Він тішився спокоєм, прислухався до горлових звуків данської мови, до дзвінких і глухих приголосних у словах, якими часом перекидалися торговець рибою і господиня, інколи звертався до торговця з якимось зауваженням про погоду, тоді вставав, проходив через веранду і знов спускався вниз, до моря, де вже пробув цілий ранок.
Часом тут бувало тихо і по-літньому тепло. Море було спокійне й гладеньке, все в блакитних, темно-зелених і рудих смугах, поцятковане сріблястими блискучими зайчиками. Водорості висихали на сонці, як сіно, а медузи випаровувались і танули. В повітрі трохи тхнуло гнилизною і трохи смолою рибальського човна, до якого прихилявся спиною Тоніо Креґер, сидячи на піску так, щоб видно було відкритий обрій, а не шведський берег; але над усім переважав легенький, чистий і свіжий подих моря.
А потім настали сірі штормові дні. Хвилі вигинали голови, як бугаї, що наставили роги, готуючись до нападу, люто набігали на берег, заливаючи його аж по самий верх і лишаючи на ньому мокрі водорості, мушлі й тріски. Між довгими пасмами водяних пагорбів під похмурим небом розлягалися ясно-зелені піняві долини; але там, де крізь хмари проглядало сонце, вода прибирала білястого, оксамитового полиску.
Тоніо Креґер стояв на вітрі під бризками, всією душею віддавшись вічному, важкому, оглушливому гуркотові, який він так любив. Коли ж він обертався й відходив від берега, навколо раптом ставало тепло й тихо. Але він знав, що за спиною в нього море; воно кликало його, вабило, вітало. І він усміхався. Він ішов самітними стежками через луку, і скоро його приймав під своє віття буковий ліс, що тягся пагорбами вдалину. Він сідав на мох, прихилившись спиною до дерева, але так, щоб між стовбурами було видно смужку моря. Часом вітер доносив до нього гуркіт прибою, — здавалося, що десь далеко скидають на купу дошки. На верхів'ях дерев крякали ворони, хрипко, сумно і безнадійно… Тоніо Креґер тримав на колінах книжку, але так і не прочитав у ній жодного рядка. Він вільно ширяв над часом і простором, забувши про все на світі, і лише інколи якійсь біль пронизував його серце — коротке, колюче почуття туги і каяття. Та він був надто лінивий і заглиблений у радість споглядання, щоб поцікавитися, звідки воно прийшло й що означало.
Так минуло багато днів; скільки саме, він не міг би сказати, та й не хотів вираховувати. Але потім сталась одна подія: сталася серед білого дня, в присутності інших людей, і Тоніо Креґер навіть не дуже здивувався.
Уже самий початок того дня був чудесний, святковий. Тоніо Креґер прокинувся дуже рано, якось раптово, з почуттям майже підсвідомого, непевного страху, — і враз йому здалося, що він потрапив у якесь диво, в казкове царство світла. Його кімната, зі заскленими дверима й балконом у бік Зунду, розділена серпанковою завісою на вітальню й спальню, була обклеєна шпалерами ніжних кольорів і обставлена легкими, світлими меблями, тому завжди справляла враження ясної і приємної. Але тепер вона постала перед його ще сонними очима в неземному освітленні, вся заллята невимовно гарним, духмяним, рожевим сяйвом, що позолотило стіни й меблі і охопило завісу ніжно-червоним полум'ям… Тоніо Креґер довго не міг збагнути, що сталося. Та коли він підійшов до балконних дверей і відчинив їх, то побачив, що сходить сонце.
Кілька днів погода була похмура й дощова; але тепер небо було ясне, немов блакитний, блискучий шовк, туго напнутий над морем і суходолом, а на обрії, оточений і наполовину прикритий багряними, прошитими золотом хмарками, врочисто здіймався сонячний диск над мерехтливим, побриженим морем, що, здавалося, тремтіло й червоніло під його вогнистим поглядом… Так почався день, і Тоніо Креґер у радісному збентеженні швидко одягся, поснідав раніше за всіх унизу на веранді, заплив з маленької дерев'яної купальні далеко в Зунд, а потім ще з годину гуляв на березі. Вернувшись, він застав перед готелем кілька великих екіпажів, схожих на омнібуси. А коли заглянув до їдальні, то побачив, що в сусідній з нею вітальні, де стояв рояль, а також на веранді й на терасі перед нею за круглими столиками сиділо багато людей, одягнених як дрібні міщани. Вони, жваво розмовляючи, їли бутерброди й запивали їх пивом. Там були цілі сім'ї — старі, молодь і навіть кілька дітей.
За другим сніданком (стіл аж угинався від холодних перекусок, копчених, солоних і печених) Тоніо Креґер поцікавився, що тут відбувається.
— Гості! — відповів торговець рибою. — Екскурсанти з Гельсінґера, яким хочеться тут потанцювати! Хай нас Бог боронить, ми цієї ночі не заснемо. Будуть танці з музикою, і боюся, що допізна. Це родинна екскурсія, пікнік з балом у складку чи щось таке, і вони вже зуміють скористатися гарною погодою, будьте певні. Вони прибули човнами й екіпажами і тепер снідають. Потім поїдуть милуватися природою, але ввечері повернуться і влаштують танці тут, у залі. А ми через них навіть очей не зможемо стулити, щоб вони провалилися!
— Чому ж, це навіть приємно: якась зміна, — сказав Тоніо Креґер.
Запала довга мовчанка. Господиня тарабанила по столу червоними пальцями, торговець рибою зі свистом втягував повітря через праву ніздрю, американці спантеличено пили переварену воду.
І ось це сталося: через залу пройшли Ганс Гансен і Інґеборґ Гольм.
Тоніо Креґер, приємно стомлений купанням і швидкою ходою, зручно вмостившись на стільці, обличчям до веранди й моря, їв копчену лососину з грінкою. Раптом двері відчинилися, і ті двоє рука в руку зайшли до їдальні — спокійно, не поспішаючи. Інґеборґ, білява Інґа, була одягнена, як на уроці танців у пана Кнаака, — в легеньку ясну сукню в квітках, що сягала їй тільки до кісточок; комір був обшитий широкою білою тюлевою облямівкою з гострими зубчиками, але не затуляв м'якої, гнучкої шиї. Капелюшок висів через руку на зв'язаних докупи стрічках. Вона була хіба що трохи доросліша, і її чудові коси були тепер викладені навколо голови; зате Ганс Гансен нітрохи не змінився. На ньому й тепер був бушлат з золотими ґудзиками, поверх якого на плечі й на спину спадав широкий комір матроски; кашкета з короткими стрічками він тримав у руці й безтурботно помахував ним. Інґеборґ відвела вбік довгасті очі, мабуть, трохи соромлячись спрямованих на неї поглядів. Зате Ганс Гансен, усупереч цілому світові, повернув голову до тих, що сиділи за столом, і зухвало, навіть трохи зневажливо, оглянув їх усіх по черзі своїми блакитними, сталевого кольору очима; він навіть відпустив руку Інґеборґ і ще дужче замахав кашкетом, щоб показати, що він за чоловік. Так вони пройшли перед очима в Тоніо Креґера на тлі тихої блакиті моря, пройшли через усю залу і зникли за протилежними дверима у вітальні.
Це було вранці, о пів на дванадцяту, і пожильці готелю ще сиділи за сніданком, коли екскурсанти в сусідній кімнаті й на веранді піднялися і, вже не заглядаючи до їдальні, вийшли з готелю через бічні двері. Чути було, як вони, жартуючи й сміючись, сідали на свої місця і як екіпажі шурхотіли жорствою, один по одному виїжджаючи на дорогу…
— То вони ще вернуться? — спитав Тоніо Креґер.
— Певне, що вернуться! — відповів торговець рибою. — На наше лихо. Вони ж замовили музику, а моя кімната якраз над залою.
— Що ж, це приємна зміна, — знову сказав Тоніо Креґер. Потім підвівся й вийшов.
Він провів день так, як проводив і всі інші: на березі, в лісі, тримаючи на колінах книжку і мружачи очі на сонце. В голові в нього ворушилася тільки одна думка: вони вернуться, і в залі відбудеться бал з танцями, як і пророкував торговець рибою; Тоніо Креґер лише радів цьому, і радість його була така несмілива й солодка, якої він не відчував уже давно, протягом усіх цих мертвих років. Одного разу він на мить згадав за якоюсь асоціацією свого далекого знайомого, новеліста Адальберта. Той знав, чого хотів: ішов у кав'ярню, щоб не дихати весняним повітрям. Згадавши це, Тоніо Креґер здвигнув плечима…
Обідали цього дня раніше, ніж звичайно, і вечеряли також, у вітальні, бо в залі вже готувалися до балу: задля такої події все в будинку пішло шкереберть. Коли вже смеркло і Тоніо Креґер сидів у себе в кімнаті, на вулиці і в будинку знов почувся гомін. Повернулися екскурсанти, і не тільки вони; з Гельсінґера на велосипедах і в екіпажах приїхали нові гості. Десь унизу вже настроювали скрипку, лунали гугняві звуки кларнета… Все обіцяло, що бал буде блискучий.
І ось маленький оркестр заграв марш: долинули приглушені, але чіткі такти. Танці почали з полонезу. Тоніо Креґер, прислухаючись, посидів ще кілька хвилин. Та почувши, як марш перейшов у вальс, він підвівся й навшпиньки вийшов з кімнати.
З коридору можна було запасними сходами спуститися до бічних дверей готелю і звідти, поминувши залу, попасти на веранду. Він вибрав цей шлях і тихо, скрадаючись, наче йшов забороненою стежкою, почав навпомацки посуватись у пітьмі. Немудра музика, що звучала вже близько й виразно, непереборно вабила його до себе, блаженно заколисувала душу.
На веранді було порожньо і темно, але двері до зали, де вже яскраво світили дві великі гасові лампи з блискучими рефлекторами, були відчинені навстіж. Тоніо Креґер нечутно пробрався на веранду і від злодійської насолоди — стояти непоміченим у темряві й стежити за тими, що танцюють в освітленій залі, — в нього аж мороз пробіг по спині. Очі його квапливо й жадібно шукали тих двох…
Свято, здавалося, було вже в розпалі, хоч почалося якихось півгодини тому; але ж усі його учасники прийшли сюди вже веселі й збуджені після того, як щасливо й безтурботно провели разом цілий день. У вітальні, яку Тоніо Креґер бачив, коли зважувався трохи податися вперед, старші чоловіки грали в карти, курячи циґарки й попиваючи вино; інші сиділи на плюшевих стільцях по кутках і попід стінами коло своїх дружин і дивилися на танці. Вони впиралися руками в розчепірені коліна й задоволено роздимали щоки. Матері, в чепчиках на високих зачісках, склавши руки під грудьми й схиливши набік голови, дивилися, як веселилась молодь. На естраді, спорудженій під найдовшою стіною в залі, показували своє вміння музиканти. Там була навіть сурма; вона сурмила обережно, наче боялася власного голосу, та однаково раз по раз зривалася… Декотрі пари, погойдуючись, кружляли в танці, а декотрі рука в руку походжали по залі.