Він озирався назад, на роки, прожиті відтоді до сьогоднішнього дня, згадував безпутні пригоди своїх почуттів, нервів і думок, бачив самого себе, змученого іронією і потугами духу, спустошеного й паралізованого пізнанням, витонченого, зубожілого, виснаженого холодною, вишуканою екзальтацією, заблуканого, знесиленого, змордованого, хворого, бачив своє нестримне борсання від однієї кричущої крайності до другої, від святості до хіті, борсання, що викликало тяжкі докори сумління, — і плакав від каяття й туги за батьківщиною.
Навколо було тихо й темно. Але знизу, заколисуючи його, долинала приглушена, солодка, банальна мелодія життя.
—
Тоніо Креґер продовжував жити на півночі і, виконуючи обіцянку, писав листа своїй приятельці Лизаветі Іванівні:
"Люба Лизавето з далекої Аркадії, до якої незабаром повернусь і я! Ось нарешті щось схоже на лист, але він Вас, мабуть, розчарує, бо я в ньому викладатиму надто загальні думки. Не тому, що не маю чого розповісти: по-своєму я тут дещо пережив. Удома, в моєму рідному місті, мене хотіли навіть заарештувати… Але про це я розповім Вам усно. В мене тепер бувають дні, коли мені приємніше, за добрим давнім звичаєм, виголошувати загальні думки, аніж розповідати історії.
Чи Ви ще пам'ятаєте, Лизавето, як колись назвали мене міщанином, що збився на манівці? Ви назвали мене так тоді, коли я, після інших необачних освідчень, признався Вам у своїй любові до того, що я називаю життям; і ось я питаю себе, чи Ви знали, що були дуже близькі до правди, що моя міщанська сутність і моя "любов до життя" — це те саме? Мандрівка дала мені нагоду задуматись над цим…
Мій батько, Лизавето, був людиною північного темпераменту: задумливий, статечний, по-пуританському чемний, схильний до меланхолії; мати ж, у жилах якої текла змішана екзотична кров, була вродлива, хтива, наївна, безтурботність у неї поєднувалася з палкістю й імпульсивною розбещеністю. Безперечно, таке поєднання крові ховало в собі великі можливості і — велику небезпеку. Вийшло з цього ось що: міщанин, який заблукав у мистецтво, людина богеми, яка тужить за добрим вихованням, митець з нечистим сумлінням. Бо це моє міщанське сумління змушує мене в усьому, що має зв'язок з мистецтвом, у всьому винятковому й геніальному бачити щось глибоко двозначне, глибоко підозріле, глибоко сумнівне, це воно сповнює мене ніжністю, майже любов'ю до всього простого, щирого, приємно-нормального, пересічного й добропорядного.
Я стою між двома світами, в жодному не почуваю себе вдома, і тому мені доводиться тяжко. Ви, митці, називаєте мене міщанином, а міщани хочуть мене арештувати… І я не знаю, що дужче мене ображає. Міщани дурні; але вам, шанувальникам краси, які звинувачують мене у флегматичності і у відсутності палких прагнень, треба пам'ятати: є мистецтво таке глибоке, таке первісне і фатальне, що для нього нема нічого солодшого і бажанішого, як блаженна буденність.
Я захоплююсь холодними і гордими митцями, що шукають пригоди на стежках великої, демонічної краси і зневажають "людей", але не заздрю їм. Бо коли з літератора щось і може зробити поета, то це якраз моя міщанська любов до всього людського, живого, звичайного. Від неї походить усе тепло, вся доброта, весь гумор, і мені навіть здається, що це і є та любов, про яку в Святому Письмі сказано, що людина може говорити мовою людською і ангельською, та без любові голос її однаково буде лише гудінням міді і брязкотом кімвала.
Те, що я зробив, — ніщо, дуже мало, те саме, що ніщо. Я зроблю щось краще, Лизавето, обіцяю Вам. Поки я пишу, в кімнату до мене долинає шум моря, і я заплющую очі. Я дивлюся у ще не народжений примарний світ, який хоче, щоб я надав йому ладу й форми, бачу натовп тіней від людських постатей, які махають мені руками, щоб я зняв з них закляття і врятував їх; серед них є трагічні, є смішні, а є трагічні й смішні воднораз, — і я дуже люблю їх. Але найглибша і найпотаємніша моя любов належить білявим і блакитнооким, живим, щасливим, приязним і звичайним.
Не ганьте цю любов, Лизавето: вона добра й плідна. В ній є туга, і сумна заздрість, і легенька зневага, і повно невинного блаженства".
Примітки
1
Маю честь відрекомендуватися, моє прізвище Кнаак… (Франц.).
2