Всі були одягнені не по-бальному, а так, як одягаються, вбираючись у неділю на прогулянку: кавалери в скроєних по-провінційному костюмах, які вони, видно, берегли в будень, а дівчата в легеньких світлих сукнях з букетиками польових квіток на грудях. Було в залі й кілька дітей, що теж танцювали на свій лад, навіть коли замовкала музика. Розпорядником і диригентом балу був якийсь довготелесий чоловік у сюртучку, схожому на ластів'ячий хвіст, провінційний лев з моноклем в оці і накрученим волоссям, поштовий службовець абощо, живе втілення комічного героя з данського роману. Кваплячись, пітніючи, весь віддавшись своїй справі, він бігав по залі, метляючи полами сюртучка, встигав скрізь, був одночасно і тут, і там. Хода в нього була дивна: він спершу ефектно ступав на носок, а тоді вже опускав п'яту, ставлячи ноги в гладеньких, гостроносих штиблетах навхрест одну до одної. Він вимахував руками, давав указівки, щось гукав музикантам, плескав у долоні, і біля шиї в нього майоріли кінці великого яскравого банта, прикріпленого на плечі як ознака його особливих повноважень; час від часу він повертав голову й ніжно поглядав на той бант.
Так, вони були тут, ті двоє, що сьогодні, осяяні сонцем, пройшли перед Тоніо Креґером, він знов побачив їх і аж здригнувся з радощів, помітивши майже обох зразу. Ось стоїть Ганс Гансен, зовсім близько від нього, біля самих дверей; розставивши ноги й трохи нахилившись уперед, він спокійно їсть великий шматок торта, тримаючи долоню коло підборіддя, щоб не розсипати крихт. А он там, під стіною, сидить Інґеборґ Гольм, білява Інґа, і до неї якраз підлетів, метляючи полами, розпорядник, щоб запросити її до танцю; він уклонився їй, одну руку заклавши за спину, а другу граціозно притисши до грудей. Та вона похитала головою і пояснила, що дуже задихалась і повинна трохи відпочити, після чого розпорядник сів поруч з нею.
Тоніо Креґер дивився на тих, кого він любив колись такою болісною любов'ю, на Ганса й Інґеборґ. Вони викликали в нього однакове і таке сильне почуття не через якісь особливі прикмети, властиві тільки їм, і не через те, що в них була схожа манера одягатися, а тому, що обоє були тієї самої раси, того самого типу, належали до тієї породи світлих, блакитнооких, білявих людей, які породжують уявлення про чистоту, безтурботність, веселість, про горду й просту цнотливість… Він дивився на них, бачив, як Ганс Гансен, широкоплечий і вузький у стегнах, такий же здоровий і стрункий, як і колись, стояв у своєму матроському костюмі, бачив, як Інґеборґ весело засміялася, схилила набік голову, якось по-своєму піднесла до потилиці руку, не дуже вузеньку, не вельми тендітну, майже дитячу руку, блиснувши ліктем, з якого зсунувся тендітний рукав, — і раптом туга за батьківщиною так боляче стиснула йому груди, що він мимоволі відступив ще далі в темряву, щоб ніхто не побачив, як сіпається його обличчя.
"Хіба я забув вас? — питав він себе. — Ні, я ніколи вас не забував — ні тебе, Гансе, ні тебе, білява Інґо! Це ж для вас я працював, і коли мене винагороджували оплесками, я потай озирався, чи не було й вас серед тих, хто плескав… Чи ти прочитав "Дон Карлоса", Гансе Гансене, як обіцяв мені біля хвіртки? Не читай його! Я вже не вимагаю цього від тебе. Нащо тобі король, який плаче, що він самітний? Не треба, щоб твої ясні очі затуманювались, щоб їх затягала мрійлива імла від читання віршів і від меланхолії… Бути таким, як ти! Почати все спочатку, вирости схожим на тебе, чесним, веселим і щирим, правильним, добропорядним, у згоді з Богом і людьми, оточеним любов'ю таких же простодушних щасливців, узяти собі за дружину тебе, Інґеборґ Гольм, і мати такого сина, як ти, Гансе Гансене, жити вільним від прокляття пізнання і творчих мук життям, кохати й тішитися своєю блаженною буденністю!.. Почати все спочатку? Ні, це нічого не дасть. Усе знов піде своєю колією, — буде так, як було. Бо дехто з необхідності збивається на манівці, бо для нього взагалі не існує рівної дороги".
Музика затихла, в перерві почали розносити перекуску. Поштовий службовець забігав по залі з тацею, повною паштету з оселедців, особисто обслуговуючи дам; перед Інґеборґ Гольм він навіть опустився на одне коліно, і вона почервоніла з утіхи.
Тепер у залі все-таки помітили підглядача за дверима, і милі, розпашілі обличчя почали обертатися в його бік з холодним, запитливим виразом; проте він не пішов з веранди. Інґеборґ і Ганс також майже одночасно ковзнули по ньому поглядом з такою байдужістю, що її можна було сприйняти майже як зневагу. Та раптом він відчув, що хтось дивиться на нього пильно й невідступно. Він повернув голову, і погляд його зразу ж зустрівся з тим, що він відчув на собі. Недалеко від нього стояла дівчина з блідим вузеньким тонким обличчям, на яке він звернув увагу вже раніше. Вона мало танцювала — кавалери не дуже її запрошували — й самітно сиділа під стіною, суворо стиснувши уста. Тепер вона теж стояла сама. Вона була одягнена в легеньку сукню, як і решта дівчат, але крізь прозору тканину просвічували гострі, кволі плечі, а худа шия заходила в них так глибоко, що мовчазна дівчина здавалася майже горбатою. Руки в тоненьких рукавичках вона тримала перед пласкими грудьми, ледь торкаючись пальцями до пальців. І, схиливши голову, спідлоба дивилася на Тоніо Креґера чорними, вологими очима. Він відвернувся…
Тут, зовсім близько від нього, сиділи Ганс і Інґеборґ. Ганс підсів до неї — може, то була його сестра, — вони їли й пили серед інших червонощоких своїх земляків, гомоніли, веселилися, дзвінкими голосами дражнили одне одного й реготали на всю залу. Може, підійти до них ближче? Звернутися до нього чи до неї з якимось жартом, першим, який спаде на думку, і їм тоді доведеться хоча б усміхнутися у відповідь? Та усмішка зробила б його щасливим, він мріяв про неї; задоволений, він вернувся б до себе в кімнату, свідомий того, що між ними постала хоч якась близькість. Він думав, що б його сказати, та коли надумав, сказати в нього не вистачило відваги. Та й однаково вийшло б те, що завжди: вони б не зрозуміли його, холодно вислухали б його слова. Бо його мова не була їхньою мовою.
Ось, здається, знов мають початися танці. Поштовий службовець розвинув бурхливу діяльність. Бігає по залі, вимагає, щоб кавалери запрошували дам, разом з кельнером прибирає чарки і відставляє вбік стільці, дає накази музикантам і підштовхує в плечі незграб, що не знають, куди їм дітися. Що тут буде? Пари стають по чотири і утворюють каре. Від страшного спогаду Тоніо Креґер червоніє. Зараз почнеться кадриль.
Заграла музика, і пари, вклоняючись, почали сходитись і розходитись. Поштовий службовець керував кадриллю і — Господи Боже! — давав указівки французькою, надзвичайно вишукано вимовляючи носові звуки. Інґеборґ Гольм танцювала біля самого Тоніо Креґера, в крайньому від дверей каре. Вона рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої сукні, і він заплющував очі, охоплений давно знайомим почуттям, аромат і терпкий чар якого був з ним усі ці дні і яке тепер знов сповнило його солодкою мукою. Що ж це таке? Туга? Ніжність? Заздрість, самозневага?.. Moulinet des dames! Ти сміялася, білява Інґо, сміялася з мене, коли я танцював moulinet і так жахливо осоромився? А чи тепер, коли я став, можна сказати, славнозвісною людиною, ти також сміялася б з мене? Так, сміялася б, і тричі б мала рацію! Навіть якби я сам створив Дев'яту симфонію, "Світ як воля і уявлення" і "Страшний суд" — ти однаково мала б право сміятися…
Він дивився на неї, і в його пам'яті ожив рядок вірша, якого він давно вже не згадував і який, проте, був йому такий знайомий і близький: "Хай я засну, а ти йди в танок". Як він розумів по-північному меланхолійне, наївно незграбне почуття, що промовляло з цього рядка. Заснути… Намагатися просто й повно жити почуттям, яке ліниво й солодко дрімає саме в собі, якому необов'язково ставати дією, танцем, і все-таки танцювати, спритно і впевнено танцювати серед ножів важкий і небезпечний танець мистецтва, ніколи не забуваючи принизливого протиріччя, закладеного в тому танці, танцювати, коли твоє серце сходить любов'ю… Раптом у залі все завирувало. Каре розпалися, і танцюристи, підстрибуючи і притупуючи, закружляли по колу. Під шалено швидкий темп музики пари пролітали повз Тоніо Креґера, кваплячись, випереджаючи одна одну, важко дихаючи і сміючись. Ось одна, кружляючи, підхоплена загальним темпом, наближається до дверей. У дівчини бліде, тонке обличчя і худі, надто високі плечі. І раптом, уже зовсім близько від нього, бліда дівчина перепиняється, ковзається і падає… Падає з усього розгону, так, що стає аж страшно за неї, і тягне за собою кавалера. Той, видно, добре вдарився, бо навіть забув про свою даму. Підвівшись, він скривився й почав розтирати коліно, а дівчина, мабуть, зовсім оглушена падінням, лишилась лежати на підлозі. Тоді Тоніо Креґер виступив з темряви, взяв її за руки і обережно підняв. Налякана, збентежена, нещасна, вона підвела на нього очі, і враз її тендітне обличчя вкрилося легеньким рум'янцем.
— Tak! O, mange tak![9] — мовила вона, дивлячись на нього знизу вгору чорними, вологими очима.
— Не танцюйте більше, панно, — лагідно сказав він. Потім ще раз оглянувся на тих, на Ганса й Інґеборґ, і залишив залу. Пройшовши через веранду, він піднявся до себе в кімнату.
Він був сп'янілий від свята, в якому не брав участі, стомлений ревністю. Все було, як колись, точнісінько так, як колись! З розпашілим обличчям, він стояв у темному кутку, страждаючи через вас, білявих, життєрадісних, щасливих, і потім самітний пішов геть. Хтось мусить прийти до нього! Мусить прийти Інґеборґ, мусить помітити, що його немає, мусить непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: "Ходімо до нас! Не сумуй! Я кохаю тебе!.." Але вона не прийшла. Такого не буває. Так, усе було, як тоді, і він був щасливий, як тоді. Бо серце його жило. А що ж було весь той час, поки він ставав тим, чим був тепер? Заціпеніння, порожнеча, крига і — дух! І мистецтво!..
Він роздягся, ліг, погасив світло й почав нашіптувати в подушку двоє імен, кілька цнотливих північних складів, що для нього означали його справжню, первісну любов, його страждання і його щастя, його життя, просте і щире почуття, батьківщину.