Разом з Кйоу він намагався зацікавити нового консула, докладно розповідаючи, чого саме очікує від нього уряд.
– От і добре, – сказав Джонні з гамака, що заміняв йому службове крісло. – Коли трапиться яка-небудь робота, ви зробите її за мене. Не думаєте ж ви, що член демократичної партії накинеться на роботу зразу ж після свого призначення?
– Може б, ви переглянули оці заголовки, – запропонував Джедді. – Тут перераховуються різні статті експорту, потрібні вам для звіту. Фрукти записано по видах; а отут – цінні породи дерева, кава, каучук...
– Цей останній пункт звучить приємно, – перебив містер Етвуд. – Звучить так, ніби його можна розтягти. Я хочу купити новий прапор, мавпу, гітару та бочку ананасів. Чи можна це все перекрити каучуком?
– Це тільки статистика, – сказав Джедді, усміхаючись. – А вам потрібна стаття видатків. Вона відзначається деякою еластичністю. Державний департамент іноді не дуже старанно перевіряє "канцелярські витрати".
– Ми тільки гаємо час, – укинув Кйоу. – Етвуд – природжений дипломат. Він проникає в саму суть справи одним поглядом свого орлиного ока. В кожному його слові відчувається справжній адміністративний геній.
– Я обійняв цю посаду не для того, щоб працювати, – ліниво пояснив Джонні. – Мені просто захотілось поїхати в таке місце, де не розмовляють про ферми. Адже їх тут, здається, немає?
– Таких, до яких ви звикли, немає, – відповів екс-консул. – Тут не вміють обробляти землю. В Анчурії ще не бачили ні плуга, ні косарки.
– Ця сторона якраз для мене, – промимрив консул і відразу ж заснув.
Веселий фотограф і далі підтримував дружбу з Джонні, незважаючи на одверті обвинувачення, ніби він хоче в такий спосіб зберегти за собою переважне право на крісло в пожаданому холодку на задній веранді консульського будинку. Але чи то з егоїстичних, чи то з дружніх мотивів, а Кйоу домігся-таки цього завидного привілею. Майже щовечора вони сиділи там обидва обличчям до моря, задерши ноги на поруччя й присунувши ближче сигари та бренді.
Якось увечері вони сиділи там, майже не розмовляючи, бо їхня бесіда поступово затихла, поглинута безмовністю чарівної ночі.
Світив великий, повний місяць. Море було перламутрове. Все затихло навколо, бо вітерець повівав слабенько; місто лежало втомлене, жадливо дожидаючи нічної прохолоди. На рейді стояв фруктовий пароплав "Андадор" компанії "Везувій"; він уже був повністю навантажений і мав відплисти о шостій ранку. Берег спустів. Місяць сяяв так ясно, що з веранди можна було бачити, як блищать камінці на березі, змочені тихим прибоєм.
Потім з'явився невеличкий парусник; він плив повільно, близько тримаючись берега, білокрилий, наче великий морський птах. Курс його відхилявся румбів на двадцять від напрямку вітру, й тому парусник весь час повертав то вправо, то вліво, поволі описував великі півкола, нагадуючи граційні рухи ковзаняра.
Ось він волею матросів опинився знов біля самого берега, цього разу насупроти консульства, і тут з парусника долинули якісь чисті, дивовижні звуки, ніби ельфи засурмили у свій ріг. Так, це могла бути чарівна сурма, ніжна, тремка, несподівана, й вона натхненно награвала знайому мелодію "О краю мій рідний".
Ця сцена була гідна країни лотоса. Влада моря, тропіків, таємничість, якою віє від кожного нового паруса, особлива принадність музики на осяяній місяцем воді – все це чарувало й заколисувало. Джонні Етвуд піддався чарам і згадав Дейлсбург; але Кйоу, розгадавши природу мандрівного соло, скочив з місця, підбіг до поруччя, і його оглушливий оклик розбив на друзки тишу Кораліо, наче постріл із гармати.
– Меллінджер, агов!
Парусник саме відхилився від берега, але з нього виразно почулась відповідь:
– Прощай, Біллі!.. їду додому... прощай!
Парусник прямував до "Андадора". Очевидно, якийсь пасажир, одержавши дозвіл на виїзд у якомусь дальшому пункті на узбережжі, поспішав до фруктового судна, поки воно не вирушило у зворотний рейс. Мов чепуриста горличка, невеличке суденце проробляло й далі свої примхливі маневри, аж поки його білий парус не злився з великим силуетом пароплава.
– Це Г. П. Меллінджер, – пояснив Кйоу, знов опускаючись у крісло. – Повертається до Нью-Йорка. Він був особистим секретарем у покійного втікача-прези-дента цієї фруктово-бакалійної крамнички, що її називають тут республікою. Тепер його службі кінець, і Меллінджер, мабуть, дуже радий.
– Чому він зникає під музику, мов Зозо, королева фей? – запитав Джонні. – Чи хоче показати їм, що йому до всього байдуже?
– Ті звуки, що ви чули, – з грамофона, – сказав Кйоу. – Він купив його в мене. Меллінджер набивав тут собі кишені дуже оригінальним способом. Ця музична машинка якось виручила його, й з того часу він ніколи з нею не розлучається.
– Розкажіть про це, – попросив Джонні, виявляючи зацікавленість.
Я не блискучий оповідач, – відказав Кйоу. – Я користуюсь язиком, щоб розмовляти. А коли пробую що-небудь розповісти, слова вискакують з мене як попало й коли вдаряються об повітря, то іноді виходить дещо, а іноді й нічого не виходить.
– Я хочу послухати про його спосіб, – домагався Джонні. – Ви не маєте права відмовлятись. Адже я вам усе розповів про Дейлсбург: про всіх чоловіків, жінок, навіть про кожен стовп у місті.
– Гаразд, розкажу, – відгукнувся Кйоу. – Я вже казав, що інстинкт оповідача в мене не розвинувся. Але не вірте. Цього мистецтва я набув разом з багатьма іншими талантами та науками.
VI. ГРАМОФОН І ЧЕСНІСТЬ
– Що ж то за спосіб? – запитав Джонні з нетерпінням, властивим широкій публіці в подібних обставинах.
– Закони мистецтва та філософії не дозволяють відповідати на такі запитання, – спокійно відказав Кйоу. – Мистецтво розповіді полягає в тому, щоб приховувати від слухачів усе, що найбільше цікавить їх, аж поки ви не викладете свої заповітні думки про всякі сторонні речі. Хороше оповідання – все одно, що гірка пілюля, тільки цукор у неї не зверху, а всередині. Отже, з вашого дозволу, я почну з гороскопа племені черокі, а скінчу добропристойною пісенькою на грамофоні.
Ми з Генрі Горсколларом привезли в цю країну перший грамофон. Генрі був на одну чверть черокі; на сході він навчився футбольного жаргону, а на заході – горілчаної контрабанди, він був такий самий джентльмен, як ми з вами. Веселий і жвавий, футів шести заввишки, він рухався, як гумова шина. Так, це був невеличкий чоловічок, приблизно п'яти футів і п'яти дюймів або ж п'яти футів і одинадцяти дюймів. Ви б сказали про нього, що це досить високий чоловік середнього зросту. Йому довелось вийти з коледжу один раз, а з тюрми Маскогі – тричі. Цей заклад він одвідував у зв'язку з довозом та продажем віскі. Генрі Горсколлар ніколи не дозволяв жодній тютюновій крамниці ховатись у нього за спиною[27]. Ні, він був не з того племені індіанців.
Ми з Генрі зустрілись у Тексаркані й там розробили наш грамофонний план. У нього було триста шістдесят доларів, виручених за ділянку землі в резервації. А я тоді саме втік з Літл-Рока у зв'язку з нещасливою вуличною пригодою, яка сталась у мене перед очима. Чоловік стояв на ящику й пропонував усім охочим золоті годинники – футляри на гвинтиках, заводяться голівкою, дуже елегантні. У крамниці треба віддати за такий двадцять монет, а тут віддавали по три долари за штуку, й люди просто билися за них. Той тип знайшов десь чемодан таких годинників і тепер розпродував їх, мов гарячі пиріжки. Покришку було важко відгвинтити, але люди прикладали футляр до вуха, і з-під неї чулось таке приємне й заспокійливе цокання. Трос з тих годинників були справжні, а всі інші фальшиві. Га? Дуже просто. Порожні футляри, і в кожному – твердий чорний жучок, із тих, які кружляють звичайно навколо електричних лампочок. Оці самі жучки так старанно відстукують хвилини та секунди, що можна заслухатись. Так отой тип уторгував двісті вісімдесят вісім доларів і потім виїхав з Літл-Рока, бо знав: коли настане пора заводити ті годинники, потрібен буде ентомолог, а в нього – зовсім інший фах.
Отже, як я вже казав, у Генрі було триста шістдесят доларів, а в мене двісті вісімдесят вісім. Ідея ввезти грамофон у Південну Америку з'явилась у Генрі, а я охоче підтримав її, бо взагалі люблю всяку машинерію.
– Латинські раси, – каже Генрі, сиплючи словами, вивченими в коледжі, – особливо легко стають жертвою грамофона. У них артистична вдача. Вони тягнуться до музики, барв, веселощів. Вони віддають гроші катеринщикові з чотириногим курчам на ярмарку, хоч за бакалію та плоди хлібного дерева не платили вже багато місяців.
– В такому разі, – кажу я, – будемо експортувати латинцям музичні консерви. Але мені впам'ятку, що містер Юлій Цезар у своєму звіті про них сказав: "Omnia Gallia in tres partes divisa est"[28], а це все одно, що сказати: "Гордого галла треба трясти, скільки сили єсть".
Мені дуже не хотілось показувати свою освіту, але я не міг припустити, щоб у синтаксисі мене побив простий індіанець, представник раси, якій ми нічого не завдячуємо, крім землі, що на ній стоять Сполучені Штати.
Ми купили у Тексарвані чудовий грамофон – найкращої марки – та з півчемодана пластинок. Спакувались і вирушили поїздом до Нового Орлеана. У прославленому місті патоки та непристойних негритянських пісень ми сіли на пароплав і попрямували до Південної Америки.
Ми висадились у Солітасі, за сорок миль звідси. Містечко на вигляд цілком пристойне. Чистенькі, біленькі будинки. Коли подивишся, як вони стирчать серед розкішної природи, пригадуються круті яйця в салаті.
У передмісті – цілий квартал гір-хмарочосів. Тримаються вони напрочуд спокійно, наче зібрались там тільки для того, щоб подивитись на місто. А море весь час нашіптує на березі своє "ш-ш-ш-ш"... Інколи стиглий кокосовий горіх ляпне на пісок. І знов – анічичирк. Тихеньке, дуже тихеньке містечко. Я так думаю: коли архангел Гавриїл просурмить у свою сурму, й вагон рушить, і Філадельфія вчепиться за останній ремінь, а Пайн-Галлі, штат Арканзас, повисне на задній приступці, тоді цей Солітас нарешті прокинеться й запитає, чи не сказав хто чого.
Капітан зійшов з нами на берег і зголосився очолити те, що йому забажалось назвати похоронною процесією. Він представив мене й Генрі консулові Сполучених Штатів та ще одному, рудому – начальникові Департаменту Комерсантських та Лицедійних Передбачень, як було зазначено на його вивісці.
– Я знов загляну сюди за тиждень, – каже капітан.
– А ми тим часом уже загрібатимемо гроші у внутрішніх містах Анчурії, – відказали ми йому, – з допомогою нашої гальванізованої примадонни та точних копій оркестру Сузи, що вишкрібає марші з покладів олова.
– Нічого ви не загрібатимете, – каже капітан.