Містера Морокко треба було збудити. На це йшло від двадцяти до тридцяти хвилин. Ключ до потенції Морокко був, зважаючи на все, захований десь в його голові. Після цього дівчинка з величезною працею доводила почате до кінця. У її стогонах не було навіть грама фальші, щоправда, це були стогони натуги, а не екстазу.
Потім потрібно було захоплено розхвалювати чоловічі здібності Морокко. Мадам пояснювала, що саме за це він і платить. Якщо точно дотримувати описаної послідовності, то за ніч від Віто Морокко можна було дістати п'ятдесят доларів.
Дівчинки говорили, що він рекетир, але не простий "бик". На цьому багато не заробиш. Все, що повинен був робити Морокко, це перевозити гроші з одного місця в інше і не розкривати рот. Він був мішком для перевезення грошей. Він жодного разу втратив навіть цент, жодного разу сказав навіть слово про свій бізнес.
Морокко працював на Альфонсо Дегенерато, "татка" рекетирів Бронксу. Часом, перешіптувалися дівчинки, він возив по сто тисяч доларів.
Норман час від часу виконував різні доручення мадам. Він спостерігав, запам'ятовуючи все побачене. Він знав таємниці багатьох клієнтів, не тільки адмірала з Вашингтона, що платив великі гроші за те, щоб одна з дівчинок танцювала перед ним гола, посипаючи адмірала пудрою.
Один священик вимагав, щоб його неодмінно били батогами. Комусь не вистачало і двох жінок відразу, а когось не збуджували навіть дванадцять. Бували клієнти, що страждали від самітності, бували перелякані.
Траплялося виконувати і доручення клієнтів. Зустріти жінку і провести туди-то; одержати згорточок і відвезти. Плюс доручення і вказівки мадам. Забезпечити Дейзі пудрою. Будь-коли не називати містера Джонсона по імені. Містер Фельдштейн дуже цінує тих, хто кланяється, вітаючи його.
Він був мазунчиком мадам. "Чоловіком керують яйця, шлунок і страх. Спершу він почуває страх, потім голод. І те, і інше проходить, і він відразу кидається на те, що пропоную я" — стверджувала вона.
Норман робив вигляд, що уважно слухає, хоча давно вже зрозумів, що мадам не права.
Чоловіком керує його "я". Гординя сильніше смерті, сильніше голоду, сильніше сексуального потягу. Гординю можна вибити з чоловіка тільки силою. Залиш чоловіка в спокої, і він завжди віддасть перевагу гордині над плотським захопленням. Спочатку — вона, потім — все інше.
Норман бачив це в Джонсоні, у Фельдштейні, у Морокко. Він бачив це і в сяючих ґудзиках адмірала. Чоловіки слабкі, марнолюбні і схильні до самообману. В цьому ж була і слабкість мадам, що він і не затримався довести.
Коли Норман проробив у мадам вже три роки, і йому виповнилося сімнадцять років, вона поцікавилася:
— Ти спав коли-небудь з жінкою?
— Ага.
— Якій же це з наших дівчинок пощастило?
— Ніякій. Свою я знайшов не тут.
— Чому так?
— Ваші дівчинки — бруд. Спати з ними — усе одно, що зануритися у вигрібну яму.
Вона закинула голову назад і випустила клекочучий, пробираючий душу напівсміх-напівлемент, який позбавив її сил і змусив у знемозі притулитися до лампи, поруч з якою вона сиділа.
Але, побачивши, що Норман навіть трошки не почуває провини і зовсім не збентежений, вона перестала реготати і закричала:
— Мотай звідси до чортової матері! Забирайся, щуряче сім'я! Я тебе витягла з лайна, забирайся геть!
Куховарка позадкувала вбік, подалі від розгніваної господарки. Одна з дівчинок, яка ввійшла навіщось на кухню, в здивуванні завмерла на місці: мадам вперше на будь-чиїй пам'яті плакала...
А поруч тихо посміхався Норман, хлопчик на посилках.
Так, він переміг, але залишився без роботи. Освіти в нього практично не було, так само як і грошей. То ж що він виграв?
У той вогкий непогожий вечір Норман Фелтон вийшов на вулицю із сорока п'ятьма доларами в кишені і з планом у голові. Потрібно було вижити будь-що-будь. Якщо він не виживе, тоді смерть. Одним життям стане менше. Але його життя не дешевше інших. Та що там "не дешевше" — набагато дорожче, адже життя-то це — його, Нормана, життя.
І от, виходячи якось з публічного будинку, Віто Морокко, який жодного разу в житті втратив "посилку", Віто Морокко, мускулистий чоловік, що стріляв тільки в "десятку", зустрівся з відставним посильним.
Справа була у вузькому провулку, що веде від чорного ходу на вулицю. Прохід існував спеціально для того, щоб клієнти могли приходити і йти непомітно.
У цьому проході і стояв Норман Фелтон.
— Містер Морокко! А я вже втратив надію вас знайти!
— Я чув, що тебе поперли, хлопче, — сказав у відповідь Морокко, що негайно насторожився, почувши фразу "втратив надію". І тільки тут Норман зрозумів, до чого ж величезний був Віто. Рука Морокко навіть на секунду не залишала кишеню. Один холодний погляд карих очей — і від рішучості Нормана залишилася приблизно половина. Знівечені шрамом губи скривилися в посмішку.
— Що тобі треба, хлопче? П'ятірку?
Вогке повітря в холодному проході зненацька здалося задушливо важким. Норман намацав у кишені смужку металу. Така маленька! Погляд Віто перемістився на кишеню Фелтона. Зараз або ніколи.
— Ні, містер Морокко, мені потрібно набагато більше.
— А, — сказав Морокко, чия кишеня відстовбурчувалася чимось.
— Ага. У мене є план, як ми з вами можемо заробити ціле багатство.
— "Ми"? До чого тут ти, хлопче?
— От до чого: я в цьому будинку багатьох бачив. Але таких, як ви, більше немає. Я знаю ну вже сто дівчисьок точно, що з розуму сходять без цієї справи. А підходящого мужика — спробуй знайди. Їм потрібен такий, котрий вмів би обслужити по першому класу. А я, між іншим, не раз чув, як дівчиська говорили, що вони б стали вам платити, а не навпаки, аби тільки роздобути вас у ліжко.
Віто посміхнувся. Погляд холодних карих очей потеплішав. Рука розслабилася і почала вибиратися з кишені.
— Отож, містер Морокко! Мадам вас віддає тільки тим, що краще всіх працюють, ну, у нагороду, розумієте? Тому я вас завжди відводив до нової, до тієї, що цього більше заслужила.
— Та невже? — засумнівався Віто.
— Клянуся вам! Тому я і придумав: буду зводити вас з жінками, вони будуть вам здорово платити, а я — діставати свої двадцять відсотків.
Віто зареготав. Затанцювали шрами на губі, у тьмяному світлі провулка заблищали золоті коронки на зубах. Вийнявши руку з кишені, Морокко підніс її до чола і зрушив капелюх на потилицю.
— Ну, ти, хлопче, даєш! — сказав Віто. — Молодець, здорово придумано, але в мене є... — Віто Морокко, тридцяти семи років, головний кур'єр "синдикату", не закінчив фрази... Він не міг її закінчити, тому що в його горлі стирчало лезо небезпечної бритви.
Заюшила кров. Захлинаючись, Віто покотився по землі, розмазуючи червоні ляпки по сірій бетонці. Норман гарячково порпався, намагаючись добратися до гаманця. Потрібно було з'ясувати, що в кишенях, і чи є пояс з грішми. Перекочуючись з боку вбік, Віто відбивався ногами. Навіть вмираючи, він був надто сильний для юного Нормана Фелтона.
Підстрибнувши, Норман обома ногами опустився на груди Морокко, що у цей момент перекочувався на спину. З рота, з перерізаного горла вирвалися фонтани крові і повітря, а з ними й останні сили.
Перше вбивство принесло Норману три тисячі доларів.
Це був останній випадок, коли він "знімав" гроші з тіла жертви. Потім він і лік втратив, скільки разів йому платили інші.
Гроші дали йому одяг, будинок і манери респектабельної людини. Він одружився на дівчині з аристократок, респектабельній у всіх відносинах, але після п'яти років шлюбу, який приніс йому дочку, зрозумів, що респектабельність ані чорта дає, хіба що можливість купувати дорогий одяг. Без неї місіс Фелтон була такою ж, як і будь-яка інша брудна шльондра, що стрибає в ліжко з першим зустрічним.
І Фелтон вчинив убивство, вперше в житті не отримавши навіть цента.
Фелтон відійшов від поруччя балкону і знову глибоко вдихнув чисте повітря з Гудзону. Сьогодні знову довелося піти на вбивство без матеріальної вигоди, цього разу, щоб врятувати своє життя.
Звідки беруться ці люди, чорт би їх забрав? За останній рік одного, який сунув ніс не в свої справи, його попросили "прибрати" звичайним шляхом, за контрактом, але сьогоднішній... Він підібрався близько, занадто близько, і тільки щасливий випадок допоміг Фелтону за допомогою двох підручних перекинути його через огорожу балкону. Тепер розслідування не уникнути.
Подих Фелтона почастішав, він вже не помічав чистоти повітря. На скронях виступила блакить вен, пальці мимоволі стислися в кулаки.
За ним полювали, це було зрозуміло. І не аматори, а справжні професіонали. Фелтон уже втратив одного зі своїх кращих людей.
— Професіонали, — пробурмотів Фелтон, але хід його думок перервав Джиммі, дворецький-охоронець, який вийшов на величезний балкон з келихом віскі з содовою.
— Тоні Бонеллі прийшов.
— Один, Джиммі?
— Так, бос. І трясеться від страху.
Фелтон вдивився в бурштин келиха.
— Хто його надіслав, Віазеллі?
— Так, сам Дядько. Бос, ти зараз подумав про те ж, що і я?
— Не знаю, не знаю.
Фелтон ввійшов у приміщення, тримаючи в руці півсклянки напою, що залишився.
Біля письмового столу, примостившись на краєчку крісла, сидів сухорлявий чоловічок із засмальцьованим волоссям і впалими щоками. Він був вдягнений у синій смугастий костюм з жовтуватою краваткою. Незважаючи на кондиціоноване повітря, він був облитий потом і м'яв у руках носову хустинку.
Фелтон підійшов ближче і зупинився над Тоні, який місця собі не знаходив.
— Що трапилось, що трапилось?! — затараторив Тоні. — Мене надіслав Дядько. Він сказав, що ви хочете про щось поговорити.
— Але не з тобою, Тоні, а з ним, — сказав Фелтон і неквапливо вилив на блискуче чорне волосся молодика вміст своєї склянки.
Тоні почав було втиратися носовою хусткою, коли Фелтон не стримуючись вдарив його долонею по обличчю.
— А тепер поговоримо... — вимовив Фелтон і зробив Джиммі знак рукою, щоб той присунув крісло.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Панянка в приймальні лікарні "Іст-Гудзон" мимоволі випрямилась і випнула груди, побачивши, як до її стійки підходить та-кий чоловік!
Вона будь-коли-раніше не бачила такої ходи, у якій була і грація танцюриста, і вивірена сила атлета. У кожному русі вбачалась мужність, спокій і впевненість.