Троє в одному човні (Як не рахувати собаки)

Клапка Джером Джером

Джером К. ДЖЕРОМ

ТРОЄ У ЧОВНІ

(якщо не рахувати собаки)

Повість

РОЗДІЛ І

Троє інвалідів. Захворювання Джорджа і Гарріса. Жертва ста семи невиліковних недуг. Дієві призначення. Засіб від хвороб печінки у дітей. Ми доходимо думки, що перевтомилися і що нам потрібен відпочинок. Тиждень на морських хвилях? Джордж пропонує подорож річкою. Монморенсі заперечує. Оригінальна пропозиція прийнята більшістю трьох проти одного.

Нас було четверо — Джордж, Вільям Сем'юель Гарріс, я та Монморенсі. Ми сиділи у мене в кімнаті, курили та обговорювали, які ми вже нікудишні, я, звичайно ж, маю на увазі з медичного погляду.

Усі ми почувалися вкрай погано, і, безперечно, це нас непокоїло, Гарріс нарікав на сильні запаморочення в голові: він заледве усвідомлює, що робить; у Джорджа, як він казав, також бувають напади запаморочення, і він теж не усвідомлює, що робить. У мене були негаразди з печінкою. Я знав, що негаразди були саме з печінкою, бо нещодавно прочитав вкладку до пігулок від хвороб печінки — вони продаються без рецепта, — де було детально описано різні симптоми, за якими кожна людина могла визначити, що з печінкою в неї не все гаразд. У мене вони були всі.

Це може видатися дещо незвичайним, але щоразу, коли я читаю рекламу якихось нових ліків, вона спонукає мене до висновку, що я страждаю саме від тієї недуги, якої вона стосується, причому в найтяжчій її формі. Завжди я доходжу думки, що діагноз, описаний у ній, точнісінько збігається зі всіма моїми відчуттями.

Пам'ятаю, одного разу я пішов до Британского музею, щоб почитати, як лікувати якесь дріб'язкове нездужання, що до мене вчепилося. Здається, це була сінна лихоманка. Я взяв довідник і прочитав усе, що хотів прочитати; а потім якось мимохіть перегорнув сторінку і почав без особливої цікавості проглядати, що було написано про інші хвороби. Не пригадую, яка там неміч першою потрапила мені на очі, знаю тільки, що це було щось жахливе і виснажливе, одним словом — суцільна кара Господня, але не дійшовши й до половини переліку попередніх симптомів, я був переконаний, що, поза всяким сумнівом, ця хвороба в мене є.

Певний час я сидів, зціпенівши від жаху; потім, пригнічений своєю приреченістю, знову почав гортати сторінки. Я дійшов до черевного тифу, перечитав симптоми — виявляється, в мене був і черевний тиф, і схоже на те, що вже впродовж декількох місяців, про що я й не здогадувався.

Мені закортіло дізнатися, на які ще хвороби я страждаю. Догортав до того місця, де описано танок святого Вітта — як я й очікував — також хворий. Ставало цікаво, і я вирішив ретельно переглянути все до кінця. Почав за алфавітом. Прочитав про малярію і дізнався, що я маю і цю хворобу, а загострення настане десь у найближчі два тижні. Я з полегшенням виявив, що хвороба Брайта в мене лише в легкій формі, і, коли вірити тому, що про неї написано, я зможу прожити ще багато років. Холера в мене була з серйозними ускладненнями, а дифтерія, як мені здалося, в мене від народження. Я вперто пройшов усі двадцять шість літер, і дійшов висновку, що єдине, чого в мене не було, то це води в коліні.

Спочатку це мене обурило, мені навіть стало якось не по собі. Чому в мене не було води в коліні? Чому такий несправедливий виняток? Та згодом менш пожадливі почуття взяли гору. Я собі подумав, що зате в мене є всі інші відомі медицині хвороби. Будь-яка жадоба зникла, і для себе я вирішив, що, зрештою, обійдуся і без води в коліні. Я й гадки не мав, що підхопив подагру в її найбільш злоякісній формі, а інфекційними хворобами я, вочевидь, страждав ще з підлітка. Після інфекційних хвороб у переліку не залишилось нічого, і я вирішив, що більше жодна хвороба до мене не вчепиться.

Я сидів і розмірковував. Думав, яким цікавим повинен би бути мій випадок для медицини, якою цінною особиною я є для неї! Студенти не мали б жодної потреби ходити до шпиталів, якби у них був я. Сам був як суцільний шпиталь. Усе, що їм було б потрібно, — ходити навколо мене, а після цього лише отримати свій диплом.

Потім мені закортіло дізнатися, скільки я проживу. Я спробував себе обстежити. Намацав свій пульс. Спочатку взагалі не міг відчути ніякого пульсу. Але раптом він, здається, запрацював. Я дістав свого годинника і засік час. Нарахував сто сорок сім ударів за хвилину. Потім спробував послухати своє серце. Я його не чув. Воно перестало битися. Тепер я схильний думати, що воно весь цей час було на своєму місці, і, напевно, билося, але що з ним сталося тоді, я не знаю. Поплескав себе спереду від того місця, яке я називаю талією, до голови, поступово перейшов до боків і трохи по спині. Але нічого відчути чи почути не зміг. Я намагався роздивитися свій язик. Висунув його настільки, наскільки мені це вдалося, заплющив одне око, а іншим намагався його розгледіти. Я зміг побачити лише його кінчик, і єдиною користю від цього було те, що я ще більше пересвідчився в тому, що хворий на скарлатину.

Я заходив до читальної зали щасливою здоровою людиною. Звідти я виповз постарілим, ущент розбитим інвалідом.

Я вирушив до свого лікаря. Це — мій старий приятель. Коли мені здається, що я нездужаю, він перевіряє мій пульс, оглядає мого язика, говорить щось про погоду, загалом про все потроху; тому я подумав, що пішовши зараз до нього, я зроблю йому величезну послугу. "Лікареві що потрібно, — сказав я собі, — практика. І в нього буду я. Зі мною одним він отримає практики більше, ніж від тисячі семисот своїх повсякденних простих пацієнтів, в кожного з яких якась там одна чи дві болячки". Тож я пішов прямісінько до нього. Коли ми зустрілися, він запитав:

— Ну, і що з тобою сталося?

Я відповів:

— Любий друже, я не буду гаяти твого часу своїми оповідями про те, що зі мною сталося. Життя таке коротке, і може трапитися так, що ти помреш раніше, ніж я закінчу. Я краще скажу тобі, чого зі мною НЕ сталося. У мене немає води в коліні. Чому в мене немає води в коліні, цього я тобі не можу сказати; фактом є лише те, що в мене її немає. Проте решта хвороб у мене є.

І розповів йому, як я про це все дізнався.

Тоді він розстібнув мій одяг, подивився на мене зверху донизу, схопив за зап'ясток, а потім, я навіть не очікував, досить-таки підступно штурхнув мене у груди і одразу ж буцнув мене головою. Після цього він сів, виписав рецепт, згорнув його і віддав мені. Я поклав його до кишені і пішов.

Навіть не розгортаючи його, я відніс його до найближчої аптеки і віддав аптекареві. Той прочитав його і повернув мені назад.

Він сказав, що такого у них немає.

Я запитав:

— У вас аптека чи що?

Він відповів:

— Так, у мене аптека. Якби в мене була бакалійна крамниця та ще й готель на додачу, можливо, я зміг би стати вам у пригоді. І саме тому, що в мене аптека, я не можу вам допомогти.

Я прочитав рецепт. Там було:

Біфштекс (1 фунт) — 1

Пиво гірке — 1 пінта

Кожних 6 годин.

Прогулянка 10 миль — щоранку.

Відхід до сну рівно об 11-й вечора.

І не забивай собі голови тим, у чому ти нічого не тямиш.

Я дотримався вказівок, і, як наслідок, можна тільки радіти — кажу за себе, — що моє життя було врятовано і воно досі триває.

Що ж до теперішньої ситуації, якщо повернутися до вкладки до пігулок для печінки, то без сумніву, в мене є всі симптоми, що в ній описані, а основний з них — "загальне небажання виконувати будь-яку роботу".

Як я від цього страждаю — описати неможливо. Це завдавало мені мук ще з раннього дитинства.

Хлопчаком хвороба не полишала мене ні на день. Тоді ніхто й не здогадувався, що причиною всьому була моя печінка. Медицина на той час була далеко не на тому рівні, що тепер, тому всі чомусь звикли списувати це на мої лінощі.

— Що ти там ховаєшся, чортеня, — казали вони, — йди і зроби що-небудь корисне, не сиди.

Звичайно, вони не могли знати, що я хворий.

Пігулок мені ніхто не давав. Замість них я отримував запотиличники. Це може видатися дивним, але ті запотиличники часто приносили мені полегшення. На певний час. Як виявляється, тоді один запотиличник діяв на мою печінку краще, ніж тепер ціла пачка пігулок, і в мене одразу прокидалося бажання, не гаючи часу, йти саме туди, куди потрібно, і робити саме те, чого від мене хотіли.

Чомусь часто буває так, що прості старомодні засоби інколи діють краще, ніж усі аптечні мікстури, разом узяті.

Так ми сиділи з півгодини, розповідаючи один одному про свої хвороби. Я описував Джорджеві та Вільяму Гаррісу те, як почуваюся вранці, коли прокидаюся, Вільям Гарріс розповідав нам про свої відчуття перед тим, як вкладатися в ліжко, а Джордж, стоячи на килимку біля каміну, дуже зрозуміло і переконливо продемонстрував нам, як він себе почуває вночі.

Джордж нафантазував собі, що він хворий, але, повірте, насправді з ним усе гаразд.

Тут у двері постукала місіс Попетс, щоб дізнатися, чи подавати вечерю. Ми обмінялись невеселими усмішками і відповіли, що, напевно, було б непогано чогось перехопити, Гарріс зауважив, що наявність чогось у шлунку дає можливість стримувати хворобу. Місіс Попетс принесла тацю, і ми підсіли ближче до столу, щоб проковтнути по біфштексу з цибулею та шматкові ревеневого пирога.

Схоже на те, що на той час зі мною було не все гаразд, бо десь через півгодини чи близько того в мене пропав усякий інтерес до будь-якої їжі — річ для мене незвичайна, — і мені не захотілося навіть сиру.

Обов'язок виконано, ми знову наповнили наші склянки, запалили люльки і повернулися до обговорення стану нашого здоров'я. Що з нами було насправді, з упевненістю не міг сказати ніхто, але всі були одностайні в тому, що — хоч би що воно було — все це наслідок нашої перевтоми.

— Все, що нам потрібно, — це відпочинок, — сказав Гарріс.

— Відпочинок і повна зміна обстановки, — додав Джордж. — Надмірна перевтома наших мізків призвела до загального розладу в наших організмах. Зміна оточення, відсутність необхідності думати — ось що відновить розумову рівновагу.

У Джорджа є двоюрідний брат, який у поліцейських протоколах зазвичай фігурує як студент-медик, тому цілком природно, що Джордж виражає свої думки, немов справжній сімейний лікар.

Я погодився з Джорджем і запропонував пошукати якийсь віддалений, закинутий шматок землі подалі від навіженого натовпу. Я вже уявляв собі, як ми проведемо тиждень під сонцем, у спокої і тиші якогось напівзабутого, предковічного куточка, захованого чарівними феями від галасливого світу, в якомусь дивним чином розташованому десь на верхів'ях крутих скель Часу орлиному гнізді, звідки буде чути лише далекий тихий плескіт хвиль дев'ятнадцятого століття.

Гарріс сказав, що, на його думку, там буде страшенна нудьга.

1 2 3 4 5 6 7