Може не варто ризикувати і лізти назовні?
— Що за дурний сон? — вигукнув він. — Послухай, я з середи, а ти з вівторка. Що ж до ракети, то я припускаю, що вона, так би мовити, догори дригом, в ній то вівторок, то середа і, можливо, навіть четвер заблукав. Ці вихори зовсім заплутали час. Ми можемо довго дискутувати, але не забувай, поки ми вдвох — ми можемо встановити кермо!
— А ось і ні! — відповів я. — Якщо в середу, кермо ще досі несправне, то виходить, що його не полагодили у вівторок, а зараз вівторок; і, якби ми пішли зараз і полагодили його, для тебе цей момент був би вже минулим, і нічого було б виправляти. Отже…
— Отже, ти упертий, як віслюк! — гаркнув він. — Ти ще розкаєшся стократ! Мене лише тішить, що ти так само скаженітимеш через свою упертість, як я зараз — коли сам доживеш до середи!
— Хвилинку! — вигукнув я. — Ти маєш на увазі, що в середу, ставши тобою, я намагатимусь умовляти мене вівторка так, як ти це робиш зараз, — тільки все буде навпаки, тобто, ти будеш мною, а я тобою? Розумію! Ось вона, петля часу! Почекай, я йду, вже йду, я зрозумів…
Проте, перш ніж я підвівся, ми потрапили у новий вихор, і сила тяжіння розпластала нас на стелі.
Жахливі поштовхи продовжувалися всю ніч, з вівторка на середу. Том "Загальної теорії відносності" вирішив нагадати про себе — з такою силою вдарив мене по голові, що я втратив свідомість. Розплющивши очі, я знайшов себе серед осколків посуду та свого непритомного двійника поруч. Я миттю схопився на ноги і, піднімаючи його, вигукнув:
— Вставай! Ти не забився?
— Ні, — відповів він.
— Ти з якого дня?
— З середи.
— Йдемо, треба швидше полагодити кермо, шкода втрачати час!
— А де той, понеділковий? — запитав він, сідаючи.
Під оком у нього був синець.
— Його вже немає, — сказав я. — Тобто, очевидно, це ти.
— Як це я?
— Довго пояснювати…Понеділковий став в ніч з понеділка на вівторок вівторковим і так далі…
— Не розумію!
— Неважливо, це від незвички. Скоріше, не втрачатимемо часу! Я почав шукати інструменти.
— Зараз, — відповів він, навіть не ворухнувши пальцем. — Сьогодні вівторок. Якщо ти з середи і, до цієї хвилини в середу, кермо досі не полагоджене, означає, щось перешкодить нам його встановити; інакше ти в середу вже не умовляв би мене, щоб я у вівторок лагодив його разом з тобою. Може не варто ризикувати і лізти назовні?
— Що за дурний сон?! — заволав я, розлютившись. — Послухай, я з середи, а ти з вівторка…
Ми почали лаятися, помінявшись ролями, і він, дійсно, довів мене до сказу, тому що ніяк не погоджувався лагодити зі мною кермо, марно я називав його упертим віслюком. А коли мені нарешті вдалося його умовити, ми потрапили в черговий гравітаційний вихор.
Я обливався холодним потом, від однієї думки про те, що безкінечно гратиму в цю божевільну гру з часом та самим собою. Але мені пощастило. Коли тяжіння зменшилось настільки, що я зміг підвестися — я знову був один в кімнаті. Локальний вівторок вочевидь безповоротно став минулим. Я негайно сів за карту, шукаючи найближчий вихор. Можливо, цього разу, вагоме викривлення часу підкине мені гідного помічника?
Нарешті я знайшов один, досить багатообіцяючий вихор, і, маневруючи двигунами, насилу направив ракету так, щоб перетнути його у самому центрі. Правда, конфігурація цього вихору була, як показувала карта, вельми незвичайна — він мав два розташованих поряд центри. Але в розпачі, я зовсім не звернув увагу на цю аномалію.
Під час багатогодинної метушні в моторному відсіку я сильно забруднив руки і вирішив помитися, оскільки до входу у вихор залишалося ще багато часу. Ванна була зачинена. З неї доносилося булькання, немов хтось полоскав горло.
— Хто там?! — гукнув я здивовано.
— Я, — відповів голос зсередини.
— Який ще "я"?
— Іон Тихий.
— З якого дня?
— З п'ятниці. Тобі чого?
— Хочу помити руки… — пробурмотів я. В голові крутилося: зараз середа, вечір, він з п'ятниці, значить, гравітаційний вихор, до якого повинен був увійти корабель, викривив час з п'ятниці на середу… Але що буде далі і де подівся четвер?
— П'ятничний, тим часом, не зважав на мій гуркіт, продовжував возитися всередині.
— Припини ти вже нарешті полоскати своє горло! — Заволав я. — Дорога кожна хвилина! Ходімо полагодимо кермо! — наполягав я.
— Для цього я тобі не потрібний, — флегматично відповів він із-за дверей, — десь там повинен бути четверговий, знайди його…
— Який ще в біса четверговий?! Це неможливо…
— Повір, я краще знаю можливо це чи ні. Я — то вже в п'ятниці і, отже, пережив і твою середу, і його четвер…
У мене в очах помутніло. Я відійшов від дверей і справді почув шум: у каюті стояв чоловік і витягав з-під ліжка футляр з інструментами.
— Ти четверговий?! — вигукнув я, вбігаючи в каюту.
— Так — відповів він.
— Так… Допоможи мені…
— А вдасться нам зараз виправити кермо? — запитав я, коли ми разом дістали інструменти.
— Не знаю, в четвер кермо ще не полагодили, запитай у п'ятничного…
— Ну, звичайно, як же це я не здогадався раніше?! — побіг я до ванної. — П'ятничний!
Ти чуєш? Кермо вже полагодили?
— В п'ятницю ще ні,— відповів він, відчиняючи двері. Його голова була обмотана рушником, а до лоба він притискав лезо ножа, намагаючись пригальмувати зростання гулі, розміром з яйце. Четверговий, підійшов до нас із інструментами, зупинився поряд зі мною, уважно роздивляючись потерпілого, який ставив на полицю пляшку з мікстурою. Саме її булькання нагадало мені полоскання горла.
— Що це тебе так? — запитав я співчутливо.
— Не що, а хто. Це був недільний.
— Недільний? Навіщо… Не може бути!
— Це довга історія…
— Все одно! Швидко назовні, може, встигнемо! — обернувся до мене четверговий.
— Але ракета ось-ось увійде до вихору, — відповів я. — Поштовх може викинути нас в порожнечу, ми загинемо…
— Не кажи дурниць, — сказав четверговий. — Якщо існує п'ятничний, з нами нічого не може трапитися. Сьогодні тільки четвер…
— Середа! — заперечив я.
— Гаразд, байдуже, в усякому разі, в п'ятницю я житиму. І ти теж.
— Але ж це тільки здається, що нас двоє, — відмітив я, — насправді, я один, тільки з різних днів тижня…
— Добре, добре, відкривай люк… Але тут виявилось, що у нас тільки один скафандр.
Отже, ми не могли обидва вийти з ракети одночасно, — план нашого порятунку провалився.
— А, дідька лисого! — кинув я сумку з інструментами. — Потрібно було вдягнути скафандр і не знімати його — я про це не подумав, але ти, четверговий — повинен був про це пам'ятати!
— Скафандр у мене відібрав п'ятничний.
— Коли? Навіщо?
— Після бійки кулаками не махають, — понурився він і пішов до каюти. П'ятничного в ній не було. Я заглянув у ванну, але вона також була порожня.
— Де п'ятничний? — запитав я. Четверговий акуратно розбивав ножем яйця і виливав їх на сковорідку.
— Напевно, десь, в районі суботи, — спокійно відповів він, помішуючи яєчню.
— Чекай-чекай, — запротестував я, — свій раціон за середу ти вже з'їв, ти не луснеш від подвійної вечері?
— Це так само мої харчі, як і твої . Я — це ти, ти — я. Ще пояснити?
— Що за софістика? Не клади так багато масла! Очманілий! У мене не вистачить запасів на такий натовп.
Сковорідка вислизнула у нього з рук, а я відлетів до стіни — нас поглинув новий вихор. Корабель знову трусився наче в лихоманці, я ж намагався якнайшвидше добратися до коридору та вдягнути скафандр. Я міркував: коли після середи прийде четвер, я, четверговий, буду в скафандрі, не знімаючи його до п'ятниці; і тоді, я з четверга і я п'ятничний нарешті зустрінемось у повній бойовій готовності, щоб полагодити врешті-решт це кляте кермо. Сила тяжіння зросла і я знепритомнів. Коли ж розплющив очі, я лежав вже праворуч від четвергового, а не ліворуч, як декілька хвилин тому. Мій план зі скафандром було дуже складно втілити в життя. Через силу тяжіння — я ледве пересувався. Я помітив, що четверговий так само намагається повзти в коридор. Годину потому, ми зустрілися, розпластані біля порогу. Хай він відчиняє двері, — подумав я, облишивши марні спроби, дотягнутися до ручки. Одночасно, намагався зрозуміти з якого я дня, і щоб переконатися остаточно — запитав у мого колеги по нещастю.
— Я з чет…верга… — простогнав він.
Ми лежали ніс до носа. Це було дивно. Невже я все ще в середі? Подумки перебравши останні події — я зрозумів, що це виключено. Він — п'ятничний. До цих пір, він обганяв мене лише на день — так повинно тривати і надалі. Я чекав, щоб він відчинив двері, але, здається, він чекав того самого від мене. Коли я нарешті зміг підвестися, то одразу побіг до коридору. Схопивши скафандр, я розтягнувся на підлозі. Мій двійник зробив мені підніжку, щоб заволодіти скафандром.
— Мерзотник! Сволота! — заволав я.
Надути самого себе — яка підлість! Але він не звертав увагу на мої крики, мовчки вдягаючи скафандр. Раптом якась незрозуміла сила виштовхнула його з скафандра, в якому, як виявилось, вже хтось сидів. Я розгубився, не розуміючи хто є хто.
— Ей, середовий! — закричав той, в скафандрі. — Не пускай четвергового, допоможи мені! Четверговий і справді намагався зірвати з нього скафандр.
— Віддай скафандр! — гарчав четверговий.
— Відв'яжися! Чого ти причепився?! Ти що, не розумієш, він повинен бути у мене, а не у тебе?! — відповідав голос зі скафандра.
— Цікаво, чому?
— Дурень тому, що я ближче до суботи, ніж ти, а в суботу нас буде вже двоє в скафандрах!
— Нісенітниця, — втрутився я, — в кращому разі, в суботу ти будеш в скафандрі один як останній ідіот і нічого не зможеш зробити. Віддай скафандр мені: якщо я його зараз надіну, то ти теж матимеш його в п'ятницю, як п'ятничний, так само як і я в суботу, як суботній, а, значить, в цьому випадку нас буде двоє, з двома скафандрами… Четверговий, допоможи!
— Припини! — відбивався п'ятничний, з якого я силою стягував скафандр. — По-перше, вже минула північ, і ти сам тепер четверговий, а по-друге, буде краще, якщо я залишуся в скафандрі, — тобі він все одно ні до чого…
— Чому? Якщо я його сьогодні надіну, то він буде на мені і завтра. — Сам переконаєшся… Адже я вже був тобою в четвер, мій четвер вже минув, я знаю, що кажу…
— Досить базікати. Відпусти негайно! — заволав я. Але він вирвався від мене, і я почав за ним ганятися спочатку по камері реактора, а потім ми один за одним ввалилися в каюту.