Але потім мені стало зрозуміло, що й цього нашого ворога, який є всюди, який у нас самих звив собі гніздо, я так само можу зрадити, принаймні якоюсь мірою, бо математика незалежна від світу.
Час продемонстрував мені, що я знову помилився. Насправді стати на бік смерті проти життя і на бік математики проти світу — неможливо. Це означатиме тільки власну загибель. Хоч би що ми робили, ми робимо це в житті, і математика — теж не ідеальна схованка, оскільки її оселя — мова. Ця інформаційна рослина пустила коріння у світ і в нас. Таке порівняння завжди жило в мені, навіть тоді, коли я не вмів іще перекласти його на мову доказів.
У математиці я шукав того, що мало вартість у дитинстві, — багатства світів, — і це давало змогу легко поривати зв'язки зі світом, що в ньому мусимо жити, наче позбавляла його сили, існуючої також і в нас, лише прихованої в такій мірі, щоб ми могли про неї забувати. Але згодом, я, як і кожний математик, із подивом переконувався, яка ж разюче несподівана й неймовірно багатогранна ця діяльність, що спочатку скидалася на гру. Розпочинаєш її, явно й недвозначно відділяючи думку від дійсності, арбітральними рішеннями, що своєю категоричністю дорівнюють акту творення, досягаєш термінологічних визначень, які мають відмежувати нас від того людського юрмища, серед якого нам доводиться жити.
І саме це заперечення, цей найрішучіший розрив з дійсністю, власне, й доводить нас до суті явищ, і втеча виявляється насправді здобуттям, дезертирство — розумінням, а розрив — поєднанням. Водночас ми робимо відкриття, що втеча була ілюзорна, бо ми повернулися до того, від чого намагалися втекти* Ворог перетворюється на спільника, а ми досягаємо очищення, через яке світ мовчки дає нам зрозуміти, що можливість здобути перемогу над ним прихована в ньому самому. Так ми приборкуємо страх, обертаючи його на захват, у тому особливому сховищі, заслони якого, власне, збігаються з поверхнею єдиного світу.
Математика ніколи не дає людині можливості розкрити, виявити себе так, як дає буді-яка інша сфера людської праці; ступінь знищення своєї тілесності, який у ній досягається, ні з чим не зрівнянний. Зацікавлених цими словами відсилаю до моїх праць. Тут можу тільки сказати, що світ увів свої закони в людську мову на самому початку її зародження; математика прихована в кожній мові, і її не можна вигадати, а можна тільки — відшукати.
Те, що в ній є кроною, невіддільне від того, що є корінням; адже вона утворилася не протягом трьохсот чи восьмисот років історії цивілізації, а за тисячоліття еволюції мови, на грунті боротьби людини з середовищем, виникла з-поміж людей і з-поміж мов. Мудрість мови настільки перевищує розумові можливості кожної окремої людини, наскільки мудрішим за свідомість кожного з нас є наше тіло, яке само по собі всебічно забезпечує всі життєві процеси. Спадщини обох еволюцій — живої матерії і інформаційної матерії мови — ми ще не вичерпали, а вже мріємо про те, щоб вийти за їхні межі. Ці слова скидаються на дешеве розумування, але аж ніяк не можна назвати так мої докази мовного походження математичних понять, тобто того, що ці поняття не утворилися ані з можливості порахувати окремі предмети, ані з кмітливості людського розуму.
Причини, з яких я став математиком, певна річ, складні, а однією з найголовніших є хист, без якого я міг би стільки досягти у своїй галузі, скільки горбань — рекордів у легкій атлетиці. Не знаю, чи в історії, котру я хочу розповісти, відіграли якусь роль причини, що стосуються не так моїх здібностей, як моєї вдачі, але не можу виключити цієї можливості, бо події ці такого масштабу, коли ні природна сором'язливість, ні гордовитість вже не беруться до уваги.
Автори щоденників, як правило, бувають найщирішими тоді, коли вважають, що розповідають про себе щось надзвичайно важливе. А я, навпаки, сказав би, що причина щирості полягає в цілковитій неістотності власної особи, тобто до принципово неприйнятної відвертості мене може змусити лише брак усвідомлення, де кінчається статистична примха, яка обумовлює душевний склад особистості, і де починається правило, спільне для всього людського роду.
У різних сферах можна здобувати або справжнє знання, або таке, що дає нам лише душевний комфорт, причому вони зовсім не повинні поєднуватися. Розрізнення цих двох різновидів знання в антропології майже не можливе. Напевно, ми через те найгірше знаємо самих себе, що повсякчас прагнемо дізнатися — що ж створило людину, і, хоч не можемо про це дізнатися, але заздалегідь навіть не усвідомлюючи цього, виключаємо той факт, що в процесі її створення найглибша необхідність могла поєднуватися з найнесподіванішими випадковостями.
Колись я розробив для одного з моїх друзів програму експерименту, що полягав у моделюванні обчислювальною машиною сімейства нейтральних істот — таких гомеостатів, які повинні були пізнавати своє середовище, не маючи на початковій стадії жодних "емоційних" чи "етичних" рис. Ці істоти розмножувалися, — певна річ, тільки в машині, тобто у вигляді цифр, як сказав би профан, — і впродовж кільканадцяти "поколінь" в усіх "екземплярах" знову й знову з'являлася риса, зовсім для нас незрозуміла, свого роду відповідник "агресивності". Після перевірки шляхом дуже марудних, але марних розрахунків, мій доведений до відчаю приятель почав, зрештою, — вже тільки з розпачу! — досліджувати найнеістотніші обставини експерименту, і тоді виявилося, що один з датчиків реагував на зміни вологості повітря, які й призвели до відхилень.
Мені важко не думати про той експеримент, коли я все це пишу, бо чи не могло статися так, що суспільний розвиток виніс нас із тваринного царства по висхідній лінії, тимчасом як ми принципово не були готові до цього злету? Реакція утворення суспільних зв'язків почалась, тільки-но "людські атоми" виявили свою здатність до зчеплення. Атоми ці були лише матеріалом, що його піддали суто біологічній обробці, готовим до виконання типово біологічних функцій, а той рух, отой поштовх угору вихопив нас і поніс у цивілізаційний простір. Хіба ж міг такий старт внаслідок випадкових збігів не позначитися на біологічному матеріалі? Отак глибинний зонд піднімає з морського дна, крім того, на що він був націлений, ще й якісь непотрібні уламки. Згадую відвологлий датчик безвідмовної обчислювальної машини. Чому, власне, той процес, який спричинився до нашої появи, мав би бути з усіх поглядів досконалий? І все ж ані ми, ані наші філософи не наважуємося на думку про те, що існування людського роду як унікального явища зовсім не передбачає досконалості, яка мала б супроводжувати його утворення, — так само, як годі сподіватися такої досконалості й біля колиски кожної окремої людини.
Дуже цікаво, що ознаки нашої недосконалості як представників біологічного роду жодна релігія ніколи не визнавала тим, чим вони є насправді, тобто наслідками помилкових дій; навпаки, практично усі релігії сходяться на тому, що людська недосконалість — це результат деміургічного зіткнення двох антагоністичних досконалостей, які шкодять одна одній. Їхня формула проголошує, що світла досконалість зіткнулася з досконалістю темною, і внаслідок цього народилася людина. Моя концепція звучала б вульгарно в тому випадку, якби була помилкова, — а чи вона така, ми не знаємо. Мій друг, про якого я щойно згадував, карикатурно переінакшив її, сказавши, що за Хогартом, людство — то горбань, котрий, не знаючи про те, що можна й не бути горбатим, тисячоліттями шукає у своєму горбі ознак вищої доцільності, оскільки ладен погодитися з будь-якою версією, окрім тієї, що його каліцтво просто випадкове, що ніхто не обдарував його ним з вищих міркувань, що воно ні для чого не придатне, бо сталося внаслідок відхилень і примх антропогенезу.
Однак я збирався говорити про себе, а не про весь людський рід. Не знаю, звідки вона взялась у мені і через що з'явилась, але ще й тепер, по стількох роках, помічаю в собі непостарілу злість, бо енергія найпримітивніших реакцій ніколи не старіє. Я аж ніяк не вдаюсь до скандальних витівок. Упродовж кількох десятків років я працював, як ректифікаційна колона, виробляючи дистилят, утворений стосами моїх наукових робіт і породжених ними агіографій. Якщо ви скажете, що вас зовсім не обходять деталі механізму, які не слід видобувати на світло денне, зважте, що в чистій їжі, якою я вас частував, я бачу тривкий слід усіх моїх таємниць.
Математика не була для мене землею обітованою, скоріше соломинкою, за яку хапається потопаючий, храмом, у який я ввійшов невіруючим, бо панувало в ньому treuga Dei . Недаремно мою головну математичну працю було названо деструкційною. Не випадково я піддав сумніву підвалини математичної дедукції і поняття аналітичності в логіці. Я повернув знаряддя статистики проти їхніх засад — і зруйнував їх. Я не міг бути дияволом у підземному царстві і ангелом у сонячному світлі. Я творив, але на згарищах, і Йовітт має слушність: я більше зруйнував істин, аніж відкрив.
У цьому від'ємному балансі звинувачено добу, а не мене, бо я з'явився вже після Рассела і Геделя , після того як перший виявив тріщини у підмурку кришталевого палацу, а другий — підважив той підмурок. Отже, було сказано, що я діяв у дусі часу. Так, певна річ. Але трикутний смарагд залишається трикутним смарагдом і тоді, коли у викладеній мозаїці стає людським оком.
Не раз я замислювався над тим, що було б зі мною, коли б я народився у надрах однієї з чотирьох тисяч примітивних культур, котрі передували нашій, в отій безодні вісімдесяти тисяч років, яку через брак уяви ми зводимо до передісторії справжніх подій і вважаємо якимось доісторичним залом чекання. В деяких із цих суспільств я напевно змарнував би своє життя, зате в інших, завдяки моїй вродженій здатності комбінувати елементи, можливо, реалізував би себе набагато повніше в ролі затятого творця нових обрядів і магічних ритуалів. Можливо, за відсутності гальма, яким у нашій культурі є відносність поняттєвого існування, я міг би без внутрішнього опору освячувати оргії розперезаних, сповнених шалу руйнування прадавніх людей, бо в їхньому середовищі був звичай час від часу відміняти обов'язкові на кожний день правила, тобто розривати культурну традицію (вона була підмурком, твердинею, абсолютом, проте ці люди дивовижним чином дійшли до того, що навіть абсолют має бути дірявим!), — аби вивільнити розжарену масу надмірностей, які не вміщаються в жодній кодифікаційній системі і лише частина яких, загнуздана й стриножена звичаями, знаходить вихід у войовничих і сімейних ролях.
Оте розрубування вузлів і відкидання громадських правил було розумне і раціональне: групове шаленство, пандемоніум, вивільнений і підстьобуваний бичем наркотичних ритмів і отрут, відкривали клапани безпеки, через які випаровувався фермент знищення; цим особливим винаходом варварство було пристосовано до людини.