Все це треба було обминати по дорозі до будинку. Сам будинок мав пристойніший вигляд, хоч, звісно, ніколи йому не бути таким, як за життя дружини, коли росли дітп — двоє хлопчиків І донька Пенсі. Наче якась лиходійна сила все змінила довкола: і повітку, і будинок, і землю навкруги, як тільки він лишився самотнім.
Він ворухнувся на лаві. Собака одразу прокинулась. Одне вухо в неї загнулося назад, оголивши рожеву зранену шкіру. Рівер дивився на собаку і поступово, немов прозріваючи, почав усвідомлювати, що він дуже, смертельно втомився. Ще кілька років тому він з синами палив на полі траву — на тому, що біля клуні і далі, біля струмка. Тоді він міг працювати цілісінький день і не відчував нічого, крім голоду, можливо, трохи втому, але здебільшого голод. А як працювали хлопці поруч з ним, горлаючи і гасаючи з мітлами! Вони навіть сорочок не вдягали. "Мабуть, відтоді минуло вже не кілька років, а набагато більше",— подумав він. Його сини, Френк та Вілл, з мітлазш через плече, високі, дужі хлопці, що вже переросли його, за-мурзані, з усміхненими обличчями, так і чатують, щоб стусонути один одного, поки батько не бачить; навіть умиваючись і сідаючи вечеряти, вопи сперечалися й грюкали цибатими ногами під столом. Невже це він їхній батько, невже він дарував їм життя, породив їхню невгамовну силу, дику й грубувату любов до себе?
А потім Френк встряв у халепу з отим ножем, що ним так пишався. Хлопець, з яким він бився, помер, казали, що лежав на землі, а кров усе юшила й юшила, наче їй не було кінця, а Френк накивав п'ятами, і Рівер ніколи більше про нього не чув. Бувало, дружина забуде й говорить так, ніби Френк живе з ними, а коли була при смерті, часто згадувала його, плакала, що він пе прийшов поцілувати її на прощання, вона ж бо лаштується в далеку дорогу (хоч він ніколи не цілував її і тоді, коли був удома —не заведено це було в їхній сім'ї).
Рівер чекав Френка ще кілька років і став думати про нього, як про померлого.
Коли з дому пішов Вілл, то писав якийсь час листи, Рівер отримав їх п'ять чи шість; десь і досі вони зберігаються. В останньому листі він сповіщав, що подався на Захід, що шукає роботи, і що таких, як він, там хоч греблю гати. З тих пір від нього не було жодної звістки. Рівер пригадував, що Вілл був худорлявий чорнявий хлопець, якого він спершу ніяк не міг зрозуміти, а потім було вже запізно. Навіть тоді, як він жив дома, про нього ніхто нічого не знав, ніби під одним дахом жив хтось чужий, а Ріверові не стало глузду уважніше придивитись до нього, зрозуміти його. Коли втік Френк, Вілл перший сказав про це батькові. Вони стояли на подвір'ї біля повітки, і Віллове обличчя раптом укрилося краплями поту, а чорняве волосся було смішно скуйовджене.
— Френк велів передати, що він ускочив в історію,— промовив Вілл.— Він... одне слово, ускочив в історію.
Очі хлопця розширилися, налилися сльозами. Здивований Рівер уже хотів вичитати йому, що хлопці не плачуть, аж тут почув, що сталося. Позаду Вілла високий кущ бузку гнувся під вітром, квіти на ньому потемніли і зів'яли. Кури* що кублилися під кущем, раптом насторожилися^ забігали, кумедно здіймаючи голови, ніби на чийсь оклик.
Та ось у денному забутті Рівера спливають пізніші часи: зимова пора, і вони сидять дома. Рівер намагався пригадати, коли це було і чому його донька Пенсі стоїть біля великих дверей спальні, і чому вона так на нього дивиться. А тоді згадав, що дружина хвора, і що в кімнаті —її сестри, І, мабуть, вони щось сказали Пенсі: вона вискочила звідти з розлюченим обличчям. "Та не звертай на них уваги,— сказав він.— Адже вони старі". Ненсі на той час тільки одружилася
Ьі
минулого літа і жила в чоловіка разом з ного ріднею; і враз Ненсі здалася чужою і дивилась так, наче він для неї теж чужий. "Ох, і ти тієї ж! Несила мені вас бачити!" — крикнула вона. Та тут-таки замовкла, розгубилася, а тоді підбігла, схопила за руки. "Тату",— мовила. У Рівера напружилося обличчя, наче він ось-ось усміхнеться, та коли він відкрив рота, щоб промовити щось, слів не було. Йому пригадалися дні, коли Ненсі була малою дитиною, коли він підкидав її високо догори і кружляв; сини верещали і тупотіли від збудження ногами, а дружина умовляла його припинити; та ці згадки належали йому, а не Ненсі, це не було їхнім спільним спомином, їй це було байдуже. Коли вопа отак стискала його руки і дивилась па нього, він мало не всміхнувся, але усмішки так і не вийшло.
І ось знову спливають спогади, ближчі часи — і знову нова згадка. Цього разу Ненсі розмовляла з ним так, наче не він, а вона була старшою. Пенсі наполягала, щоб він переїхав жити до них в Пулз Брук (здається, так називається). Він ніяк не міг зібратися з думками, щоб обміркувати її пропозицію, він її просто не розумів. "Не хочу, щоб мене помаленьку зжерли речі",—сказав вій їм. Чоловік Ненсі був спантеличений і роздратований, напевно, йому неприємно було сперечатися з таким дідом через дрібниці. "Я не зможу почати життя на новому місці",— сказав він тоді. Ці пояснення здавалися йому переконливими, але Ненсі говорила, ніби й не чула його слів. Врешті, розлючена, вона пішла зі своїм чоловіком геть. Рівер пригадав, як вони йшли, а він стояв біля вікна на кухні і дивився услід. У молодого чоловіка було світле волосся і маленькі меткі очі; вій теж був чужий і вони обоє з Ненсі, віддаляючись швидким кроком, ішли поруч, не торкаючись одпс одного, вони теж були ніби чужі одне одному. Раптом у Рівсра з'явилося почуття провини, немов він зрадив Пенсі, так само як зрадив своїх синів, випустивши їх у чужий, незнайомий світ.
Тут було над чим замислитися, але йому бракувало снаги це обмірковувати, ставало страшенно прикро від цього; та ось уже й інші думки спливають у пам'яті. Вони, мов голодні мухи, кружляють у голові. Раптом пригадалася незакінчена розмова з учителем, потім дружина, тоді ножівка, яку комусь позичав, але яку йому так і не повернули; сестри дружини, що ревно оберігали її смерть, і запах нафталіну і шелест фіранок у пізньому тьмяному світлі весняних сутінків...
Зненацька Рівер отямився. Серце шалено калатало. Все ще сидячи па лаві, він випростався і обвів поглядом захаращене подвір'я, наче ладен був кинутися і випровадити кожного, хто прийде сюди. На подвір'ї було порожньо. За клунею тьмяно вимальовувалося поле. Він протер очі, але не став бачити краще; зелена трава зливалася з випаленою. Він перевів погляд на те, що поблизу, що можна розгледіти не напружуючись. Нелл десь поділась, але трава, на якій вона лежала, ще була прим'ята. "Так,— подумав він позіхаючи,— мабуть, я старішаю, якщо така мізерна пожежа зморила мене... Така дрібниця, ця пожежа, і от маєш..." — машинально бурмотів він. Хотів підвестися, напружив м'язи ніг, та все ж чомусь не встав. Так і лишився сидіти на лаві, похиливши голову і розглядаючи пилюку під ногами. Треба було щось обміркувати, щось зрозуміти, але він ніяк не міг збагнути, що ж саме. Нарешті він встав і пошкандибав у дім. Там він прислухався, чи немає близько собаки, чи не шарудять її кігті по нетесаній дощаній обшивці повітки. Трохи згодом, шукаючи собі щось поїсти, через силу човгаючи з місця на місце і голосно крекчучи, він уже й забув, до чого дослухався.
Попоївши, Рівер так і сидів за столом, поклавши перед собою руки і не відриваючи погляду від неясного, тьмяного оранжевого відблиску за вікном. Потім мимохіть обернувся і побачив, що хтось стоїть у дверях; озирнувся випадково — він не чув, як зайшли. В прочинені двері зазирав якийсь хлопчина. Вони мовчки подивилися одне на одного. Потім хлопець сказав:
— Містере, можна вас на хвилинку? — Серце Рівера калатало, і це його розлютило. Він підвівся й пішов до дверей.
— Чого тобі? — запитав він. Обидва поглядали на двері повітки, ніби знали, що там хтось в. Хлопець якось дивно широко усміхався.— Хтось прийшов до мене? Твій батько, чи що? — перепитав Рівер. Та він пе знав, чий це хлопець. Стільки молоді повиростало, хлопці ростуть, як на дріжджах, хіба всіх запам'ятаєш? — Там хто, твій батько? — спитав він.
— Ні-і, не батько,— відказав хлопець. Зростом він сягав Ріверу до підборіддя — кремезний, повний хлопчина, років дванадцяти, засмаглий з білявим брудним волоссям. Він вийшов першим. На подвір'ї стояло ще двоє. Рівер прикрив рукою очі від сонця.
— Ну то чого вам? — запитав він. Мабуть, він знав їхніх батьків чи дідів, та напевне пригадати пе міг. Найвищий з-поміж них поставив брудну босу ногу на Ріверову лаву. Майже альбінос —з білими бровами, волоссям і віями, він стояв і посміхався до Рівера.
— Ви, мабуть, прийшли половити рибу? — та не встиг він вимовити, як побачив, що хлопці без вудок.— Ідіть тією сте;ккою...
— Та ні, ми не за цим,— відповів вищий.— Чи пе могли б ми...— Він поважно звів очі на Рівера, а ті двоє посміхалися однаковою посмішкою і дивилися повз його голову на дах будинку,— чи не могли б ми у вас набрати води?
— А чого питати? Беріть собі, скільки хочете,— відповів Рівер і махнув рукою в бік колонки. Та хлопці не зрушили з місця, а вищий перегнувся через лаву і сплюнув у пилюку, так начебто Йому набридло очікувати. Кремезний — той, що заходив до Рівера, з пещеним безбарвним обличчям і круглим животом, що випинався з-під одягу — мовчки спостерігав. А третій, наймолодший, покусував нижню губу і нахабно всміхався.— Он там, недалечко,— мовив Рівер.
Двоє старших підштовхнули меншого і прожогом побігли до колонки, не озираючись на Рівера. Він спостерігав, як товстун узявся за ручку насоса, ніби перевіряючи, працює чи ні, і почав качати. Вода вихлюпнулася на дерев'яний настил. Рівер все ще не зрушив з місця, і тут дивне тривожне почуття неспокою охопило його — здавалось, усередині щось слабне, рветься—коли він побачив, що у хлопців немає ні пляшок, ні відер, і що вони просто стоять біля блискучого від води помосту: товстун качає, стара ручка поскрипує, а вода ллється по дерев'яному настилу. Товстун доводив ручку до краю вгору, смішно підстрибуючи при цьому, а інші гиготіли, особливо малий; він реготав, примруживши очі, а руками ляскав себе по стегнах, як дорослий. Врешті їм це набридло.
Вони порадились між собою і озирнулись на Рівера.