Це доводить мамусю до божевілля. Не пручайся, будь ласка.
Місіс Карпентер натирала кремом для засмаги плечі Сибілли та худенькі, схожі на крильця, лопатки на спині. Дівчинка ненадійно сиділа на великому надувному м'ячі і дивилась на океан. На ній був жовтий, як канарка, купальний костюм — трусики та ліфчик. Останній їй навряд чи буде потрібен ще дев'ять-десять років.
— Звичайний шовковий носовичок, це можна побачити зблизька,— сказала жінка у шезлонгу поряд з місіс Карпентер.— Хотіла б я знати, як їй вдалось так його зав'язати. Справді гарненько.
— Мабуть, гарненько,— погодилась місіс Карпентер.— Сибілло, кицюню, спокійно.
— Де мій цеймор клас?
Місіс Карпентер зітхнула.
— Ну ось,— сказала вона. Закрила пляшечку з кремом для засмаги.— Можеш бігти і гратися, кицюню. Мамуся піде до готелю випити мартіні з місіс Габбел. Я принесу тобі олив.
Отримавши свободу, Сибілла відразу побігла на рівну частину пляжу, а потім до Рибальського павільйону. Зупинилась, щоб копнути ніжкою мокрий напівзруйнований замок з піску, і вибігла за зону для постояльців готелю.
Вона пройшла чверть милі, а потім швидко помчала на схил біля самого берега. Зупинилась, лише коли підбігла до місця, де лежав на спині молодий чоловік.
— Ідеш купатися, цеймор клас? — спитала вона.
Молодий чоловік здригнувся, узявшись правою рукою за відвороти свого купального халата. Потім перевернувся на живіт, і скручений як ковбаса рушник упав з його очей. Він скоса глянув на Сибіллу.
— А, привіт, Сибілло.
— Ідеш купатися?
— Я саме чекав на тебе,— сказав молодий чоловік.— Що нового?
— Що?
— Що нового? Що за програмою?
— Мій татко прилетить завтра на ароплані,— сказала Сибілла, колупаючись ногою у піску.
— Тільки не в обличчя, люба,— сказав молодий чоловік і поклав руку на її щиколотку.— Так, вже час твоєму татку прилетіти. Я чекаю на нього з години на годину. З години на годину.
— А де леді?
— Леді? — молодий чоловік струсив пісок зі свого волосся.— Важко сказати, Сибілло. Вона може бути у будь-якому з тисячі місць. У перукарні. Підфарбовує волосся у рудий колір. Чи робить іграшки для бідних дітей у своїй кімнаті.— Він ліг ниць, стиснув руки в кулаки, поставив їх один на одного і поклав на них підборіддя — Запитай щось інше, Сибілло,— сказав він.— Гарненький у тебе купальник. Найбільше у світі люблю блакитні купальнички.
Сибілла подивилась на нього, потім на свій випнутий живіт.
— Він жовтий,— сказала вона.— Він жовтий.
— Справді? Підійди-но ближче.
Сибілла зробила крок уперед.
Джером Девід СЕЛІНДЖЕР
— Цілком правильно. Що я за дурень!
— Ідеш купатися? — повторила Сибілла.
— Я саме серйозно обдумую це. У мене повно думок, Сибілло, май це на увазі.
Дівчинка штовхнула гумовий матрац[7], що молодий чоловік іноді використовував як подушку.
— Треба більше повітря,— сказала вона.
— Твоя правда. Його треба надути, причому сильніше, ніж я збирався.— Він прибрав кулаки і поклав підборіддя на пісок.— Сибілло,— сказав він,— ти дуже гарненька. Мені приємно тебе бачити. Розкажи про себе.— Він протягнув руки й обхопив її за обидві щиколотки.— Я Козеріг,— сказав він,— а ти хто?
— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволяв їй сидіти за піаніно поруч з тобою,— промовила Сибілла.
— Шерон Ліпшуц таке сказала?
Сибілла енергійно кивнула.
Він відпустив її щиколотки, схрестив руки і притис обличчя до правого ліктя.
— Добре,— сказав він,— розповім, як це сталось, Сибілло. Я сидів там і грав. Тебе ніде не було видно. А Шерон Ліпшуц підійшла та сіла поряд зі мною. Не спихати ж мені її?
— Спихнути.
— Та ні. Ні. На таке я не здатен,— сказав молодий чоловік.— Я скажу тобі, що я тоді зробив.
— Що?
— Я вдавав, ніби то була ти.
Сибілла відразу нахилилась і стала копати пісок.
— Ходімо купатись,— сказала вона.
— Добре,— сказав молодий чоловік.— Думаю, це я зможу зробити.
— Наступного разу щоб зіпхнув її,— сказала Сибілла.
— Кого зіпхнув?
— Шерон Ліпшуц.
— А, Шерон Ліпшуц,— сказав молодий чоловік.— Що змусило тебе згадати про неї? Суміш пам'яті й бажання[8].— Він рвучко став на ноги. Подивився на океан.— Сибілло,— сказав він,— сказати тобі, що ми зараз зробим? Спробуємо спіймати рибку-бананку[9].
— Кого?
— Рибку-бананку,— сказав він і розстібнув пояс свого халата. Потім зняв його. Плечі молодого чоловіка були бліді й вузькі, а плавки яскраво-сині. Він згорнув свій халат спочатку уздовж, а потім упоперек, утричі. Розгорнув рушник, яким накривав очі, розстелив його на піску і поклав на нього свій халат. Нахилився, підняв матрац і взяв його під праву руку.
Пара вирушила до води.
— Ти вже, мабуть, бачила рибок-бананок? — запитав молодий чоловік.
Сибілла похитала головою.
— Не бачила? Де ж ти живеш, у такому разі?
— Не знаю,— сказала Сибілла.
— Ти знаєш. Ти повинна знати. Шерон Ліпшуц знає, де вона живе, а їй же лише три з половиною.
Сибілла перестала йти і висмикнула від нього свою руку. Вона підняла звичайну пляжну мушлю і стала розглядати її з підкресленим інтересом. Потім викинула.
— Вірлі-Вуд, Коннектикут,— сказала вона і пішла далі, випнувши живіт.
— Вірлі-Вуд, Коннектикут,— повторив молодий чоловік.— Чи це, часом, не десь поблизу від Вірлі-Вуда у Коннектикуті?
Сибілла глянула на нього.
— Я там живу,— сказала вона нетерпляче.— Я живу у Вірлі-Вуд, Коннектикут.
Вона відбігла на кілька кроків від нього, підняла ліву ногу рукою та кілька разів підстрибнула на одній нозі.
— Ти не уявляєш, як чітко ти все пояснила,— сказав молодий чоловік.
Сибілла відпустила свою ногу.
— Ти читав "Негреня Самбо"?[10] — запитала вона.
— Дивно, шо ти мене спитала,— сказав він,— я саме вчора ввечері його дочитав.— Він нахилився і знову взяв Сибіллу за руку.— І що ти про нього думаєш?
— Чи бігали тигри навколо того дерева?
— Так. Мені здалось, що вони ніколи не зупиняться. Ще ніколи не бачив так багато тигрів.
— Їх же було тільки шість,— сказала Сибілла.
— Тільки шість! — мовив молодий чоловік.— Ти справді сказала тільки?
— Ти любиш віск? — запитала Сибілла.
— Що я люблю? — перепитав молодий чоловік.
— Віск.
— Дуже люблю. А ти?
Сибілла кивнула.
— Ти любиш оливи? — запитала вона.
— Оливи? Так. Оливи та віск. Без них нікуди не потикаюсь.
— Ти любиш Шерон Ліпшуц?
— Так. Так, люблю,— сказав молодий чоловік.— Що мені особливо у ній подобається, то це те, шо вона ніколи не знущається над песиками у холі готелю. Наприклад, над маленьким бульдогом тієї леді з Канади. Ти, можливо, не повіриш у це, але деяким дівчаткам подобається штурхати того песика надувними паличками. А Шерон цього не робить. Нікого не ображає. Через це вона так дуже мені подобається.
Сибілла мовчала.
— Я люблю жувати свічки,— сказала вона нарешті.
— А хто не любить? — сказав молодий чоловік, ступаючи у воду.— О, вона ж холодна.— Він опустив гумовий матрац на воду.— Ні, зачекай хвилинку, Сибілло. Зачекай, доки ми трохи пройдемо.
Вони брели, доки вода дійшла до пояса Сибілли. Тоді молодий чоловік підняв її і поклав на матрац долілиць.
— А ти що, не носиш купальної шапочки чи чогось такого? — запитав він.
— Не відпускай мене,— наказала Сибілла.— Тримай же мене!
— Міс Карпентер, не треба. Я свою справу знаю, — сказав молодий чоловік.
— А ти краще дивись, не пропусти рибку-бананку. Це прекрасний день для рибки-бананки.
— Не бачу,— сказала Сибілла.
— Не дивно. Це дуже своєрідні рибки.— Він штовхав пліт-матрац. Вода вже майже дійшла до його грудей.— У них дуже трагічне життя,— сказав він.
— Знаєш, що вони роблять, Сибілло?
Вона похитала головою.
— Розумієш, вони запливають до печери, де повно бананів. Вони виглядають як звичайні рибки, коли запливають. Але коли опиняться там, то поводяться як свині. Так от, я знав одну рибку-бананку, що запливла до бананової печери і з'їла аж сімдесят вісім бананів.— Він підштовхнув пліт з пасажиром ще далі у море.— Зрозуміло, що після того, як вони стільки з'їдять, вони вже не можуть вибратись із печери. Не пролазять крізь вхід.
— Далі не треба,— сказала Сибілла.— І що з ними?
— З ким?
— З рибками-бананками.
— А, ти маєш на увазі, що з ними після того, як вони нажеруться бананів і не можуть вибратись з бананової печери?
— Так,— сказала Сибілла.
— Розумієш, не хотілось би тобі казати, Сибілло. Вони помирають.
— Чому?
— Та заражаються банановою лихоманкою. Страшна хвороба.
— Зараз буде хвиля,— сказала Сибілла знервовано.
— Ми не зважатимемо на неї. Зневажатимемо її,— сказав молодий чоловік. — Ми з тобою гордії.— Він схопив Сибіллині ноги і штовхнув униз та вперед. Пліт піднявся на гребінь хвилі. Вода змочила світле волосся Сибілли, але її зойк був повен задоволення.
Коли пліт випрямився, вона відвела рукою мокре пасмо волосся від очей і заявила:
— Я бачила її.
— Що бачила, моя люба?
— Рибку-бананку.
— О Боже, не може бути! — сказав молодий чоловік.— А в роті у неї були банани?
— Так,— сказала Сибілла.— Шість.
Молодий чоловік раптово підняв одну з мокрих ніг Сибілли, що звисала з краю плоту, і поцілував ступню.
— Ей! — сказала власниця ноги, обертаючись.
— Сама ти "ей"! Ми повертаємось. Досить з тебе?
— Ні!
— Вибачай,— сказав він і поштовхав пліт до берега, де Сибілла зійшла. Далі він його ніс.
— Бувай,— сказала Сибілла і без жалю побігла до готелю.
Молодий чоловік надягнув халат, тісно закрив відвороти і запхнув рушник до кишені. Він підняв слизький мокрий незручний матрац і затиснув його під пахвою. Він побрів на самоті по м'якому гарячому піску до готелю.
У підвальному поверсі готелю, яким дирекція просила користуватись після купання, жінка з цинковою маззю на носі зайшла до ліфту разом з молодим чоловіком.
— Бачу, ви дивитесь на мої ноги,— сказав він до неї, коли ліфт рушив.
— Вибачте? — сказала жінка.
— Я сказав: бачу, ви дивитесь на мої ноги.
— Вибачте. Насправді я дивилась на підлогу,— сказала жінка і повернулась до дверей кабіни.
— Якщо хочете дивитись на мої ноги, так і скажіть,— сказав молодий чоловік.— Та не будьте ж, чорт забирай, боягузкою[11].
— Випустіть мене звідси, будь ласка,— швидко сказала жінка до дівчини, що керувала ліфтом.
Двері кабіни відчинились, і жінка вийшла не озираючись.
— У мене двоє нормальних ніг і не бачу ані найменшої, чорт забирай, причини, щоб хтось витріщався на них,— сказав молодий чоловік.— П'ятий, будь ласка.— Він дістав з кишені ключ від номера.
Вийшов на п'ятому поверсі, пройшов через коридор і зайшов до 507-го номера.