Тубільці виконали його волю: вони гадали, що так полів Бунстер. А той лежав непритомний і не міг давати ніяких наказів. Здавалося б, чого ще ждати, — але Маукі все не зважувався.
Нарешті криза минула, і Бунстер почав вичунювати. Він уже був зовсім притомний, але кволий та безсилий, немов дитина. Маукі склав усі свої скарби — вушко від порцелянової чашки, звичайно, теж було там — і пішов у селище порозмовляти про дещо з королем та двома його прем'єр-міністрами.
— Цей чоловік, Бунстер, він добрий чоловік? Ви дуже любите його? — запитав він.
Ті в один голос заперечили: вони зовсім не любили заступника торговельної компанії. Вони почали пригадувати всі від нього кривди та лихі діла. Король навіть сльозу пустив. Тоді Маукі сказав суворо:
— Слухайте мене. Моя — велика людина, ватажок свого племені. Ви не любите того білого пана, і моя теж не любить. Буде дуже добре, коли ви віднесете сто, двісті, триста кокосових горіхів на катер. А там лягайте собі спокійно спати. Щоб усі канаки[30] спокійно спали. У домі зчиниться великий галас. Ви не чуєте галасу. Ви спите. Ви міцно спите.
Десь так ото порозмовляв Маукі і з веслярами. По тому звелів Бунстеровій дружині вернутися до себе додому, в сім'ю. Коли б вона не погодилась, він був би хтозна в якій скруті, бо ж тамбо забороняло йому торкатися жінки.
Коли дім спорожнів, Маукі ввійшов до кімнати, де дрімав на ліжку Бунстер. Спершу Маукі сховав револьвери, а потім надів скатову рукавицю.
Ударив він раз — і зовсім здер шкіру Бунстерові з носа.
— А що, добре? — усміхаючись, вищирив він зуби. Другий удар обдер агентові лоба, третій — щоку. — Смійся ж, хай тебе чортяка візьме, смійся!
Маукі бездоганно орудував рукавицею, і канаки, затаївшися по своїх хатах, чули "великий галас" — Бунстерові зойки та ревіння. Так тривало з годину або й більше.
Коли Маукі скінчив свою роботу, він одніс компаса та зброю на катер і взявся складати туди ящики з тютюном. Тоді вискочила з дому страшна, без шкіри істота і, жахливо кричачи, побігла на берег, упала на пісок і під пекучим сонцем почала там качатись та корчитись. Маукі поглянув у той бік, повагався, а тоді підійшов, одрізав
Бунстерові голову і, завернувши в мату, сховав у ящик на кормі катера.
Міцно спали канаки того довгого, гарячого дня, — так спали, що й не бачили, коли катер рушив з місця, вийшов із протоки і поплив на південь, гнаний південно-східним пасатом. Ніхто не завважив, як підійшов катер до острова Ізабел, як по багатьох труднощах дістався він до Малейти. Маукі приплив до Порт-Адамса, маючи з собою стільки рушниць та тютюну, скільки й уві сні не бачили тубільці. Але Маукі не зостався при березі. Адже він мав у себе голову білої людини, і тільки густий ліс міг йому дати безпечний схов. Він пішов у лісові селища, вбив там старого Фанфоа та ще декількох ватажків і взяв над усіма тамтешніми селами владу й силу. По смерті його батька в Порт-Адамсі став за ватажка його брат, і обидва племені — берегове й лісове — заклали тісний поміж себе союз. На всьому острові Малейті, серед двохсот його войовничих племен, не було сили, могутнішої за цю.
Маукі боявся британського уряду, але ще більше всемогутньої милової компанії. Отож коли якось сповіщено його, що компанія вимагає від нього боргу — вісім з половиною літ роботи, — Маукі відповів, що згоден сплатити. Незабаром прибула неминуча біла людина, капітан шхуни, — єдиний із білих, що безкарно за часів Маукі побував у лісах на острові. І не тільки що безкарно повернувся звідти, а й виніс із собою сімсот п'ятдесят доларів золотом — відшкодування за вісім з половиною років не-; виконаної роботи, а також ціну по собівартості тих самих і рушниць та ящиків тютюну.
Маукі тепер уже важить не сто десять фунтів. Він зробився вельми товстенький і має чотири жінки. А ще багато в нього всіляких коштовностей: рушниці, револьвери, вушко від порцелянової чашки, знаменита колекція голів лісовиків. Але найдорожчий його скарб — це завішена в якнайтоншу лава-лава, чудово висушена голова з білявим чубом і рудуватою борідкою. Збираючись на війну з сусідніми племенами, він щоразу видобуває зі схованки ту голову і серед тиші свого з гілля збудованого палацу мовчки, гордо й урочисто роздивляється її. Тиша на той час облягає ціле селище, навіть діти не сміють її порушувати. Бо високу шану й славу має на Малейті та голова — могутній талісман, джерело сили, влади і пишноти ватажка Маукі.
"АТЮ ЇХ, АТЮ!"
Він був шотландець, дуже ласий до віскі. Пив він день у день, від ранку до вечора, перехиляючи першу чарчину вранці рівно о шостій годині, а далі смикав собі з невеликими перервами, аж поки лягав спати, тобто звичайно до півночі. Двадцять чотири години маємо на добу, отже, тільки п'ять із них віддавав він на спання, а то все незмінно і пристойно собі пив. Я пробув з ним на атолі Улонг вісім тижнів — і ні разу не бачив його тверезого. Справді-бо, спав він надто мало, то й протверезитися було ніколи. Він пив ретельно й систематично, — такого зразкового п'яниці мені ще ніколи не доводилося бачити.
Звали його Мак-Алістер. Це був старий чолов'яга, аж ледве його ноги носили. Руки йому тремтіли, як паралітикові,— найпомітніше тоді, коли він наливав собі віскі. Проте я не бачив ніколи, щоб він розілляв хоч краплю. Тиняючись по Новій Гвінеї та по Соломонових островах, прожив він у Меланезії двадцять вісім років — і мав себе ніби за справжнього тубільця, бо й розмовляв звичайно тамтешньою мішаною говіркою, так званим "bêche de mer". Приміром, замість "світанок", він казав мені "сонце він устав"; або, скажімо, "кай-кай він тут" означало, що їсти подано; "мій живіт гуляє" — що йому болить живіт.
Чоловічок сухорлявий і поморщений, він справляв таке враження, ніби все тіло його було проспиртоване, а шкіра обсмалена сонцем. Схожий на тільки-но випалену, ще гарячу цеглину, жвавий та невгамовний, він, незважаючи на старість, ходив і рухався шпарко, як заведений автомат. Подув вітру, здавалося, легко міг би його підняти з землі. Він і важив лише дев'яносто фунтів.
Але з нього був справжній володар атолу. В обводі мав цей атол сто сорок миль. Тільки керуючись компасом, можна було увійти кораблем у лагуну. Населення атолу складалося з п'ятьох тисяч полінезійців — усе ставні, високі чоловіки та жінки: багато хто шість футів на зріст і вагою фунтів до двохсот.
До найближчого суходолу рахували з Улонгу двісті п'ятдесят миль. Невеличка шхуна заглядала сюди двічі на рік, забираючи копру. Один лише білий мешкав на острові — і саме Мак-Алістер, поганенький собі купець та гіркий п'янюга. І він, власне, порядкував на острові, як хотів; п'ять тисяч дикунів корилися його залізній руці. Він їм скаже: прийдіть — і вони зараз же збігаються до нього; звелить іти геть — і воші йдуть слухняно та покірно. Воші ні в чому йому не перечили. Вій мав велику охоту до сварки, любив аби до чого чіплятись, як звичайно старі шотландці, і безперестанку втручався в різні особисті справи. Коли королівна Нугу хотіла одружитися з Гаунау, що жив по той бік атолу, — батько дав свою згоду, але Мак-Алістер сказав "ні", і шлюб не відбувся. А то якось королю заманулося купити у найстаршого жерця маленький острівець у лагуні, та Мак-Алістер знову сказав "ні". Король завинив компанії сто вісімдесят тисяч кокосових горіхів і, не сплативши боргу, не мав права витратити на що інше хоч би один горіх.
Ні король, ні народ не любили Мак-Алістера. Скажу більше: всі глибоко ненавиділи його, і я довідався, що якось протягом трьох місяців усе населення, з жерцями на чолі, палко та марно молило богів, щоб ті заподіяли йому смерть. Найстрашніших своїх дияволів насилали вони на нього, проте він не вірив у дияволів, то й не мали ті посланці жодної сили. Ніщо, здавалося, не могло взяти цього п'янюгу-шотландця. Збирано його недоїдки, порожні пляшки з-під горілки, що він випив, шкаралупи з кокосових горіхів після нього, навіть його харкотиння, страшні закляття та замовлення говорено над тим усім, — а йому хоч би що!
Той чоловік мав дуже здоровий організм. Він не знав лихоманки, ніколи не застуджувався, не кашляв, не хворів на дизентерію; дошкульні виразки та взагалі хвороби на шкірі, що мучать у тому підсонні однаково й білих і тубільців, ніколи не приставали до Мак-Алістера. Напевне, його боронив од страшних бацил алкоголь, що ним просякло його тіло. Уявити собі, яким мікроскопічним дощем вони, спопелівши, падали додолу, коли потрапляли до спиртовими випарами насиченої атмосфери! Піхто не любив його — бацили навіть! — а він любив віскі i жив собі спокійно та безтурботно.
Я дивом дивувався і ніяк не міг зрозуміти, чому ото п'ять тисяч дикунів стеляться під ноги тому зморщеному карликові. Просто чудом здавалося мені, що його досі не вбито.
Тутешній народ — зовсім не те, що боягузи меланезійці. Він гордий та войовничий. На великому цвинтарі, на могилах, можна побачити реліквії колишніх кривавих дій: лопати, що ними здирають сало з китів, старовинні поіржавлені багнети та абордажні шаблі, мідяні прогоничі, залізні уламки стерен, гарпуни, бомбарди, цеглини — чи Не з грубок на китобійних суднах, мідяні монети шістнадцятого століття — доказ того, що сюди заходили ще давні іспанські мореплавці. Багато кораблів загинуло при берегах Улонгу. Ось іще тридцять років не минуло, як тубільці напали на китоловну шхуну "Бленедейл", що ввійшла до лагуни на ремонт, і всіх матросів вирізали. Так само загинула й команда "Сезеня", що скуповував сандалове дерево. А то раз узяли острів'яни на абордаж великий французький корабель "Тулон", що під час штилю застряв недалеко від атолу. Стався жорстокий бій, і кінець кінцем "Тулон" затоплено в протоці Ліпау. Лише капітан та жменька матросів урятувалися на баркасі. Та й іспанські монети свідчать за смерть котрогось із перших дослідників тих морів. Усе це — певні та безперечні історичні факти, записані в "Лоції Тихоокеанського півдня". Але існувала й інша історія, неписана, і я ще тільки мав її дізнатися. А тим часом я все не міг вийти з дива, чому ті п'ять тисяч дикунів не поважаться на життя дегенерата й деспота Мак-Алістера.
Якось гарячого, душного дня сидів я з ним на веранді її милувався з лагуни, що яскріла та виблискувала на сонці пишними самоцвітами.