Не кулаком чи ліктем, а всією рукою; ніби щось нікчемне, піби Слинько і не заслуговував, щоб його били як годиться.
— Прикуси язика! — мовив Джерімайя. Жінка дивилася на них.
—— Ану бігом надвір і принеси все причандалля,— зневажливо прошепотів він Слиньку,— поки я тут розберуся з нею, та хутчій, ти, слинявий селюк, проклятий байстрюче.
Надворі четверо чи п'ятеро хлопців Слинькового віку зібралися довкола їхньої машини. Вони стояли, запхавши руки глибоко в кишені, ліниво опустивши лікті, ногами копирсаючи грудки засохлої грязюки. Слинько, сердито поглядаючи та бурмочучи щось собі під ніс, почав спускатися прямісінько до машини. Хлопці розступилися, даючи йому дорогу.
— Здалеку ти прибув на цьому нещасті? — захихотів один з них.
Слинько перехилився через борт машини і дістав з неї сумку. Він удав, ніби клацав замком, хоч ніякого замка й не було.
— Загубиш номерний знак ззаду,—хтось зауважив,—він ледь тримається, а тоді матимеш клопіт із поліцією.
Слинько озирнувся довкола.
— А яко мені, власне, діло до поліції? — Він закопилив губу.
Ц Д. К. Оутс
313
На всіх хлопцях були однакові солом'яні брилі, ніби куплені в одній крамниці. Дивлячись на них, Слинько подумав, що якби вони зараз-таки тут упали всі мертві, один за одним, було б не страшніше, ніж коли б у лісі здох скунс чи куріпка, кролик чи білка. Це чомусь заспокоювало його.
— Я не турбую своєї молодої голови поліцією,— мовив Слинько. Він знав, що вони дивляться, як він упевнено крокує назад до готелю. Хтось зухвало вигукнув услід: "Селюк!" Та Слинько навіть не озирнувся.
Того вечора Слинько раз у раз метлявся надвір і, весь тремтячи, стояв на всипаній морськими черепашками доріжці, чекаючи, поки не виблює; виблювавши, він хвилинку почував себе краще, коли ис не вдавалося виблювати, він повертався назад до будинку. Щоразу холодне повітря освіжало його, і в ньому скипала злість на Джерімайю, який сидів, зсутулившись, у барі і розмовляв з якоюсь жінкою, розставивши в різні боки свої велетенські коліна. Слиньку хотілося схопити Джерімайю за плечі, крикнути, що вже час зайнятися справою, заради якої вони прибули сюди. Та коли він наважувався заговорити, з горла йому щоразу виривалося якесь жалібне скавучання.
— Ми його так і не знайдемо сьогодні? А що робитимемо з кімнатою, яку приготували тут для нас? А ця жінка...
Джерімайя, міцно заплющивши очі, повернувся, обірвав розмову з дивною огрядною жінкою з чорним волоссям, яка не переставала всміхатися, і відрубав:
— Цить! Не твоє діло! Я розпитую про нього.
— Та я ж...
— Роби щось сам! — процідив Джерімайя, не розплющуючи очей і ледь похитуючись перед Слиньком.
А потім повернувся до нього спиною. Слинько взявся пити пиво. Час від часу він сумно шморгав носом і витягав полотняпого гаманця, куди поклав гроші, які дядько Саймон дав йому на харчі. Його охопив відчай: чи ж не зрадив він дядька вже тим, що п'є замість їсти, марнуючи тут час, хвилюючись, так, що люди вже сміються, коли він біжить надвір блювати. Якби ж то у нього був батько! Може тому батькові стало б соромно за сина, а що далі? А далі (Слинько іноді уявляв собі): незнайомий чоловік каже, що він його батько, і щиро соромить сипа. Чоловік той повертався з флоту, або з ранчо на Заході. Слинькові свербіли руки взятися за діло, їхати до Мотлі, відшукати його будь-де,— де ж то він ховається? Десь на горищі? чи в погребі? — і покінчити з ним, і повернутися додому, щоб дядько міг пишатися своїм небожем і дав йому обіцяну винагороду, йому, Слинькові, який за ці два дні став чоловіком. Серце його аж співало в грудях від цих мрій: він таки стане чоловіком! Та мрії псувала байдужа Джерімаїпа спина, велика й спітніла; і те, що його самого нудило.
— Ось вийду,— і, дзуськи,— не вернуся! — пробурмотів він сам до себе, навмиспе тихенько, щоб Джерімайя не почув і потім сушив би голову, де він. Він зсунувся з табурета і, заточуючись, почвалав до дверей. Хтось штовхнув його, і Слинько озирнувся, сподіваючись, що то хтось із знайомих, але побачив лише чужі обличчя; хтось засміявся. Десь захихотіла жінка. В Слиньковому животі сердито забурчало, і йому довелося бігти до дверей.
Коли Слинько очупяв, лежачи долілиць на землі і вдихаючи п'янке повітря, він відчув, що вже глибока ніч. Довкола було тихо: зачинений бар здавався темним і глухим, як покинутий будинок. Слинько відхаркався і встав. В голові йому майнула думка, мов давно вже пережите; з солодкими спогадами про покинуті будинки він загріб повну жменю черепашок і жбур нув їх у найближче вікно. Скло навіть не тріснуло, і він кинув знову сильніше: цього разу з дзенькотом посипалися скалки. Слинько схвально кивнув головою і вибрався на дорогу.
Він вернувся до готелю, але двері кімнати були замкнені. Було чути, як Джерімайя хропе всередині. Та замість розсердитися, він, як не дивно, зрадів, навіть заспокоївся, і ліг долі під дверима. Засинаючи, він думав про Джерімайю, одного з численних його двоюрідних братів, викапаного Коука, з голови до п'ят,— Коука, що вбив людину, як йому ще не було й двадцяти п'яти років, і який говорив так дотепно, що всі дівчата, перезираючись, аж захлинались від сміху, а от з Слиньком вони ніколи так не поводи-лись.
Другого ранку, поснідавши, Джерімайя, Слинько І чорноволоса жінка поїхали машиною по місту. Жінка вмостилася біля дверцят, там, де хотів сидіти Слинько, і коли вони їхали туди й назад Головною вулицею, вона вищала, хиталася і аж ревла зо сміху, дни лячись на людей на вулиці.
— Я їх не знаю! — пронизливо крикнула вона яко мусь чоловікові і знизала плечима,— Ніколи досі їх не бачила!
Навіть Джерімайю це насмішило. Та коли вони вже в котрий раз проїхали тією ж дорогою, Джерімайя заявив, що у них тут діло: їм доручили тут дещо зробити, і їхній час їм не належить.
— Чорт, ну ще хоч разочок об'їдьмо довкола! крикнула жінка. її грубе обличчя було яскраво на помаджене, напудрене і підмальоване. Слинько безно радно водив по ньому очима, й не міг ні на чому сни н йтись.
— Ніколи нам,— відказав Джерімайя,— ми приїха ли в справі. Кудою нам їхати?
— їдьмо прямо,— сердито буркнула жінка. У неї було пишне волосся, пишне тіло і різко підфарбовані червоним уста, які вабили Слинька, та хоч він не зводив з неї очей, вона відверталася кудись убік, навіть не помічаючи його. Намагаючись умоститись зручніше, вона тільки весь час штовхала його то ліктем, то стегном, але жодного разу навіть не повернула п його бік голову, ніби й не знала, що він сидить поряд.
— їдьте прямо. Тут миля чи дві,— мовила вона, позіхаючи.
За кілька хвилин потому, виїхавши за місто, вони зупинилися перед будинком. То був невеличкий одноповерховий будинок, оббитий бурими дошками, поставлений на абияк складеній підвалині.
— Він нічого не робить, наскільки я знаю! — сказала жінка.—Заробляв на самогоні. Зпаєш, десь там у лісі віскі женуть, а йому возять.— Bona підморгнула Джерімайї. Слинькове серце калатало; Джерімайя посмикував свою борідку. На посипапій жужелицею доріжці до будинку лежав, ніби виморений, старий рудий пес і розглядав їх, готовий щомиті загавкати. Праворуч до будинку прилягало заросле бур'яном поле, а ліворуч старий занедбаний грушевий сад. За чверть милі по другий бік дороги була невеличка ферма: Слинько бачив корів, що паслися на лузі.
— Гаразд, любонько! — мовив Джерімайя,— тепер можеш іти назад.
— Йти назад? — обурилася жінка.
— Авжеж, у нас тут чоловіча справа. Хіба я не пояснив?
— Яка це справа? — спитала жінка.
— Чоловіча справа,—відказав Джерімайя так само лагідно. Він потягся повз Слинька й поклав свою велику волохату руку на руку жінки,
— Ти йди собі помаленьку назад, а ми за кілька хвилин тебе наздоженемо і відвеземо до міста. А тепер не в'язни до Джерімайї, любонько.
Жінка вагалася, проте Слинько знав, що вона вже погодилась.
— Гаразд,— сказала вона,— гаразд, якщо вже це чоловіча справа. Та не треба... не кажіть Натанові, що це я навела вас на нього.
— Не бійся, не скануємо,— запевнив Джерімайя. Він ще довгенько прощався з жінкою і посилав їй
навздогін поцілунки, та, зрештою, заспокоївся, вистрибнув з машини, обтрусив одежу і пригладив волосся, тоді знову витяг з кишепі краватку і почепив її на шию. Слинько, захопивши сумку, переліз через дверцята з боку Джерімайї і скочив на землю. Собака нашорошив вуха, але з місця не зрушив. На гайку сидів маленький хлопчик, а за ним лежала купа мотлоху: тріски, старі коробки, банки, мотки іржавого дроту. Ґратчасті двері відчинилися, і на порозі з'явився ще один хлопчик — років восьми. Він був у джинсах і босий. Обидва хлопчики і собака дивилися, як Джерімайя та Слинько обтрушують одежу, поплювавши па долоні, завзято пригладжують чуб і дивляться кожен перед собою, ніби другого поруч і не було. Нарешті вони перестрибують канаву і прямують до будинку. Собака заскімлив.
— Синку,— гукнув Джерімайя старшому хлопцеві,— твій тато вдома? — Пальці босих ніг у хлопчика засіпалися на краю сходів. Він почав обережно відступати; малюк зіп'явся на ніжки і теж позадкував, ховаючись за купою мотлоху.
— Скажи татові, що ми хочемо його бачити,—провадив далі Джерімайя. Він пішов уперед; Слинько, що ніс сумку, не відставав. У вікні з'явились чиїсь обличчя: ще одна дитина чи жінка. Та от ґратчасті двері обережно прочинилися і на порозі з'явився чоловік.
Йому було років із сорок, і він уже почав гладшати. Червоне обличчя мало винуватий вираз. По тому, як він чухає підборіддя, Слинько зрозумів, що він чогось боїться.
— Це ти Натан Мотлі? — гукнув Джерімайя.
— А тобі яке діло? — відказав чоловік, прокашлявшись. Причаївшись за купою мотлоху, хлопчики дивилися, що ж буде.
— Гей, хлопче! — звернувся Джерімайя до Слинька,— відкрий-бо!
Слинько відкрив сумку, і Джерімайя витяг свій револьвер, старий, ще батьківський, у іржавих плямах. Він прицілився в чоловіка і вистрілив. Хтось скрикнув. Та коли дим розвіявся, на ґанку вже нікого не було, навіть дітей, а ґратчасті двері були щільно зачинені.
— Сто чортів! — вилаявся Джерімайя, не опускаючи револьвера,— ти гадаєш, я не влучив?
Тепер і Слинько витяг пістолет — пі, ще не свій, він його отримає, коли повернеться додому.
— Я обійду довкола,— запропонував Слинько.