Мільйон і один день канікул

Євген Велтистов

Сторінка 3 з 10

— Те, до чого доторкнулася королівська рука, належить королеві.

— Королеві?

— Саме так.

— Ви і є Мишук передостанній? — спитав Олег.

— Називайте мене так: Його Королівська Величність Мишук Передостанній, — відрекомендувався король, ховаючи Кулю до кишені під орденом.

— У Тихому океані? — уточнив Карен, пригадуючи дивну табличку на одній з кают.

— Цей океан довкола мого королівства.

— Острова Ту тика? — пискнула Алька.

— Так на всіх картах позначено мій острів.

Його величність стояв перед ними, потверджуючи своїм виглядом, що на планеті Земля всупереч історичним законам зберігся один-єдиний король. Сперечатися з королем, звичайно, марна річ.

— Ваша передостанність, — похмуро промовив Олег, не сподіваючись на чудо, — поверніть Кулю, вона нам потрібна.

— Ну й нетяма!.. — здивувався король. — Я так детально пояснив, а він нічого не збагнув.

— Давайте поговоримо по-людськи, — запропонувала Алька. — Замість цієї кульки ми подаруємо вам інші сувеніри.

— Спершу допоможіть мені виплутатися з джунглів! — пробурчав король.

Діти розплутали королівські вуса, вийшли з саду. У залі його передостанність довго відсапувався, пихтів і махав руками, аж поки вуса не набули королівського вигляду.

— За ритуалом ви зобов'язані подякувати мені, — сказав король.

— Отакої! — спалахнула Алька. — За свій вчинок ви повинні вибачитися!..

— Ми не на острові Тутик, — нагадав Олег.

— Там, де ступає король, на два метри навколо його територія, — уточнив король, поглядом шукаючи свої двері. — А каюта, ясна річ, повністю. Ось вона, праворуч.

І король велично попрямував на свою територію.

— А чому два метри? — не відступав Карен. — Невже у вас такі довгі вуса?

— Рівно два від краю й до краю. На цій площині я особа недоторканна. — Король навіть підняв вказівного пальця.

— Недоторканна, — повторив Карен і підморгнув Олегові.

— Зрозуміло, — мовив Олег, киваючи Альці.

— Ой! — скрикнула Алька.

Ноги її почали ковзатись по гладенькій підлозі, і вона незграбно впала під королівські ноги. Дзенькнули шпори. Майнули в повітрі вуса. Його величність Мишук передостанній перелетів через Альку й гепнувся на живіт.

Блискуча Куля випала з кишені й покотилася прямо до королівської каюти.

Розчинилися двері. На гамір вискочив темнолиций хлопчик.

— Ісілю! — закричав Мишук, лежачи на підлозі. — Хапай Кулю, роззяво! Мою, королівську Кулю.

Карен майже дотягнувся до Кулі, проте негреня вхопило її і зачинило двері...

— Нарешті я вас знайшов! Що тут відбувається? — випалив, несподівано з'явившись, Пап. Сонячно-рудий прудкий Пап устиг оббігти весь корабель. — Поважний чоловік упав, а ви — мов скам'яніли! Не впізнаю вас, земляни...

Пап допоміг королеві підвестися.

— Слизька підлога, — зітхнув, поморщившись, король.

— Його величність втратив рівновагу, — пояснив із серйозним виглядом Карен.

— І впав прямо мені під ноги, — закінчила Алька.

— Пусте. — Мишук змахнув вусами. — Юні друзі допомогли мені вибратися з джунглів. На острові Тутику я за послугу віддячую королівським знаком. — І його королівська величність, давши Каренові щигля в лоб, пішов собі геть.

— Зовсім не дотепний знак з вашого боку! — обурився Пап.

І аж присвиснув від здивування, коли в нього перед носом зачинилися двері.

Табличка на каюті сповіщала:

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ

МИШУК ПЕРЕДОСТАННІЙ.

Острів Тутик. Тихий океан.

Не турбувати!

— Здається, я десь читав про Тутик, — спроквола мовив Пап. — Невже той самий? Тільки король напевне останній, а не передостанній!..

— Музейна особа! — ущипливо сказав Алька. — Вихваляється і б'ється. Як він опинився в космосі?

— Болить? — спитав Пап у Карена. — Король виявився аж ніяк не казковий... Я підозрюю, що ви дуже насолили йому.

Тільки тепер збагнув Карен, що він накоїв. Куля Шляху — в кишені якогось допотопного короля... Що тепер робити?

Тільки тепер Карен збагнув, що вкрав у самого себе, у своїх товаришів усі на світі Кулі Шляху. А раптом вони ніколи не повернуться назад?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

в якому все продовжується з самого початку

— Як справи, любі астронавти? Ви вже в Далекому космосі?

Микола Семенович, директор лісової школи трохи глузливо дивиться на них з великого, на всю стіну, екрана: мовляв, я далеко, сам у порожній школі, а все знаю про вас. Хоч директор і молодий, але вже математичне світило; про нього кажуть, що він ночами креслить графіки майбутнього, не тільки складаючи наперед розклад занять, але й передбачає вчинки своїх учнів, навіть їхні пустощі.

— Карене, ти вже розібрався в галактиках?

Алька, безперечно, облітала весь корабель... Олегу, є нові малюнки? Сподіваюся, Всесвіт дає вам маленькі уроки!..

— Усе гаразд! — доповів Пап. — Летимо...

— Батьки летять вам назустріч, — сказав директор. — Бажаю щасливого Батьківського Дня!

Камера переключилася на Марс, і вони побачили, як директор розмовляє з диспетчером про інших учнів.

Урочистий день для всіх учнів лісової школи, для всіх дітей Землі! Бути поруч із батьками, де вони не працювали б, побачити, довідатися, як цілий рік вони жили без тебе... Пірнути вкупі з батьком у морську западину, полювати на восьминога, з'їхати з височезної гори на лижах, стрибати у скафандрі через малі місячні кратери, побачити в Далекому космосі погасле Сонце — все це найщасливіші години для майбутніх підводників, космонавтів, дослідників. Радості вистачить на цілий рік!.. Потім літаки, підводні човни, ракети відвезуть дітей назад. І знову — перше вересня, зима, весна, довгі місяці до нового Батьківського Дня.

— Дізнаюся про час прибуття, — промовив, підводячись, Пап. — А тим часом їжте марсіанські апельсини. Тільки, цур, не тікати!

— А навіщо? — простодушно спитав Олег. — Скоро прибудемо...

— Знаю я вас! — насварився пальцем Пап.

— Добре, що не дав завдання: вийміть апельсин із шкірки, не знімаючи її, — ущипливо мовила Алька, як тільки Пап вийшов.

— Куля... — похмуро згадав Карен. — Як повернути Кулю?

— Там що — уповільнився час, на Тутику? — запитав Олег.

— А може, Мишука скинули, — висловив припупущення Карен, — і він дременув у космос?..

— Нічого ви не знаєте, — промовила Алька. — Тутик — це музей. Там залишили одного короля. Для екскурсантів. Щоправда, не дуже гарного підібрали. Та іншого, либонь, не було. — Алька зітхнула: — Я бачила, як слуга віз йому стіл із сніданком...

— Який стіл? На коліщатах? — загаласували хлопці. — Хіба йому мало кухні-автомата?

— Ви не читали про королів?! Та король ніколи не простягне руки, щоб натиснути кнопку автомата. Йому треба все подати на стіл! У цього короля лише один слуга, але він дуже серйозний хлопчик. Ісіль — так його звуть?

— Бармалей! — поморщився Олег.

— Ісіль — гарне ім'я... Подай мені, Ісілю, апельсин.

Скоряючись царственому жесту Альки, Олег приніс сріблястий марсіанський апельсин.

— Обчисть його. Та хутчій... Зубами! У тебе є зуби?

Олег щосили рвав тугу шкірку фрукта.

— Куля! — похмуро мовив Карен. — Зараз увірвуся до Мишука: або Куля, або зречення престолу!

— Ай справді, як ми повернемось? — подумав уголос Олег. — Раптом він зіпсує Кулю?

— Чого доброго, розпиляє її та й повставляє у свої персні! Або начепить на свою королівську шию. — Алька оглянула приятелів. — А от ми візьмемо та й не повернемося назад на Землю!

— Я-ак? — Навіть Карен, який завжди розумів Альку, був спантеличений.

— А так! Полетимо в Кінцевий космос. Разом з батьками.

Карен усміхнувся. Він зрозумів Альку.

— Але ж ми не значимось на станції, — сказав Олег. — Треба жити, харчуватися...

— Харчуватимемося крихтами... Чи ж багато тобі, художникові, треба?

— Небагато, — признався Олег.

— Ех ти, бідолаха, ніколи не снідав по-королівському. — Алька ковтнула запашну дольку апельсина, поправила вбрання, підпушила неіснуючі вуса. — Отже, сніданок закінчено... А після сніданку його величність бажає прогулятися по залах. Дуже корисно...

— Молодець, Алько! — Карен підхопився з крісла. — Ми зустрінемо короля й відберемо Кулю!."

— Хто? Ви? — Алька знову стала Алькою — довгоногим, худим, насмішкуватим ватажком. — Ви? — повторила Алька, метнувши на приятелів презирливий погляд. — Теоретик зоряних світів... Вільний художник... Отак вас король і злякався!..

Теоретик і художник похнюпили голови.

— За мною! — скомандувала Алька.

Алька привела їх до напівтемного історичного залу корабля.

Коли над Землею літали перші космічні кораблі, то брався до уваги кожен зайвий грам приладів, навіть зріст і вага космонавтів, — занадто дорого коштували ті польоти. Жоден король (а на планеті тоді ще існували королі) не мріяв, звичайно, піднятися в космос у парадному мундирі й чоботях — такий політ розорив би останні славетні королівства. У космосі працювали космонавти в тренувальних костюмах або в скафандрах.

Тепер на кораблях є басейни, сади, лісові куточки, картинні галереї, музеї, історичні зали. Людина, яка вирушає на інший край Всесвіту, не розлучається із звичною земною обстановкою. За кілька годин польоту вона може відпочити на літній галявині або побути сам на сам з картинами Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Рєпіна. Людина згадує своє минуле, вона мовби відчуває під ногами землю і тому спокійно дивиться у мільйонноокий океан пустоти. Вона підготовлена до зустрічі з майбутнім. Без минулого, як відомо, немає майбутнього.

Історичний зал "Вікторії" не привертав особливої уваги наших мандрівників. Тут було зібрано експонати, що представляли різні епохи планети: картини у позолочених рамах, зброя на стінах, старогрецькі статуї. Та коли Алька сказала "за мною" — значить, історія набувала таємничого змісту.

Алька поспішає повз шаблі та рушниці — отже, вирішили хлопці, короля не буде страчено; повз маленькі гармати — отже, облогу королівської каюти відмінено; повз прекрасні мармурові лиця — невже короля помилувано?.. І зупиняється коло залізного рицаря.

— Швидше! — квапить Алька. — Розбирайте обладунок.

Вона влазить у сталеві черевики, пристібає наколінники, натягує залізну кольчугу.

— Важко? — співчутливо питає Карен.

— Нормально. Ворушіться швидше! Шолом. Лати. Рукавички. Он отой меч із стіни! — командує рицар якимось глухим, зовсім не Альчиним голосом.

Незграбним помахом металевої руки опускає рицар забороло. Застигає коло дверей, зіпершись на меч.

— Гей ви, по кутках! Як тільки зайде король, вітайте його.

1 2 3 4 5 6 7