Коли я зібрався додому, він провів мене надвір і заходився показувати, куди мені йти. "Там південь,— сказав він,— а там північ. Спершу йди в цей бік, а як зійдеш з гори трохи вниз, то звернеш в той бік". "А й справді так",— відповів я. І тоді лопар вдоволено засміявся й сказав: "Бачиш, років сорок чи п’ятдесят тому я цього не знав, тож, виходить, тепер я бачу краще, ніж тоді; мені весь час іде на поправку". І він зник із очей, шаснувши назад у землянку, в ту вічну землянку, свою земну оселю. І знов, як раніше, сів напроти вогнища, повен сподівання, що через кілька років зможе побачити сонце… Ево, сподівання — то щось вельми дивне. Ось, скажімо, я блукаю лісом і сподіваюсь забути ту людину, якої вранці не стрів на дорозі.
— Ти говориш такими загадками!
Цієї третьої суворої ночі, дожидаючи заморозків, я обіцяю тобі, Ево, що завтра вранці буду іншою людиною. А тепер дай мені побути самому. Завтра ти мене не впізнаєш, я сміятимусь і цілуватиму тебе, моя зіронько. Уяви собі, мені лишається тільки ця ніч, а потім я буду іншою людиною. Це станеться через кілька годин. Добраніч, Ево.
— Добраніч.
Я лягаю біля самісінького багаття і споглядаю полум’я. З гілки ялини падає шишка, а тоді ще й пара сухих галузок. Ніч — немов безмежна безодня. Я заплющую очі.
За якусь годину мої почуття починають хилитатися в певному ритмі, я зливаюсь в єдиному акорді з неосяжною тишею, в єдиному акорді. Я дивлюсь на півмісяць, що стоїть у небі, мов біла мушля, і мене поймає відчуття любові до нього, що я аж червонію. "Місяць,— тихо й палко кажу я.— Місяць!" І моє серце трепече і рветься до нього. Так триває кілька хвилин. Легке повівання, до мене долітає незвичний вітер, якийсь повітряний рух. Що це? Я озираюсь і нікого не бачу. Вітер кличе мене, і моя душа слухняно кидається на той клич; я відчуваю, як щось мене підіймає і я вже не я, а хтось пригорнений до чиїхось невидимих грудей. Мої очі зволожуються, я тремчу,— десь поблизу стоїть Бог і не зводить з мене свого погляду. Так збігає ще кілька хвилин. Я повертаю голову, незвичний повітряний рух припиняється, і я бачу начебто спину привида, що безмовно простує лісом…
Якусь мить я борюся з легким запамороченням, я був знесилений від душевного хвилювання, на мене налягає така смертельна втома, що я засинаю.
Коли я прокинувся, ніч уже розтала. О, у мене давно був жалюгідний вигляд, хапав жар і я тільки й ждав, що звалюся від якоїсь недуги. Все навкруг мовби розпливалось переді мною, я дивився довкіл запаленими очима, і мною опанувала глибока журба.
Тепер те минулося.
ХХVІІ
Осінь. Літо збігло, воно зникло так швидко, як і з’явилось. О, воно промчало, мов на коні! Тепер стоять холодні дні, я полюю, ловлю рибу і співаю в лісі пісень. А бувають дні, коли з моря пливе густий туман і все затягує імла. Одного такого дня дещо сталось. Мандруючи лісами, я геть заблукав і опинився в лісі, що належав церковній парафії,— просто біля дому лікаря. Там були гості: юні дами, з якими я бачився й раніше, і молодики, що так рвалися до танців, аж жижки їм трусилися.
Під’їхав екіпаж і став біля садової огорожі. В екіпажі сиділа Едварда. Побачивши мене, вона сахнулась.
— Бувайте!— нишком сказав я.
Та лікар мене не відпустив. Спершу Едварду гнітила моя присутність і, коли я щось говорив, вона опускала очі. Згодом вона оговталась і навіть двічі щось несуттєве мене спитала. Вона була бліда, як полотно, її лице огортав сірий, холодний туман. З екіпажу вона не вийшла.
— Я їду з дорученням,— мовила Едварда й засміялася.— Я щойно від церкви, де нікого з вас не застала. Мені сказали, що ви всі тут. Я згаяла хтозна-скільки часу, поки вас знайшла. Завтра ввечері у нас збирається невеличке товариство: наступного тижня від’їздить барон і мені доручено всіх вас запросити. Будуть і танці. Завтра ввечері.
Усі кланялись і дякували.
А потім вона звернулась до мене:
— Будь ласка, приходьте й ви. Тільки не присилайте в останню мить записки із вибаченням.
Таких слів вона більше нікому не сказала. А невдовзі поїхала геть.
Мене так схвилювала її несподівана привітність, що на радощах я відразу ж відійшов убік. Тоді попрощався із лікарем та його гостями й подався додому. Яка вона була ласкава до мене, яка ласкава! Чим я їй за це віддячу? Мої руки стали безсилі, приємний холод пройняв до кісток зап’ястя. "Господи, я такий радий, що ледве стою на ногах,— думав я,— і нічого не можу вдіяти з руками, а на очі від безпорадності навертаються сльози. Що ж мені робити?" Я повернувся додому пізно ввечері. Пішовши дорогою через пристань, я спитав якогось рибалку, чи завтра ввечері не припливе поштовий пароплав. "О, ні, він припливе хіба наступного тижня". Я поквапився до хатини і заходився оглядати найкращий свій костюм. Я його почистив і довів до пуття, подекуди на ньому були дірки і я зі сльозами на очах їх латав.
Упоравшись із костюмом, я ліг на піл. Мить-другу полежав спокійно, та нараз щось спадає мені на думку, я підхоплюсь і, наче громом прибитий, вклякаю серед хати. "Все це знов якісь хитрощі,— шепчу я.— Мене б не запросили, коли б я випадково там не був тоді, як запрошували інших. Це ж ясно, як білий день: вона ніби натякала, щоб я не приходив, щоб прислав записку з вибаченням…"
Я не спав цілу ніч, а вдосвіта пішов у ліс — задублий, невиспаний, мов у лихоманці. Ага, тепер у Сірілунні готуються до вечірки! То й що? Я туди не піду й ніякого вибачення не пошлю. Добродій Мак дуже тямущий чоловік, ось він і влаштовує для барона свято, але і туди не піду, ви це розумієте?..
У долині й на горах заліг густий туман, сира паморозь припорошила мою одіж, аж та поважчала, а моє обличчя закоцюбло й намокло. лише коли-не-коли налітав вітер і змушував той сонний туман то підійматися, то опускатися, то підійматися, то опускатися.
Вже повечоріло, смеркалось, туман сховав усе чисто від моїх очей і я не міг визначати дороги за сонцем. Дорогою додому я довго блукав, та куди мені було спішити? Я спокійнісінько збивався з дороги й потрапляв на незнайомі лісові галяви. Врешті-решт я приставляю рушницю до дерева і шукаю відповіді на своєму компасі. Я точно визначаю, куди йти, і рушаю в дорогу. Може, вже година восьма чи дев’ята.
І ось що вийшло.
Через півгодини до мене крізь туман долинає музика, а за кілька хвилин я впізнаю це місце: просто переді мною стоїть головний будинок Сірілунна. Невже мій компас помилково привів мене саме до того місця, якого я сторонився? Я чую знайомий голос, то мене кличе лікар. І незабаром мене заводять у дім.
О, певно дуло рушниці так вплинуло на компас, що він показав не ту дорогу. Цього року таке сталось зі мною ще раз трохи згодом. Не знаю, що й думати. Може, то була й доля.
ХХVІІІ
Цілий вечір я мав гірке почуття, ще не треба було приходити на цю вечірку. Мого приходу майже ніхто не помітив, усі були зайняті самі собою. Едварда зі мною ледве привіталась. Я хилив чарку за чаркою, бо збагнув, що був тут небажаним, а додому все-таки не йшов.
Добродій Мак до всіх усміхався і був такий лагідний, хоч до рани клади. У своєму фраці він мав чудовий вигляд. Сновигаючи там і сям по всіх кімнатах, він крутився між півсотнею гостей, часом танцював, сипав жартами і сміявся. У його очах причаїлись таємниці.
Шум музики й голоси розлягались по всьому дому. Гості займали п’ять кімнат, ще й танцювали у великій залі. Коли я прийшов, то вже повечеряли. Заклопотані служниці бігали туди-сюди з келихами й вином, з блискучими мідяними кавниками, сигарами, люльками, тістечками та фруктами. Нічого тут не пожаліли. у люстрах по всіх кімнатах було повно незвичних товстих свічок, виготовлених з нагоди такої оказії; окрім того, горіли нові гасові лампи.
Ева допомагала на кухні: я бачив її мельком. Ти ба, й вона тут!
Барон був у центрі уваги, хоч, тримаючись тихо і скромно, нічим не виділявся серед інших. На ньому також був фрак, але його фалди досі не розправилися після довгого лежання. Він без угаву розважав Едварду, не спускав з неї очей, цокався з нею келихом і звав панною так само, як і дочок пробста й окружного лікаря. Я відчував до нього постійну неприязнь і, ледве пробігав по ньому поглядом, як відразу ж відвертався і корчив сумну й безглузду міну. Коли ж він сам до мене забалакував, я ніби відрубував і враз підбирав губи.
Пригадую собі дещо з того вечора. Я забалакався з молодою білявою дівчиною: чи щось таке ляпнув, чи розказав їй якусь бувальщину, але дівчину розібрав сміх. Навряд, щоб то було щось цікаве, але, можливо, напідпитку в мене виходило куди смішніше, ніж я можу гадати це тепер. У кожнім разі та розповідь вилетіла мені з голови. А далі було так: я обернувся й побачив у себе за спиною Едварду. Який лагідний був у неї погляд!
Потім, не криючись від мене, вона повела біляву панночку з собою, аби довідатися, що я їй розказував. Не можу передати словами цілющого впливу, що справив на мене Едвардин погляд після того, як я цілий вечір, мов неприкаяний, никав з кімнати в кімнату. Я враз наче на світ народився, з багатьма заводив балачки, багатьох розважав. І знаю напевно, що не встругнув тоді ніякої штуки…
Я стояв на сходах. Ева щось несла з однієї кімнати до іншої. Побачивши мене, зійшла на сходи й швиденько провела долонею по моїх руках, всміхнулась і пішла в кімнату. Ніхто з нас не мовив ні слова. Я хотів було йти слідом, та побачив, що у вітальні стояла Едварда й дивилась у мій бік. Вона дивилась просто на мене. І нічого не сказала. Я зайшов до зали.
— Уявіть собі, що лейтенант Ґлан задля розваги призначає побачення прислузі прямо на сходах!— раптом на повен голос мовила Едварда.
Вона стояла в дверях. Багато хто почув її слова. Вона засміялась, мовби від жарту, але з лиця була дуже бліда.
Я нічого на це не відповів, тільки пробурчав:
— Це вийшло мимоволі, вона просто вийшла, ми зустрілися у вітальні…
Минула, може, година. Якась дама перевернула собі на сукню келих. Тієї ж миті Едварда крикнула:
— Що сталось? Звісно, то Ґланова робота.
То була не моя робота, я стояв у іншому краю зали, коли те сталося. Звідтоді я знов хилив чарку за чаркою і все підпирав двері, щоб не заважати тим, хто танцював.
Барон, як і досі, збирав навколо себе дам; він бідкався, що вже позапаковував свої колекції, тож нічого з них не може показати: ні жмутика водоростей з Білого моря, ні глини з Кургольменна, ні надзвичайно цікавих закам’янілих новоутворень з морського дна.