Спадщина

Джойс Керол Оутс

Сторінка 2 з 3

Рукою обнсрпі ни одвірок і так і стояв, не рухаючись, у своїй о дії и НІ голубій бавовняній сорочці. Потім повернувся до іміч, знов посміхнувся й повільно відступив. Лаура не дії вилась на нього, хоч і відчувала на собі та батьконі його м'який, приязний погляд, ніби вони доводилIICM йому родичами.—Я не замикатиму. Він звідси німу чи не втече. Заходьте. Коли закінчите, зачиніть дворі І йдіть собі.

Батько все ще тримав за руку Лауру, що йшла но руч нього. Вони ступили через поріг, немов ІІІрН) мі в мішок із затхлим повітрям. Весь час тулячись ди батька, Лаура раптом побачила брата. Він сидів ні* низькому ліжку, а поруч високо в стіні було нрор>Оа не вікно, і в його маленькому отворі виднілосн лаг! не, сине небо, те, що вони бачили падворі ще к Ільми хвилин тому. Кесс глянув на них і плавно номеру шин рукою в повітрі; він курив сигарету. Лаура ніГнлагм н нього поглядом. Батько випростався, стояв ріпним, им сокий, і Лаура вже не діставала до його руки. Нон і нг знала, як себе поводити. Кесс провів відсутнім ти ні дом но батькові, потім по ній, але не сказав гонимо слова; здавалося, він їх не помічає. Кесс бум мій* якийсь не той, щось у ньому змінилося, він мам тайн II вигляд, ніби й досі для нього тривала зима, їхня имі га, нескінченна люта зима; обличчя нічого не міцним ло: спокійне, бліде і пусте.

— Я привіз Лауру, щоб вона попрощалася а ю бою,— батько говорив голосно і невпевнено, наче ии.е давно не розмовляв взагалі. Та Кесс мов не чум: ги дів, як і досі, на ліжку, рівно стуливши ноги на и И лозі, одну руку поклав на коліна, а в другій біли га мого рота застигла сигарета. При тьмяному світлі Ного очі темніли на обличчі, наче діри.—Лауро! Та гмажи я* йому що-небудь, чуєш Лауро! — промовив Амтько.

Л Лаура чекала, поки Кесс зведе на неї очі. Його попонний погляд обминув батька і впав па стіну.

— Чого ти мовчиш? — батько до болю стис їй руку.

Ні, ні, це не він, це не мій брат Кесс,— Лаура силкувалася випручатися. Відчула, як щось гаряче підступило до очей, з розпачем, з люттю усвідомлю-ніілп, що плаче, плаче, як маленька, на їхніх очах.— І (о пе він,— не вгавала вона...

Лауро,— батько й досі не відпускав її руку,— и по просто привіз тебе сюди... Поглянь. Привітайся * ним.

Цс не він, він ніколи, ніколи не курив...— Лаура іінову пильно подивилась на брата. Його очі, що ніби випадково зупинились на ній, нічого не виражали: ні те, що він упізнав її, ні звичайної зацікавленості.— Нін казав, що ніколи не куритиме. Наказував мені й Імамові, щоб ми й не бавилися...

Кесс знову встромив сигарету в рот. Він ніби спо-Iі горі гав за собою, за своїми рухами. Сидів, спершись головою і спиною на брудну стіну.

Нічого вам сюди ходити,— він говорив неквапливо, нібито сам з собою.

Я навмисне привіз її,— промовив батько.

Я ж казав тобі, щоб ти не приїздив. Чого ти приїхав? — запитав Кесс, а потім замовк і випростався ми ліжку, курячи сигарету. Знову дивився кудись повз йми. Може, дослухався до чогось не чутного їм, або до їм її, що лишилися у кімнаті біля входу.

— Я хотів як краще.

Я ж тобі казав не приїздити,— знехотя буркнув Косе, — тим паче з нею. Та зараз мені байдуже.

— Я зробив так, як вважав за потрібне,— відказав батько.— Може, це і не те, що ти хотів би. І зустрічі з тобою... Та є ще дещо, про що я хотів дізнатися.

Кесс лежав непорушно. Тепер навіть не курив. Здавалося, що він поринув у сон. Лаура стояла, притулившись до батькового стегна, стояла і розглядала брата. Густе й м'яке волосся спадало довкола обличчя. В півмороці воно якось поблякло і, здавалося, що й сонячне проміння вже не зможе оживити його, як оживляє все інше своїми цілющими чарами.

— Я хочу в тебе дещо запитати,— промовив батько,— щоб знати напевне. Про те, що сталося. Я мушу знати всю правду. Чисту правду, щоб коли-небудь згадуючи тебе, я знав, як це сталося.

— Це не має ніякого значення,— відповів Кесс.

— Ти знаєш яке сьогодні число?

— Це також не має значення.

— Раніше ти лічив дні...— батько глянув на стіну під вікном. Там було кілька подряпин.— Ти вже пе ведеш лік дням! Тебе це більше не цікавить.

— Ні,— відповів Кесс.

— Так мало зосталось часу, а ти розвалився тут! Що я згадуватиму? Як ти сидиш і куриш? Нічого вже не лишилося в тобі ні від мене, ні від тебе самого. Хіба ж ти схожий на людину? — з болем видихнув батько, а Кесс підвів очі і невідривно дивився на нього.— В тебе не лишилося нічого людського. Отак сидиш тут день у день і куриш? Це все, що ти робиш?

Кесс витяг сигарету з рота і струсив попіл, який, повільно кружляючи, опав на койку. Він не змів його на підлогу. Обличчя в нього напружилося, ніби його душив кашель, а за хвилину він мовив:

— В минулому немає нічого вартого, що я міг би згадати, окрім одного, тільки одна згадка інколи... Та здебільшого нема чого згадувати. Не хочеться думати ні про дім, ні про землю, ні про що. А курити мені

т

подобається. Бо коли втягуєш дим...— він підняв сигарету і поглянув на неї,— коли втягуєш дим, він потрапляє в горло і далі в груди,— Кесс торкнувся грудей,— проникає все глибше й глибше, аяч до самого серця, а тоді знову виходить, коли ти його випускаєш. Потім знову затягуєшся, і він заповнює тебе, руйнуючи все всередині. Змішується з кров'ю. І коли прийдуть за мною, то нічого не лишиться крім оболонки. Коли схоплять мепе руками, то триматимуть лише оболонку, решта ж буде виїдена, вбивати їм буде нічого.

Він знову закурив. Ледь усміхнувся до батька.

— Я все це збагнув випадково. Раніше я не курив. Одного разу прийшов наглядач, закурив і почастував мене. Отой, що привів вас сюди. Згодом він знову прийшов і знову приніс сигарет. Потім почав приходити часто, раз чи й двічі па день, і знай говорить до мене, говорить. І хоч коли попрошу, завжди дає покурити. І вчора ввечері також. Мені він дав оці всі сигарети.

Кесс ні на що не вказав, а й далі лежав непорушно, вдивляючись у батька й сестру.

— Вперше це було, коли він прийшов після суду. Заспокоював мене. Пояснив, як це все відбуватиметься. Інші вартові ніколи про це не говорили, та й ти теж — всі здебільшого говорили про інше. А він пояснив. Сів он там на ящику, що приніс із собою. Він сидів там, а я ось тут. Розповів, що зі мною буде, сказав, що йому це аж ніяк не до душі, що йому шкода мене. І дав мені сигарету. Казав, що дуже хотів би мені чимось допомогти, але нічим уже не зарадиш. І ще сказав, що я сам себе занапастив тим, що розповів на суді. Мовляв, не треба було признаватися. Потім я відчув, як щось притискає мою ногу, та був такий сонний і стомлений, що навіть не подивився, що там. А коли таки подивився, то побачив його ногу на моїй, то він наступив мені на ногу...

Кесс продовжував розповідати. Лаура дивилась на нього, але слів уже не чула, бо не розуміла їх; вона розрізняла лише звуки — м'які, заспокійливі, схожі на ті, що вчувалися в голосі товстуна. Інколи Кесс прокашлювався, проте не відвертався і не затуляв рота, лише зненацька сіпався — видно, йому боліло — а потім, вп'явшись у батька поглядом, говорив далі, немов нічого й не сталося. Раптом зовсім іншим голосом він промовив:

— Мені вже все це набридло, скоріше б кінець... Ти знаєш, татку, тут пе відчуваєш плину часу, час зупинився, лише одне й те, одне й те... І з цим наглядачем я також нічого не можу вдіяти, бо мені потрібні сигарети... Час зупиняється, і мене вже немає. Я вже не в'язень. Я навіть можу піти звідси, якщо захочу. Все зникає. Нічого немає, нічогісінько. Та коли ти приїздиш, коли заходиш... Тоді я знову стаю самим собою, сиджу тут поряд тебе і вже не можу позбутися цього відчуття. Я ж просив, щоб ти не приїздив, мені не треба ні тебе, ні її. Ти виводиш мене з цього стану, змушуєш стати самим собою. Хай тобі чорт! — Він рвучко, трохи вайлувато скочив на ноги і відвернувся від них до вікна. Лаура чула, як він важко дихає. Вриваючись крізь розчинене вікно, вітрець куйовдив його волосся. Не повертаючись до них, Кесс промовив стиха: "Цей світ складається з вікон. Я без жалю розстанусь із цим віконним світом".

Лаура чекала, що він ще щось скаже, та він мовчав, мабуть, розглядав небо. Однією рукою сперся на підвіконня, дим від сигарети, кружляючи, випливав у відчинене вікно і смугою тягся геть. Якийсь час вони всі стояли непорушно: Лаура з батьком перед ліжком, а Кесс поряд з ліжком, біля вікна, повернувшись до них худою спиною. Лаура стомилася, їй було якось не по собі, хотілося спати, в голові паморочилося, почало різати в очах. Невідомо чому вона знову прнгадала зламану ногу, і як це сталося, як вона падала з дерева, як темне гілля чіплялося й боляче шмагало її, шалено вирувало листя, перелякані дрозди розліталися геть, а внизу, простягнувши руки, стояв Кссс — обличчя бліде, перекошене, стояв, розкривши рота, і дивився, як вона падає. "Лауро! Лауро!" — падаючи, чула вона його крик, та в голові все перемішалося: і дрозди, і небо, і запах розігрітих на сонці вишень, і підняте братове обличчя, і здійняті руки. Того літа він всюди носив її на руках. Коли вона сиділа в батька на колінах, він примощувався навпочіпки поруч і грався з курчатами, надіваючи їм на ноги кільця.

Він брав її з собою купатися, приносив на берег струмка і садовив під великим деревом. Купаючись, час від часу прибігав до неї, а Том та Еван і не підходили. А коли він біг з тросом і кидався з ним, злітаючи над водою й вимахуючи в повітрі ногами, його біляве волосся аж сяяло на сонці. Вони всі захоплено спостерігали за ним. А він радісно вигукував: "Поглянь, Лауро, поглянь!" — і стрімголов падав у воду. Як завмирало її серце, як потім вона з полегкістю зітхала, слідкуючи за його кожним рухом.

Батько Лаури прокашлявся.

— Я приїхав, щоб розпитати тебе. Подивись мені в очі й відповідай. Часу лишилося обмаль.— Кесс не озирався,— Мушу ж я знати правду,— Лаурі здалося, що голос у батька втомлений, ніби старечий; так він розмовляв з бабусею, коли не дбав про те, що говорить, а лише хотів скоріше вибратися з кухні і податися геть.— Я раніше не дуже набридав тобі з цим.

Кесс обернувся. На зріст майже такий, як батько, він був одягнений у сіру куртку, застебнуту на всі ґудзики аж під шию, ніби змерз. В яскравому світлі, що падало ззаду, його обличчя нагадувало стару фотографію.

— Я звалив того байстрюка, він упав па землю, І тоді я вже не міг втриматися,— гарячково заговорим Кесс.— Не міг втриматися.

1 2 3