, гойдалками тощо.
Для пані Залевської цвинтар був доброю рекламою. Вона нахвалювала добре повітря і краєвид, що відкривався з вікон, і брала за це дорожчу ціну. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:
— Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!
Одягався я дуже повільно. І в цьому відчувалася неділя. Потім умивався, ходив по кімнаті, читав газету, варив каву, стояв коло вікна і дивився, як поливали вулицю, слухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки — вони, мов маленькі срібні сопілочки Всевишнього, підспівували тихому, солодкому гудінню шарманок на товкучці, — довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби вибирав їх із сотні, насвистуючи, спорожнив кишені — дрібні монети, ніж, ключ, сигарети і, нарешті, вчорашня записка з ім'ям та номером телефону дівчини. Патріція Гольман. Яке незвичайне ім'я: Патріція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А як далеко це було вже тепер — майже забуте в перлистосірому чаду алкоголю. Дивно якось буває, коли п'єш: швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.
Я ткнув записку кудись під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень такі речі завше мають інший вигляд, аніж увечері. Та, зрештою, і не хотілося розбурхувати себе. Досить було тривог за останні роки. Тільки нічого не підпускати до себе, як каже Кестер. Бо підпустиш-ухопишся, захочеш утримати. А утримати не можна нічого...
Саме в цю хвилину в сусідній кімнаті, як і кожного недільного ранку, почалася сварка. Я шукав капелюх, якого, мабуть, десь забув учора, і прислухався. Це там знову зчепилося подружжя Гассе. Обоє мешкали тут уже п'ять років у маленькій кімнаті. Люди вони були непогані. Якби їм трикімнатну квартиру, та кухню для жінки, та ще й дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було мати гроші, а щодо дитини, то хто б міг собі це дозволити в такі непевні часи! Отож їм було надто тісно удвох, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою маленьку посаду. Тоді йому край. Бо мав сорок п'ять років. Якщо б він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. Це ж бо був злиденний час — раніше люди сходили на пси поступово, до того ж завше була якась можливість видряпатись, а тепер кожного звільненого чекала безодня довічного безробіття.
Я хотів потихеньку втекти, але вже постукали в двері, і Гассе, спотикаючись, увійшов до кімнати й повалився на стілець.
— Несила більше терпіти...
Він, власне, був лагідною людиною, з трохи обвислими плечима і маленькими вусиками. Скромний, сумлінний служака. Але саме таким-то й було найтяжче в ті часи. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті з них скористаються та й відкинуть геть. Гассе звів руки вгору.
— Ви тільки подумайте: знову двох звільнили в нашій конторі. Тепер я на черзі, от побачите, що я!
Так він тремтів кожен місяць від першого до першого числа. Я налив йому горілки. Він здригався всім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Для цього вже непотрібно було майже ніяких зусиль з його боку.
— І вічно ці докори... — прошепотів він. Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. їй було сорок два роки, вона була дещо крихкотіла й блякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити. Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.
— Слухайте-но, Гассе, — сказав я, — сидіть тут у мене спокійненько, скільки вам захочеться. А мені треба йти. Коньяк — у шафі, якщо він вам більше до вподоби. А оце — ром. Ось лежать газети. А ввечері підіть кудись разом з дружиною. В кіно, чи що. Це вам коштуватиме стільки ж, як просидіти дві години в кафе, але там вражень буде більше. Не сушіть собі сьогодні голови над проблемами! — Я поплескав його по плечу, хоч сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно — це ж завжди хороша штука. Там кожен може мріяти про що хоче.
Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе схлипувала так, що було чути аж сюди. Я пішов коридором далі. Знову двері. Прочинені. Значить, тут підслухували. Звідти тхнуло духами. Там мешкала Ерна Беніг, секретарка приватної особи. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно; але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку... Тоді наступного дня вона звичайно була в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Вона казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не житиме. Мала двох приятелів. Один любив її і приносив квіти. Другого вона любила і давала йому гроші.
Поруч з нею жив ротмістр граф Орлов — російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист з посивілими скронями, чудовий грець на гітарі. Молився щодня до казанської божої матері, щоб дарувала йому посаду метрдотеля в готелі середньої руки. Напившись, починав плакати. Двері далі. Фрау Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П'ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли в 1918 році від недоїдання. Мала рябу кішку. Це єдине, що мала.
Далі, поруч — Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, нічого більше. Щаслива людина. Коло останніх дверей я постукав.
— Ну, Георге, — сказав я, — і досі нічого?
Георг Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб мати змогу провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі витратив, лишилося на якихось два місяці життя. Назад на шахту повернутися він не міг — надто багато було тепер безробітних шахтарів. Він всіляко намагався дістати якусь побічну роботу. Щось із тиждень працював роздавачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався рознощиком газет і вже був полегшено зітхнув; та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих, у кашкетах, забрали газети, порвали їх і заявили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, не сідав не в свої сани, бо у них, мовляв, і своїх безробітних доволі. Проте він знову вийшов наступного ранку, хоч і мусив оплатити подерті газети, його збили з ніг велосипедом, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він одступився. І ось тепер сидів, нещасний, у своїй кімнаті, зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв раз на добу. До того ж було байдуже, чи провчиться він решту семестрів, чи ні — навіть після іспитів йому б довелося чекати щонайменше десять років на посаду. Я поклав йому пачку сигарет.
— Покинь цю бузу, Жорже! Я теж колись пробував вибитись у люди. Потім завжди зможеш розпочати все знову.
Він похитав головою.
— Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не працюєш над ним щодня, а вдруге у мене вже нічого не вийде.
Бліде обличчя, лапасті вуха, короткозорі очі, хиренна постать з запалими грудьми — горе, та й годі...
— Ну, бажаю успіху, Жорже... — Батьків у нього вже теж не було.
Кухня. Голова дикого кабана — пам'ять від небіжчика пана Залевського. Телефон. Півтемрява. Запах газу і дешевих жирів. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо кнопки дзвінка. Тут і моя: "Роберт Локамп, студ. філ., два довгих". Картка була жовта й брудна. "Студ. філ."! Неабияк. Та це справа давнього минулого. Я спустився по сходах і попрямував у кафе "Інтернаціональ".
"Інтернаціональ" — це великий, темний, прокурений, витягнутий кишкою зал з кількома бічними кімнатами. На передньому плані, коло стойки, — піаніно. Воно було розстроєне, бракувало кількох струн, клавіші з слонової кості теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Ми з нею цілий рік прожили разом-це коли я був у кафе за тапера.
В бокових кімнатах проводили свої збори торговці худобою, часом власники атракціонів з товчка. В залі звичайно сиділи повії.
Зараз там не було нікого. Тільки кельнер, плоскостопий Алоїс, стояв за стойкою.
— Як завжди? — спитав він.
Я хитнув головою. Він приніс мені бокал портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу і бездумно дивився поперед себе. Велика смуга сонячного проміння простяглася скоса крізь вікно. Вона засяяла на пляшках з напоями, що стояли на полицях. Черрі-бренді палала, як рубін.
Алоїс полоскав посуд. Кішка хазяїна сиділа на піаніно і муркотіла. Я, не кваплячись, викурив сигарету. Мене клонило на сон. Дивний якийсь голос був у тієї дівчини вчора. Глухуватий, дещо хрипкий, мало не грубий, а втім усе-таки ніжний.
— Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, — попросив я.
Тут рипнули двері. Ввійшла Роза. Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, прозвана Залізною Конякою. Таке прізвисько їй дали за витривалість. Зайшла випити чашку шоколаду. Вона це собі дозволяла кожного недільного ранку, а потім їхала до Бургдорфа одвідати своє маля.
— Здоров, Роберте!
— Здоров, Розо! А як там твоє мале? — Ось поїду побачу. Везу їй дещо. Вона витягла з пакунка ляльку з червоними щоками і натиснула їй на живіт.
— Ма-ма! — пропищала лялька. Роза щасливо посміхалася.
— Чудово! — сказав я.
— Диви-но, — вона схилила ляльку назад. Очі клацнули і закрились.
— Неймовірно, Розо!
Задоволена, вона знову сховала ляльку.
— Ти розумієшся на таких речах, Роберте.