Жила собі королева

Вільям Фолкнер

Сторінка 3 з 4

Нарсіса сіла.

— Це ті лис...— мовила вона.

— Стривай,— урвала її стара.— Поки ти ще не почала. Жасмин. Чуєш, який запах?

— Так. Це ті...

— Стривай. Щодень о цій порі він починає пахтіти. Отак і того червневого дня п'ятдесят сім років тому о цій порі. Я привезла його з Кароліни, в кошику. Пригадую, того першого року в березні я цілу ніч не лягала,— палила газети, щоб корінці не замерзли. Чуєш запах?

— Так.

— Якщо це одруження, ти знаєш мою думку. Я казала тобі п'ять років тому, що не картатиму тебе. Молода жінка, вдова. Навіть з дитиною — я тобі казала, що дитина — це замало. Я казала тобі, що не картатиму тебе, якщо ти вчиниш інакше, ніж я. Казала я тобі?

— Казали. А ге річ не в тому.

— Що? Не в тому?

Стара жінка сиділа випростана, трохи відхиливши голову назад, проникливий вираз її тонкого обличчя покривала напівсутінь.

— Я не картатиму тебе, я тобі казала. Про мене ти можеш не думати. Моє життя скінчене, мені мало що треба, і з допомогою негрів я обійдуся. На мене не зважай, чуєш?

Молода жінка нічого не відповіла, так само непорушна і спокійна. Голоси Тхні неначе матеріалізувалися в темряві поміж ними, вийшовши з Тхніх уст, відокремившись від обох нерухомих і повитих смерком облич.

— Ну, то кажи,— озвалася стара жінка.

— Це ті листи. Тринадцять років тому, пам'ятаєте? Ще до того, як Баярд повернувся з Франції, ще коли ви навіть не знали, що ми заручені. Я показала вам один з них, і ви хотіли дати його полковникові Сарторісу, щоб він знайшов, хто його послав, а я не погодилася. І ще ви сказали, що порядна жінка не повинна дозволяти, щоб їй писали анонімні любовні листи, хоч би й як вони їй подобалися.

— Так. Я сказала, хай краще цілий світ знає, що порядна жінка одержала такого листа, аніж один якийсь чоловік потай думає таке про неї і лишається безкарним. Ти сказала мені, що листа спалила.

— Я збрехала. Я зберегла його. І отримала їх ще десять. Я приховала це від вас через ті ваші слова про порядну жінку.

— Ага,— мовила стара.

— Атож. Я зберегла їх усі. Мені здавалося, вони так надійно у мене сховані, що ніхто їх ніколи не знайде.

— І ти перечитувала ті листи. Діставала раз у раз і наново перечитувала.

— Мені здавалося, вони надійно сховані. А тоді, пригадуєте, однієї ночі — ми з Баярдом саме одружилися — хтось вдерся до нашого міського будинку? Тієї самої ночі, коли бухгалтер з банку полковника Сарторіса викрав гроші й утік? Другого ранку виявилося, що листи зникли, і тоді я зрозуміла, хто їх посилав.

— Так,— мовила стара жінка. Вона сиділа непорушно, її голова, повита смерком, скидалася на голову срібного бюста.

— Отож вони попали в чужі руки. Вони були в когось. Спершу я мало не збожеволіла. Я вже відчувала, як чужі люди, чоловіки, читають їх, бачать на них не тільки моє ім'я, а й сліди моїх очей, там, де я перечитувала їх знов і знов. Я аж нетямилася. Коли в нас із Баярдом був медовий місяць, я просто місця собі не знаходила. Я навіть не могла думати про нього одного. То було так, наче я мусила спати заразом з усіма чоловіками на світі! Але то було майже дванадцять років тому — потім народився Борі, і я неначебто з усім цим примирилася. Звикла до думки, що вони десь там, у чужих руках. Може, я уявляла, що їх уже нема, що їх знищено і мені нічого не загрожує. Інколи я згадувала про них, але втішала себе надією, що маю захисток у синові, що хтось би мав через нього переступити, а вже тоді б мене досяг. Немовби досить було жити ось тут з вами, щиро дбати про Борі й вас, щоб... А тоді одного дня через дванадцять років приїхав до мене цей чоловік, цей єврей. Той самий, що залишився на вечерю.

— Ага,— мовила стара жінка.— Так.

— Він із федеральних слідчих органів. Вони й досі ще шукають того, хто обікрав банк, і мої листи потрапили до цього агента. Він їх знайшов, де той бухгалтер загубив їх чи кинув тієї ночі, коли втікав,

і агент тримав листи всі ці дванадцять років, поки вів слідство. Нарешті він приїхав до мене, пробуючи вивідати, де той чоловік подівся, адже я мусила б знати, коли він писав мені такі листи. Пам'ятаєте, як ви на нього подивились і спитали: "Нарсісо, що це за янкі?"?

— Так. Пам'ятаю.

— Отже, це в нього були мої листи. Він тримав їх аж дванадцять років. Він...

— А тепер вони вже не в нього? — спитала стара жінка.— Не в нього?

— Ні. Тепер вони в мене. Він ще не послав їх до Вашінгтона, отож ніхто, крім нього, листів не читав. І тепер ніхто вже їх ніколи не читатиме.— Вона примовкла. Віддих її був рівний і спокійний.— Ви ще не зрозуміли, правда? Все, що листи могли йому дати, він з них уже взяв, але рано чи пізно мусив би їх відіслати до свого відомства. Потім я попросила їх у нього, а він сказав, що мусить листи відіслати, і тоді я попросила, щоб останнє своє слово він сказав у Мемфісі, а коли він спитав чому, я пояснила. Я знала, що не зможу викупити їх у нього грішми. Розумієте? Через це мені й довелося з'їздити в Мемфіс. Хоча б з любові до сина й поваги до вас я мусила звідси поїхати! І це все. Чоловіки всі майже однакові з їхніми поняттями добра і зла. Дурні.— Віддих її був рівний. Тоді вона позіхнула, глибоко, з відчуттям полегкості. Потім стримала позіх і знову подивилась на завмерлу, повиту смерком срібну голову перед собою.— Ви ще не розумієте? — запитала вона.— Я мусила це зробити. Вони належали мені, і я мусила їх повернути. А іншої ради не було. Я ж готова була піти й на більше. Отож я дістала їх назад. А тепер вони вже згоріли. Ніхто їх уже ніколи не побачить. Він же не може нікому сказати, ви самі розумієте. Визнати, що вони будь-коли існували, це значить покласти край своїй кар'єрі. Його навіть можуть посадити у в'язницю. А тепер вони вже згоріли.

— Так,— мовила стара.— Отже, ти повернулась додому і взяла Джонні з собою, щоб посидіти в річці, в проточній воді, в Йордані. Атож, у Йордані за сільським пасовищем у штаті Міссісіпі.

— Я мусила їх повернути. Хіба ви цього не розумієте?

— Авжеж,— мовила стара.— Авжеж.— Вона сиділа в кріслі на коліщатках, випрямлена, як стріла.— Що ж, господи. Бідолашні ми, дурні жінки... Джонні! — Голос її прозвучав гостро і владно.

— Що? — спитала молода жінка.— Вам щось треба?

— Ні,— відказала стара.— Поклич Джонні. Мені треба капелюшок.

Молода жінка підвелася.

— Я принесу.

— Ні. Я хочу, щоб це зробив Джонні.

Молода жінка стояла, дивлячись із висоти свого зросту на другу, стару, жінку, що сиділа випростана в кріслі під срібною короною волосся, повитою смерком. Потім вона вийшла. Стара все так само сиділа нерухомо в темряві, аж поки ввійшов хлопець, несучи старомодний чорний капелюшок. Час від часу, коли стара жінка бувала схвильована, їй приносили її маленький капелюшок, і вона накладала його собі на маківку і сиділа так біля вікна. Хлопець приніс їй капелюшок. З ним прийшла й мати. Стару жінку вже поглинула суцільна темрява, видніло тільки її волосся.

— Може, тепер засвітити? — спитала молода жінка.

— Ні,— відказала стара. Вона сиділа в капелюшку.— Йдіть на вечерю, а мені на часину дайте спокій. Ідіть собі, ви обоє.

Вони послухались, залишивши її в кріслі на коліщатках біля вікна, обмережаного нечисленними й погаслими в темряві шибками з Кароліни,— цю тендітну випростану постать, помітну поночі з самого тільки проблиску волосся.

IV

Відколи хлопцеві сповнилося вісім років, за столом він займав чільне місце, там, де раніше сидів його небіжчик дід. Цього вечора, однак, його мати внесла зміни.

— Нас тільки двоє зараз,— сказала вона.— Сядь-но коло мене ближче.— Хлопець вагався.— Я тебе прошу. Ти не хочеш? Вчора в Мемфісі я так за тобою скучила... А ти за мною не скучив?

— Я спав у тітки Дженні,— відказав хлопець.— Нам було дуже добре.

— Я тебе прошу...

— Гаразд,— відказав він, сідаючи на стільці поруч з матір'ю.

— Ближче,— мовила вона і присунула стільця до себе.— Але тепер ми з тобою вже ніколи-ніколи, правда?..

Вона нахилилась до сина, беручи його за руку.

— Що ніколи? Не сидітимемо в річці?

— Ніколи не розлучатимемось більше.

— Я зовсім і не скучив. Нам було дуже добре.

— Обіцяй. Обіцяй мені, Борі.

Насправді його ім'я було Бенбоу, як називалися чоловіки в її родині.

— Гаразд.

Айсом, що подавав їм до столу, одягнений у полотняну куртку, повернувся до кухні.

— Її немає на вечері? — спитала Ельнора

— Нема,— відповів Айсом.— Вона сидить у темряві біля вікна. Каже, що не хоче вечеряти.

Ельнора подивилась на Седі.

— Що вони робили, коли ти востаннє заходила до бібліотеки?

— Вона розмовляла з панією Нарсісою.

— Коли я ходив кликати на вечерю, вони ще розмовляли,— докинув Айсом.— Я тобі казав.

— Я знаю,— мовила Ельнора. Голос її не був гострий. Не був і лагідний. А просто рішучий, притишений і холодний.— Про що вони розмовляли?

— Я не чув,— відповів Айсом.— Ти мене навчаєш не прислухатись, про що розмовляють білі.

— Про що вони розмовляли, Айсоме? — запитала Ельнора. Вона дивилась на нього напружено, поважно і владно.

— Про те, що хтось має одружуватись. Пані Дженні каже: "Я давно тобі казала, що не картатиму тебе. Таку молоду жінку. Я хочу, щоб ти вийшла заміж. Щоб не робила так, як я". Оце таке казала.

— А їй-бо, вона виходить заміж,— мовила Седі.

— Хто заміж? — заперечила Ельнора.— Вона заміж? З якої б то речі? Відмовитись від того, що вона має тут? Ні, це на неї не схоже. Хотіла б я знати, що тут скоїлося минулого тижня...

Вона примовкла і повернула голову до дверей, немов дослухаючись. З їдальні долинав голос молодої жінки. Але Ельнора вслухалася ніби в щось інше. І враз вийшла з кухні. Хоч ішла вона не поспішаючи, тиха й сягниста хода так швидко винесла її за двері, немовби вона була лялькою, яку рухають на коліщатках по сцені лялькового театру.

Безшелесно пройшла вона через темний хол, непоміченою проминула двері їдальні. Двоє за столом сиділи близенько одне до одного. Розмовляла жінка, схилившись до хлопця. Ельнора ступала зовсім нечутно — згусток темряви, на якому її світліше обличчя неначе пливло, відірване від тіла, а білки очей тьмяно поблискували. Аж раптом вона зупинилась. Вона ще не дійшла до дверей бібліотеки, але зупинилась, невидима, німотна, її очі враз і зовсім стали світлисті на тлі майже погаслого обличчя, і вона раз по раз почала приказувати, тихо й співуче: "О боже, о боже".

1 2 3 4