Принаймні Білл вважав, що то був він, хоча бачив його коротку мить, і то зі спини. Тому у нього про генерала склалося враження, як про велику спину, пересаджену крихітному мурашові. Врешті, він думав так про всіх офіцерів, бо рекрути не зустрічаються з офіцерами лід час початкової підготовки. Одного разу Білл добре розгледів молодшого лейтенанта біля кімнати чергового і пам'ятає, що в нього було обличчя. А ще був офіцер медичної служби, який стояв на відстані не більше тридцяти метрів, коли читав їм лекцію про венеричні хвороби, але Біллеві пощастило — він сидів за стовпом і одразу заснув.
Коли оркестр змовк, антигравітаціині гучномовці злетіли над військом, і генерал звернувся до них. Те, що він говорив, мало кого могло зацікавити, а скінчив вій оголошенням про те, що, зважаючи на втрати, яких зазнали війська, їхній курс навчання буде прискорено, а саме цього вони й чекали. Потім оркестр заграв знову, і рекрути промарширували назад у казарми, переодяглися у свої власяниці і закрокували — тепер уже вдвоє швидше — на стрільбище, де стріляли з пластикових рушниць по пластикових опудалах чіигерів, які піднімалися з ям. Цілили вони погано, поки з ями не вискочив Убивайло Дренг: всі рекрути перевели свої рушниці на автоматичний вогонь, і жоден заряд не проминув цілі, а це дуже важко зробити. Потім дим розвіявся, і усмішки позмикали з їхніх облич, коли вони побачили, що то була лише пластикова копія Убивайла, тепер уже розірвана на дрібнісінькі шматочки, а оригінал з'явився у них за спинами, скреготнув іклами і дав кожному по місяцю нарядів.
— Людське тіло — це чудова річ,— казав Брудота Браун через місяць, коли вони сиділи довкола столу у Клубі Найнижчих Чинів й уминали сосиски — пластикова шкурина, набита вуличним сміттям,— запиваючи їх теплим водянистим пивом. Брудота Браун раніше пас гіз на рівнинах, і тому вони називали його Брудотою, бо всі знають, що ті пастухи роблять зі своїми гозамм. Він був високий, худорлявий, з обличчям, засмаглим до пергаментного кольору. Він рідко розмовляв, більш звиклий до споконвічної тиші рівнин, порушуваної тільки хрипкими криками неспокійної гози, але він був неабиякий мислитель, оскільки мав безліч часу для думок. Він міг розжовувати одну думку кілька днів, навіть тижнів, перед тим, як висловити її вголос, і поки він розмірковував над нею, ні на що не реагував. Він навіть дозволяв називати себе Брудотою, не виявляючи при цьому анінайменшого протесту: назвіть будь-якого іншого піхотинця брудотою і він тут-таки затопить вам у пику. Білл з Трудягою та іншими піхотинцями з Н-ського відділення сиділи кружкома столу й аплодували і усміхалися, як завжди, коли Брудота щось казав.
— Розкажи ще, Брудотої
— Воно ще може говорити, а я гадав, що воно померлої
— Давай далі, чому тіло — це чудова річ?
Вони чекали у напруженому мовчанні, поки Браун відірве зубами кусень сосиски і, після безрезультатного прожовування, проковтне його із зусиллям, від якого сльози навернулися йому на очі. Він полегшив біль ковтком пива і заговорив.
— Людське .тіло — це чудова річ, бо, якщо воно не вмирає, то живе. Вони почекали ще трохи, поки збагнули, що він скінчив, а тоді взяли його на глуз.
— Хлопче, ти напханий брудом!
— Записуйся на офіцерські курси!
— Ха, а що це все-таки означає?
Білл знав, що це означає, але не сказав їм. У відділенні залишилося усього половина людей із тих, що почали навчання. Одного перевели, а решта були хто у госпіталі, хто у психіатричній лікарні, кого звільнили від військової служби по інвалідності. Або вмерли. Ті, хто вижили, утративши останній грам ваги, окрім кісток і сухожилків, відновили втрачену вагу, наростивши м'язи, і тепер повністю пристосувалися до режиму табору Льва Троцького, хоча ненавиділи його, як і раніше. Білл був у захваті від ефективності системи. Цивільних примушували складати різні екзамени, розподіляли їх по категоріях, манили обіцянками підвищити по службі чи дати підвищену пенсію, одне слово, придумували тисячі способів, щоб обмежити їхню віддачу. А як легко справлялися з цим в армій Тут просто убивали слабких і використовували тих, хто виживав. Він поважав систему. Хоча ненавидів її, як і раніше.
— Ви знаєте, що мені треба? Мені потрібна жінка,— мовив Потвора Потворсвей.
— Не кажи гидоти,— враз застеріг його Білл: він був хлопець вихований.
— Я не кажу гидоти! — заскиглив Потвора. — Я ж не кажу, що хочу залишитись на понадстрокову службу або, що вважаю Убивайла людиною, чи ще щось подібне. Я лише сказав, що мені потрібна жінка. Хіба цього не потребує кожен з нас?
— А мені потрібно випити,— сказав Брудота Браун; хильнувши зневоложеного пива, він здригнувся і випустив його крізь зуби довгою цівкою на бетонну підлогу, де пиво одразу випарувалося.
— Згоден, згоден,— сказав Потвора, киваючи своєю вкритою бородавками головою із скуйовдженим волоссям. — Мені потрібна жінка і випивка. Врешті, що ще може бажати солдат у звільненні? — додав він майже жалісно.
Вони обмірковували це довго, але не могли придумати, чого їм іще б по-справжньому хотілося. Трудяга Бігер виглянув з-під стола, де він завзято начищав чобіт, і сказав, що йому треба ще вакси, але на нього не звернули уваги. Навіть Вілл, розмірковуючи над цією проблемою, не міг згадати нічого іншого, крім цих двох нерозривно пов'язаних речей. В нього залишилися лиш туманні спогади про інші бажання, які вабили його, коли він ще був цивільним.
— Господи, нам доведеться чекати всього сім тижнів до першого звільнення,— озвався з-під столу Трудяга і тут же тихенько зойкнув: усі стусанули його ногами.
Та хоч як повільно повз суб'єктивний час, об'єктивний годинник працював без затримки, і зрештою один по одному минули усі сім тижнів, їх заповнювали вкрай необхідні рекрутові справи: багнетний бій, стрільби, венеричний огляд, політінформації, стройова підготовка, хорові співи, вивчення військового статуту. Цим статутом їх з жахливою регулярністю натаскували двічі на тиждень, і то була справжня мука, бо він навіював непереборну сонливість. Почувши перші звуки хрипкого, монотонного голосу, що лунав з магнітофона, голови починали хилитися. Та кожен стілець у класі було з'єднано з комп'ютером, який тримав під контролем мозкові хвилі бідолашних піхотинців. Щойно хвилі альфа засвідчували про перехід від неспання до дрімоти, потужний заряд струму пропускався крізь сонні сідниці, і їхній власник прокидався від болю. Ця сповнена затхлими запахами аудиторія перетворювалась на тьмяно освітлену камеру тортур, де лунали монотонний нудний голос і різкі крики електрифікованих схилених голів, які час від часу підстрибували від болю.
Слухачі пускали повз вуха слова про ті страшні покарання і вироки, які передбачав кодекс за найневинніші злочини. Кожен знав, що зрікся усіх людських прав, підписавши контракт, і перелік втрачених можливостей не цікавив їх ані крапельки. По-справжньому їх захоплював лише лік годин, які відокремлювали їх від того моменту, коли вони отримають своє перше звільнення. Ритуал, за яким видавалася ця нагорода, був надзвичайно принизливий, але вони на інше й не сподівалися, ладні пожертвувати останніми крихтами самоповаги в обмін на клапоть пластику. Після завершення цього обряду починалася бійка за місце в монорельсовому поїзді, чия колія пролягала по заряджених електрикою підпорах, які здіймалися над десятиметровою загорожею з колючого дроту, і опускалася у Лейвілі— невеличкому фермерському містечку.
Перед тим, як збудували табір Льва Троцького, це було сільськогосподарське місто, і коли рекрутів не пускали в звільнення, воно жило своїм споконвічним життям. Решту часу амбари й комори стояли зачинені, а натомість відкривалися шинки і бойовища. Одні й ті самі приміщення використовувалися для зовсім інших потреб. Як тільки перший відпускник прибував на станцію, ясла оберталися на ліжка, продавці ставали сутенерами, касири і далі виконували свої обов'язки — проте ціни злітали вгору,— а конторки заставлялися пляшками і правили за стопки барів. В одну із таких установ, моргшинок, і завітав Вілл зі своїми друзями.
— Що будете пити, хлопці? — запитав завжди усміхнений власник бару "Останній спочинок".
— Подвійну порцію "Бальзамічної рідини",— замовив Брудота Браун.
— Без жартів,— попередив господар, усмішка на мить зникла з його обличчя, коли він узяв пляшку, на якій яскраву етикетку "Справжнє віскі" було наклеєно на витравлений напис "Бальзамічна рідина". — Будь-який непорядок — і я гукну військову поліцію,— усмішка знову заграла на його вустах, коли гроші поклали на стойку. — Чим будете труїтися, панове?
Вони сіли до вузького довгого столу, з мідними ручками по боках, і з блаженною полегкістю відчули, як етиловий спирт потік по їхніх засушених горлянках.
— Я зовсім не пив, аж поки попав у військо,— мовив Білл, відсьорбнувши на чотири пальці "Старої Печінкової Отрути" і підставляючи склянку, аби йому налили ще.
— Тобі й не треба було,— сказав Потвора, наливаючи.
— Це вже точно,— мовив Брудота Браун, із задоволенням облизуючи губи і знову підносячи склянку до губів.
— Боже,— мовив Трудяга Бігер, обережно сьорбаючи через край своєї склянки. — Смаком воно нагадує суміш цукру, тирси, різних ефірів і багатьох спиртів.
— Пий,— наказав Брудота, присмоктавшись до шийки пляшки. — Усе це піде тобі на користь.
— А тепер я хочу жінку,— виголосив Потвора і зчинилася метушня; вони застрягли в дверях, намагаючись вийти усі разом. Раптом хтось вигукнув:
"Дивіться!" — вони обернулися й побачили, що Трудяга не вставав з-за столу.
— Жінка! — мовив Потвора таким голосом, як кажуть "їсти!", підкликаючи собаку.
Клубок чоловіків заворушився при одвірку, перебираючи ногами. Трудяга не зрушив з місця.
— Мабуть, мені краще залишитися тут,— мовив він з усмішкою ще простакуватішою, ніж завжди. — А ви, хлопці, йдіть.
— Тобі погано. Трудяго?
— Чудово себе почуваю.
— Хіба ти не досяг статевої зрілості?
— Ні, не те...
— Що ти робитимеш тут?
Трудяга засунув руку під стіл і витяг звідти полотняну торбу. Він розкрив її і показав, що вона напхана великими пурпуровими черевиками.
— Краще я почищу взуття.
Вони повільно йшли по дерев'яному тротуару.
— Щось негаразд із Трудягою,— сказав Білл, але ніхто йому не відловів.
Всі озирали вулицю, просякнуту хтивістю, дивилися на яскраву вивіску, що звабливо вилискувала червоним світлом.
"Відпочинок космонавта" — сповіщала вона.