Нерішучий, м'який, як і Айліна, схильний до сентиментальних сліз, він раз у раз телефонував чи забігав до неї на квартиру. Оскільки він колись чи й тепер зловживав алкоголем, Айліна відчула, що буде цілком безпечно розповісти йому про свою схильність до наркотиків, її довір'я йому подобалось, ця визнана слабкість немов прив'язала її до нього ще безповоротні-ше — так само, як його дочці-підлітку, любительський знімок якої Айліна бачила, назавжди судилося залишитися його доцею через свої вугри і сутулі плечі, вічно бути предметом його піклування й любові.
— Наркотики — самогубство, певна річ, але якщо вони запобігають справжньому вчиненню самогубства, то вони, звичайно, корисні,— сказав він.
Вона почувала до нього лише ніякову внутрішню симпатію, позбавлену будь-якого фізіологічного потягу.
Була здебільшого настільки втомлена, що навіть не удавала, нібито щось відчуває. З Гордоном вона весь час боялась бути викритою, у ті поквапні стрімкі хвилини в Детройті її тіло було збуджене до істерії: кохання доводило тоді до забуття; з Брайсном, наприкінці їхнього шлюбу, вона ще іноді відчувала щось на зразок кохання, непевну терпку хвилю, якій майже ніколи не піддавалася; але з Лайлом її тіло залишалося мертвим, знесиленим, і вона не в змозі була відповісти на його найніжніші пестощі. Вона відчувала, наскільки стала інтелектуалізованою, а тіло — пасивним, спостережливим і цинічним.
— Ой, мені конче треба навести лад в голові! Мені треба навести лад в голові,— ридала Айліна.
Лаііл роздягав її ніжно, любовно. Вона відчувала паніку, спостерігшії в його очах тс саме співчуття, яке означало в Гордона, що він задумався про своїх дітей,— як вона сахалася того погляду!
Розлучилася з Гордоном так само несподівано, як і з отцем Гоффмаиом, і тільки на тиждень пізніше. Того разу вони здибалися на вулиці: Гордон з дружиною і двома меншенькими дітьми, Айліна в теплому кожушку, простоволоса, через плече перекинута шкіряна торбинка на витертому ремінці.
— Добридень, Айліно,— винувато привітався Гордон.
Він не на жарт перелякався. Його дружина, все ще гарна жінка, хоча здавалася старішою за свої тридцять сім років, нещиро всміхнулася, ковзнувши поглядом по забрьоханих чобітках Айліни.
— Як справи, Айліно? — запитав Гордон.
Вп'ялив у неї свої сині сполохані очі. Дружина, сіпаючи за руку одного з малюків, повернулася до Айліни з кислою, іронічною посмішкою:
— Ви, мабуть, одна з студенток мого чоловіка? Айліна здогадалася: цс було сказано, щоб уколоти
Гордона, дати йому відчути ііого вік. Чемно пояснила, що працює викладачем на кафедрі англійської мови Гі літератури, "але я виїжджаю після цього семестру", і крадькома помітила, що Гордона не образила, не роздратувала підступність дружини, він тільки став пильним, обережним, у напруженій усмішці страх, як би Айліна його не виказала.
— Справді, за кілька тижнів я їду,— сказала Айліна.
Гордонова дружина холодно кивнула, не виявивши особливого жалю. Гордон усміхався нервово, винувато. "Полегшено",— подумалось Айліні. Усміхався полегшено, бо тепер спекається її.
Так усе й скінчилося.
по
Після цього випадку зустрілися ще кілька разів, але тепер Аііліна постійно перебувала в збудженому чи сонному стані; вона опрацьовувала перші розділи "Танцю смерті" — жила сама в квартирі, оскільки чоловік перебрався до готелю. Життя перетворилося на плутанину днів і ночей, безсонних ночей, днів з головним болем; лекції, які читала немов уві сні, і лекції, які не змогла прочитати; години просиджувала у ванні, поки вода потроху ставала теплуватою, ледь теплою, нарешті холодною; шалено снувалися думки. Думала про свій нещасливий шлюб. Шлюб — то найбільший, найтаємничіший, найглибший людський досвід; завжди в це вірила, вірила й тепер. Невдача не похитнула її віри. Яке проникнення в душу іншого, яке стикання двох тіл, брутальне і однак ніжне, найкорот-шшї шлях до святого пізнання — вона й досі вірила в це. Але її спіткала невдача. Через те примушувала себе думати про роботу. Думала про роман, над яким працювала,— про "Клуб самовбивць", який, очевидно, існував в Енн-Арборі, штат Мічігаи,— вкладала свої тривоги й муки в голови отих інфантильних дівчат, намагаючись не думати про свою особисту біду, про те, як кохання зів'яло в її житті. її чоловік. Гордон. Так, так, чоловіки не гідні називатися чоловіками, але, можливо, вона сама не гідна зватися жінкою. Зраджувала двох чоловіків одночасно. Отож масні, що заслужила.
Все-таки важко втриматися від спокуси проковтнути жменьку снотворного. Чому ні? Чому не спорожнити весь контейнер? Часом, дивлячись на себе в дзеркало у ванній кімпаті, вона грайливо зводила брову: "А що, коли?.. Чому б не вмерти?.." Адже її чекала лише порожня квартира.
Трималася за життя тільки через роман. Будь-що мусила написати його. Мусила вирішити поставлені там проблеми, закінчити його й відіслати завершеним.
У кожному разі, якби вона й проковтнула велику дозу спотворного і не прокинулася, все одно Гордон чи Брайсн викрили б її ще до того, як вона заснула б навіки. Обидва безперестану їй телефонували і занепокоїлися б, якби вона не відповіла. Гордон дзвонив щовечора, найчастіше з аптеки, говорив завжди винуватим голосом, так що вона почала жаліти його за слабкодухість. Чи він боявся, що вона заподіє собі смерть, залишивши записку, яка вплутала б і його в цю справу? Чи й справді він кохає її?.. Айліна запевняла його, що з нею все гаразд, що невдовзі вона збиратиметься в дорогу, так, так, вона завжди згадуватиме його з теплотою; ні, найповніше вона не писатиме, так краще. Вони розмовляли поквапно, зажурено. Години несамовитого кохання в її кабінеті вже стали минулим, невірогідною екзотикою. Часом Айліна думала: "Господи, я й справді кохаю його", а вголос підтримувала звичайну розмову — що вона робила того дня, що він робив, що робили його діти, що його дружина планувала на літо, про стосунки з Брайєном.
Отак воно, повільно згасаючи, й скінчилося; протягом останнього тижня її перебування в Детройті вони навіть не бачилися.
Брайєн теж дзвопив, зненацька. Іноді сперечався, іноді — щоб довідатись, чи вона дома, з ким бачиться. Він знав, що вона вживає наркотики, хоча не знав, у якій кількості; якби вона хоч трохи забарилася підвіяти телефонну трубку, він приїхав би негайно. Айлі-ну оживили б, розбудили б, викачуючи отруту (цим останнім чоловічим нападом на її тіло), прочищаючи її нутрощі глибокими зондами... Отож на ніч вона приймала тільки подвійну дозу снотворного разом із джином і здебільшого спала міцно, без сновидінь. Чудово, що після пілюль спиш без сновидінь. Ніяких снів. Жоднісінького. Що може бути прекрасніше за таку ніч?..
Наприкінці квітня у Брайєна виявилася якась хвороба, і його поклали до місцевої клініки, потім він полетів до матері в Освего. Через їхнього спільного приятеля з Вейнського медичного інституту Айліна довідалася, що Гордон переніс загальне нервове потрясіння та раптовий розлад печінки, викликаний недоїданням,— він навмисне голодував, звіспо, щоб досадити Айліні. А вона всі сили віддавала роману, включивши цю останню пригоду в сюжет; роман був завершений у січні тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року в Буффало, де вона вела семінар з мови; на початку тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року роман з'явився друком і цілковито змінив її життя.
Лаііл Майвр заявив, що ревнує її — увесь Цей гармидер, ця метушня навколо роману. Наполегливо домагався її згоди вийти за нього заміж. І ні разу не згадав, здавалося, навмисне не помічав того бентежного факту, що вона не могла відповідати на його почуття такою самою пристрастю, що її мозок борсався марно й приречено десь-інде, збуджений наркотиками чи пам'яттю про когось другого, про того, кого вона ледь пам'ятала, про листи, на які треба було дати відповідь,— від її агента і десятка інших людей, про численні запрошення виступити з доповіддю, прийняти нагороди, викладати в університеті, дати інтерв'ю; просили й вимагали у неї часу, її активної зацікавленості; немов сотня коханців термосили й смикали її тіло, залучаючи її в щось на зразок любовної гри, а вона ледве могла відповісти, па обличчі заклякла неодмінна жіноча усмішка... Ставши відомою і маючи грубі гроші, вона відчувала себе зобов'язаною бути жіночною і ґречною з усіма; даючи іптерв'ю, захоплено говорила про місце мистецтва в житті і місце краси в сучасній технологічній культурі — здається, під час чергової телепередачі на загальну мережу по нсіії країні пізно ввечері вона підкреслила трагедію дерев, понівечених хуліганами в міських парках, так само як трагедію сучасної зовнішньої політики Сполучених Штатів у В'єтнамі. Принаймні так воно вийшло. Не диво, що її не сприймали всерйоз: один з письменників у Буффало, відомий своїм більшим, ніж у Айліни, авапгардизмом, відгукнувся про неї, знизавши плечима, як про дівчину, котра "раз у раз облизує губи, щоб надати їм блиску".
Контракт на викладання в Буффало наступного року Айліна не підписала: почасти через тамтешпю політичну боротьбу, а почасти тому, що була неспокійна, збуджена, ладна кудись податися. Вона продала мер-седес і віддала для Армії порятунку 1 меблі та хатнє начиння, які Браіісн так люб'язно-байдуже залишив їй, і найняла квартиру в Нью-Йорку. Заходилася писати оповідання для модних журналів; її гладенька, витончена проза якнайкраще пасувала до фантастичних облич і тіл манекенниць, чиї фотографії з'являлися в цих журналах,— все приглушене й дещо викривлене, немов п'яною лінзою; "сама поезія галюцинацій", як сказав один рецензент про "Танець смерті". Лайл прилітав до неї майже кожного уїкенду,— решту уїкендів він проводив зі своєю "відокремленою" сім'єю. Вона кохала ііого, так, і погоджувалася вийти заміж, хоча не квапилася — правду кажучи, вона не відчувала інтересу до чоловіків взагалі, її тіло сахалося будь-якого, навіть випадкового дотику — не від страху, а від чогось на зразок цнотливої нудьги. Досить, досить уже з неї чоловіків, досить кохання, досить нарікань, досить жаги...
Невже їй лише двадцять дев'ять?
З ледь помітною зверхністю зауважувала здивування слухачів, коли підводилася для виступу. "Айліна Вільямс така молода!" Ніхто не бачив, як дрібно
1 Релігійно-благодійна організація в Англії та США.
тремтять у неї руки іі коліна, хоча дрож вже послаблений щедрою дозою.