Цього пояснити не можна. Ось ти йдеш, ні про що не думаючи,— і нараз уже лежиш десь у рівчаку, а над тобою свистять снарядні уламки. Однак ти не можеш пригадати, чи ти чув, як наближається снаряд, і чи подумав про те, що треба впасти на землю. Коли б ти поклався лише на свою здатність думати або на свій слух, від тебе зосталися б тільки розкидані шматки м'яса. А тут діяло зовсім інше чуття, схоже на ясновuдіння, сaме воно кидало нас на землю і рятувало, а ми навіть не знали, як усе відбувалося. Коли б не цей тваринний інстинкт, то від Фландрії до Вогезів давно вже не було б живої душі.
Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми, напівтваринами.
Наші машини в'їжджають у ріденький ліс, минають польові кухні. За лісом ми з них злазимо, вони повертаються назад. Завтра вранці, ще вдосвіта, машини знову приїдуть по нас.
Туман і гарматний дим низько стеляться над долиною, сягаючи нам по груди. Все осяяне місячним світлом. Шляхом проходять колони солдатів. На сталевих касках тьмяно відбивається місячне сяйво. З білого туману виринають тільки голови й гвинтівки, голови ледь кивають, похитуються багнети.
Далі туману вже немає. Тепер голови перетворюються в постаті; куртки, штани й чоботи виринають із туману, немов із молочного озера. Все це поволі перетворюється в колону. Вона йде рівною ходою, усі постаті зливаються в суцільний клин, окремих людей уже немає, вперед посувається лише темний клин, він дивовижно закінчується головами і багнетами, що випливають із туманного озера. Тільки колона, не люди.
Однією із поперечних доріг до нас наближаються легкі гармати й повози із снарядами. У місячному сяйві лисніють спини коней, рухи в них прекрасні, вони закидають голови, видно, як виблискують у них очі. Коні, гармати й повози минають нас, танучи на тьмяному тлі місячного краєвиду, вершники в сталевих касках здаються лицарями давніх часів, у цьому є щось гарне і зворушливе.
Ми поспішаємо до саперного складу. Дехто з нас завдає собі на плечі вигнуті гострі залізні палиці, інші чіпляють залізними дрючками скрутні дроту, і, забравши все це, ми вирушаємо вперед. Нести нам незручно і важко.
Дорогу дедалі дужче розбито. З голови колони передають: "Увага, ліворуч глибока вирва від снаряду", "Обережно, траншея!"
Ми напружуємо зір, наші ноги й палиці обмацують землю, перш ніж ми стаємо на неї всією вагою тіла. Нараз колона спиняється; хтось натикається обличчям на скрутні дроту, що тримають передні солдати, і лається.
Кілька розбитих повозів стоять на дорозі. Лунає команда; "Цигарки й люльки загасити!" Ми підходимо до окопів.
Тим часом уже геть поночіло. Минаємо якийсь гайок, і перед нами відкривається лінія передової.
Увесь обрій, із краю до краю, невиразно осяяний червонуватим світлом. Воно без упину міниться, з гарматних жерл раз у раз вихоплюється полум'я. Високо вгору злітають освітлювальні ракети — сріблясті й червоні кулі, вони розриваються і падають додолу дощем білих, зелених і червоних зірок. У небо злітають і французькі ракети, з кожної висмикується шовковий парашутик, і вона повільно спускається вниз. Від них стає ясно, наче вдень, їхнє світло доходить аж до нас, ми виразно бачимо на землі свої тіні. Ці ракети сяють у небі добру хвилину, і тільки тоді згасають. Та відразу злітають нові, з різних місць, а поміж них знову зелені, червоні й сині.
— От халепа! — каже Кач.
Грім від гарматних пострілів гучнішає, зливається в суцільний глухий гуркіт, а тоді знову розпадається на окремі розриви. Сухо тріскочуть кулемети. Над нашими головами, заповнюючи весь повітряний простір, щось невидиме мчить, реве, свистить, шипить. То пролітають снаряди невеликих калібрів, але між ними чути, як ревуть здоровенні "скрині" — великокаліберні снаряди, вони пролітають у темряві над нами і падають далеко позаду. Вони хрипко сурмлять, як олені під час тічки, і летять високо над виттям та свистом менших снарядів.
Чорне небо починають обмацувати прожектори. Вони сновигають по ньому, як велетенські лінійки, що вужчають до краю. Одна лінійка завмерла і тільки ледь тремтить. Негайно біля неї з'являється інша, вони схрещуються, а поміж ними крутиться чорна комаха й силкується втекти: це літак. Він летить уже невпевнено і, засліплений, падає.
Ми забиваємо в землю залізні палиці на однаковій відстані. Двоє солдатів тримають скрутень колючого дроту, інші його розмотують. Це клятий дріт із густими довгими гостряками. Я не звик до такої роботи і подер собі руки.
Через кілька годин ми вже кінчаємо. Але ще маємо час, поки надійдуть машини. Більшість із нас укладаються спати. Я теж намагаюся заснути. Однак стає прохолодно. Відчувається, що ми недалеко від моря, і холод не дає нам спати.
Нараз я міцно засинаю. А прокидаюся від того, наче мене щось підкидає вгору, і я не знаю, де я. Бачу зірки, бачу ракети, і на мить мені здається, що я заснув на якомусь святі в парку. Не знаю, ранок тепер чи вечір, я лежу в блідій колисці сутінків і чекаю лагідних слів, вони мають зараз прозвучати, лагідні, рятівні слова... Невже я плачу? Торкаюсь очей, це так дивно, хіба я дитина? Яка ніжна шкіра... Та це триває лише мить, я розпізнаю вже постать Качинського. Він сидить спокійно, як бувалий солдат, і курить свою люльку — звісно, свою люльку з покришкою. Помітивши, що я прокинувся, він каже:
— Гарненько тебе смиконуло! То був тільки запальник. Він шугонув он туди, в чагарі.
Я сідаю. Мене огортає якесь дивне почуття самотності. Добре, що Кач зі мною. Він замислено дивиться туди, де простяглася лінія передової.
— От шикарний фейєрверк,— каже він,— аби ж не такий небезпечний.
Позаду нас вибухає снаряд. Новобранці злякано схоплюються. За кілька хвилин знову вибухає, тепер уже ближче. Кач вибиває люльку:
— Тепер почнеться справжній обстріл.
I він починається. Ми відповзаємо вбік, наскільки можемо в такому поспіху. Новий вибух лунає просто серед нас.
Чути крики. Над обрієм здіймаються зелені ракети. Високо вгору злітають бризки грязюки, свистять осколки снарядів. Вони врізаються в землю, і ці звуки чути ще довго по тому, як завмирає гуркіт вибуху.
Поряд із нами лежить настраханий новобранець із лляним чубом. Він затулив руками обличчя, каска його впала і відкотилася. Я беру її й хочу насунути йому на голову. Та він підводить очі, відштовхує каску і, наче дитина, лізе головою під мою руку, тулиться мені до грудей. Його вузенькі плечі тремтять. Такі плечі були в Кеммеріха.
Я не жену його. А щоб каска не лежала марно, я кладу її хлопцеві на зад, не заради пустощів, а просто вважаю, що тепер це в нього найвразливіше місце. Правда, там чималий шар м'яса, але поранення в це місце збіса болюче, до того ж доведеться лежати в лазареті не один місяць і тільки на животі, а потім ще, мабуть, довго шкутильгати.
Десь гучно вибухнуло. Між розривами чути крики.
Нарешті западає тиша. Вогонь промчав над нами і тепер нуртує десь позаду, над останніми резервними траншеями. Ми зважуємося трохи обдивитись. У небі спалахують червоні ракети. Певне, от-от почнеться атака.
Але у нас спокійно. Я зводжусь і торсаю новобранця за плече:
— Уже минулося, хлопче! Ще раз минулося.
Він розгублено озирається.
— Скоро ти звикнеш,— кажу йому.
Він помічає свою каску й надіває її. Поволі отямлюється. Та нараз він паленіє по самі вуха, обличчя в нього стає зовсім збентежене. Він обережно мацає рукою собі штани й жалібно дивиться на мене. Мені все зрозуміло: це гарматна хвороба. Правда, я зовсім не для того підставляв йому каску саме туди, але все-таки втішаю його:
— Нема чого соромитись, ще й не такі, як ти, накладали в штани, уперше попавши під вогонь. Зайди он за кущ, скинь спідні, та й годі.
Він іде геть. Стає тихіше, але крик не вщухає.
— Що там сталось, Альберте? — питаю я.
— Пряме влучання в колони.
Крик не замовкає. Але то кричать не люди, вони не можуть так жахливо кричати.
Кач каже:
— Влучило в коней.
Я зроду не чув, як кричать коні, і мені щось не віриться. То стогне весь світ, стогне знівечене єство від дикого, шаленого болю. Ми бліднемо. Детерінг підводиться і кричить:
— Гицелі чортові! Та пристрельте ж їх!
Він селянин і знається на конях, тож не може спокійно це чути. А стрілянина, як навмисне, майже зовсім припиняється, і тепер крик тварин чути ще виразніше. Вже не знати, звідки він лине в цій сріблястій тиші; невидимий, примарний, він скрізь, між небом і землею, і дедалі гучнішає. Детерінг скажено горлає:
— Застрельте їх, застрельте, кляті душі!
— Насамперед треба рятувати людей,— зауважує Кач.
Ми підводимось і йдемо шукати місце, де все це сталося. Коли побачимо коней, то нам не так важко буде витримати їхні крики. Майер має при собі бінокль. Ми бачимо темний гурт санітарів із ношами і якісь рухливі чорні купи. То поранені коні. Але не всі. Деякі скачуть далі, падають додолу і знову підводяться. В одного коня розірвано живіт, і кишки довгими пасмами звисають до землі. Кінь заплутується в них і падає, тоді знову встає.
Детерінг хапає гвинтівку і прицілюється. Кач підбиває її вгору і кричить:
— Чи ти сказився?
Детерінг тремтить і відкидає гвинтівку.
Ми сідаємо на землю, затуляємо собі вуха. Але цей жахливий зойк, і стогін, і лемент усе одно чути, чути скрізь.
Уже не раз ми бували в бувальцях. Але тепер і ми вмиваємося холодним потом. Хочеться встати й бігти світ за очі, однаково куди, аби тільки не чути більше того крику. А це ж не люди, це тільки коні.
Від темного гурту знову відокремлюються люди з ношами. Лунають поодинокі постріли. Чорні купи здригаються і розпластуються. Нарешті! Однак то ще не кінець. Люди не можуть наблизитися до поранених тварин, що, нажахані, тікають, а весь біль виривається зойком із їхніх широко роззявлених паш. Одна чорна постать припадає на коліна, лунає постріл, кінь падає, тоді ще один. Останній спирається передніми ногами в землю і крутиться, як карусель, крутиться навсидячки, видно, у коня розтрощений хребет. До нього підбігає солдат і стріляє. Повільно і покірно кінь падає додолу.
Ми віднімаємо руки від вух. Того крику вже не чути. Тільки протягле смертне зітхання ще тремтить у повітрі. І знов у небі горять ракети, виють снаряди і сяють зірки,— це незбагненно.
Детерінг іде й сердито бубонить:
— Хотів би я знати, чим вони завинили.
Тоді підходить ближче до нас.