Тарзанів син

Едгар Райс Барроуз

Сторінка 7 з 44

Несвітський переляк збільшував відчуття провини. Якби в нього були гроші, можна б підкупити суддів, але він не мав ні цента, — а що тут робити чужинцям без грошей?

Але де. ж ділися ці прокляті гроші? Він спробував пригадати, коли востаннє їх бачив. Але пригадати не щастило, та й як би він пригадав, коли малий., згорток вислизнув йому з кишені і впав у море тої миті, коли він пересідав з корабля в човен. Відтак обернувся до Акута.

— Ходімо! — сказав він мовою великих мавп.

В самій лише легенькій піжамці, він визирнув у відхилене вікно. Пильно прислухався. За кілька метрів росло величезне дерево. Хлопець спритно, мов кицька, стрибнув і вчепився за гілляку. За хвилину він уже був унизу. Велика мавпа зробила те саме. За кількасот метрів від самотнього містечка починалися зарості джунглів. Саме туди й вирушив хлопець. Ніхто його не помітив, і за хвилину джунглі поглинули його, — Джек Клейтон, майбутній лорд Грейсток, зник з людських очей і для всіх пропав.

Наступного дня, коли сонце давно вже зійшло, тубільний доглядач будинку постукав у двері кімнати, записаної за пані Біллінгс та її онуком. Не дочекавшись відповіді, він спробував відімкнути двері своїм ключем, та пересвідчився, що вони замкнені зсередини. Він доповів про це панові Скопфу, власникові, той відразу піднявся на другий поверх і загамселив у двері. Не діставши відповіді, пан Скопф спробував нахилитися й зазирнути до кімнати крізь замкову шпарку, але, бувши вельми огрядним, утратив рівновагу і, щоб не впасти, уперся долонею в підлогу. Під пальцями він відчув щось густе й липке. Він підніс долоню до очей, почав.роздивлятися її в тьмяному світлі коридора і раптом здригнувся, бо розгледів у напівтемряві на своїй долоні криваві плями. Чоловік підвівся і наліг плечем на двері. Пан Скопф важив чимало, або принаймні так було колись, — я вже кілька років не бачив його. Під його вагою двері подалися, і пан Скопф улетів до кімнати.

Тут він побачив найбільшу загадку свого життя. Біля його ніг на підлозі лежав труп чужинця. В'язи були скручені, а горлянку прокусили ікла якогось звіра. Тіло було зовсім голе, одяг розкиданий поряд. Бабуся з онуком зникли. Вікно було відчинене. Вони, певне, вилізли вікном, бо двері було замкнено зсередини.

Але як міг хлопець знести недужу бабусю з вікна другого поверху на землю? Хазяїнові годі було це збагнути. Пан Скопф знову обстежив маленьку кімнатку. Він завважив, що ліжко відсунуте від стіни — але чому? Він знов, утрете чи вчетверте, зазирнув під ліжко. Двоє людей зникли, але здоровий глузд казав панові Скопфу, що стара пані не могла без допомоги носіїв дістатися додолу, оскільки нагору заносили її саме вони.

Подальші пошуки ще поглибили таємницю. Одяг обох пожильців був у кімнаті, — якщо вони вилізли вікном, то вилізли або голі, або у сврєму нічному вбранні. Пан Скопф похитав головою, а потім обхопив її обома руками. Він розгубився. Він ніколи не чув про Шерлока Холмса, та й цей славетний звідун навряд чи зміг би розкрити таємницю, у якій і так було надто багато незбагненного. Стара жінка-інвалід, яку з корабля до кімнати в готелі несли носії, і хлопчик-мазунчик, її онук, напередодні дісталися до кімнати. Вони вечеряли у себе в кімнаті —; перед вечерею їх бачили востаннє. Наступного ранку о дев'ятій мертвий чужинець лишився єдиним мешканцем цієї кімнати. За весь той час жоден човен не відходив від пристані, — на сотні кілометрів довкола не було залізниці, — і жодного селища білих не було поблизу, — було двоє білошкірих, та до них — іти кілька днів непролазними джунглями в супроводі добре споряджених провідників-"сафарі". Онук з бабусею просто розтанули в повітрі, бо тубільці, яких послали обстежити землю під вікном, повернувшись, повідомили, що не знайдено жодних відбитків ніг, — то що ж це воно за істоти, які стрибнули з такої височини на м'який грунт і не залишили слідів? Пан Скопф здригнувся. Так, то була велика таємниця, у всьому цьому крилося щось незбагненне, він не хотів про все це думати й боявся наближення ночі.

Це була — і, безперечно, є й досі, — велика загадка для пана Скопфа.

5

Капітан Арман Жако з Іноземного легіону сидів на кавалерійській попоні, розстеленій під великою пальмою. Його широкі плечі стрижена голова блаженно спочива сперті на товкли стовбур пальми. Довгі ноги простяглися геть поза роззстелену попону, остроги встромилися в сипкий пісок маленької пустельної оази. Капітан спочивав після цілоденної їзди верхи піщаними просторами пустелі.

Вій ліниво покурював цигарку і придивлявся, як ординарець готує вечерю. Капітан Арман Жако був вельми задоволений iз себе й своїх справ. Неподалік, праворуч від нього гомоніли й галасували обпалені сонцем ветерани його загону; на якийсь час вільні від важких кайданів дисципліни, вояки давали попуск утомленим м'язам, сміялися, жартували, курили перед їжею, якої не мали останні дванадцять годин. Поміж ними тихо й понуро сиділи п'ятеро арабів у білих шатах, зв'язані і під пильною вартою.

Дивлячись на них, капітан Арман Жако відчував неабияку втіху, бо усвідомлював, що добре виконав свій обов'язок. Упродовж нескінченного, спекотного, голодного місяця він і його невеликий загін обнишпорювали всі закутки безплідної пустелі в пошуках зграї розбійників, щоб розквитатися з ними за набридлі крадіжки верблюдів, коней і кіз; а кожен їхній грабунок супроводжувався ще й неодмінними вбивствами, — за все це ганебну зграю можна було послати на гільйотину кілька разів поспіль.

Тиждень тому капітан наздогнав їх. У шаленій сутичці він втратив двох своїх вояків, але грабіжників було належним чином покарано. Щоправда, з півдесятка втекло; але решта, за винятком п'яти полонених, дістала відпущення гріхів під зливою нікельованих куль, випущених його легіонерами. І, що найважливіше, у числі полонених був ватажок розбійників Ахмет бен Худін.

Облишивши думки про полонених, капітан Жако подумки перенісся над розлогими піщаними обширами до маленького гарнізонного будиночка, де не пізніше як завтра його, очікуваного, радісно зустрінуть дружина й маленька донька. Від згадки про них погляд капітанів потеплішав, злагіднів, як завжди. Він виразно уявив собі красу матері, віддзеркалену в маленькому обличчі Жанни, і те, як обидва ці обличчя всміхатимуться йому завтра увечері, коли він закінчить нарешті свою нелегку мандрівку. Він так само виразно уявив собі дотик ніжної щоки до свого обличчя — дотик оксамиту до видубленої стихіями грубої шкіри.

Його мрії урвав голос вартового, який гукав вільного від роботи офіцера. Капітан Жако розплющив очі. Сонце ще не сіло, але тіні кількох дерев довкола джерела, його солдатів та їхніх коней простяглися далеко на схід по визолоченому сонцем піску. В цьому напрямку вказував і вартовий, туди ж таки вдивлявся, мружачись, капрал. Капітан Жако підвівся. Він любив бачити все на власні очі, а не довіряти чужому зорові. Часто він помічав, у чім справа, перш ніж інші взагалі усвідомлювали, що треба кудись поглянути, — вміння, за яке його нагородили прізвиськом Яструб. Тепер, за межею довгих тіней, він розрізнив понад десяток цяток, що гойдалися в пісках. Вони з'являлися і зникали, але помітно зростали в розмірах. Жако відразу збагнув, що то. Були то вершники — вершники пустелі. До нього підбіг сержант. Тепер уже весь табір вдивлявся у далечінь. Жако віддав кілька коротких наказів сержантові, той відсалютував, ловернувся через ліве плече й побіг до своїх людей. Він зібрав дванадцятьох, вони осідлали коней, скочили на них і помчали назустріч забродам. Ті, що залишилися, були напоготові. Може, вершники, які чимдуж скачуть до табору, — приятелі полонених, і хочуть звільнити своїх спільників раптовим нападом. Жако трохи сумнівався в цьому, бо вершники вочевидь не пробували приховати своє наближення Вони учвал летіли просто до табору на очах у всіх. Це могло бути навмисною бравадою, але кожен, хто знав Яструба, був переконаний, що на такий гачок він не спіймається.

Сержант із своїм загоном зустрів арабів за кількасот метрів від табору. Жако бачив, як він розмовляє з високим, вбраним у все біле чоловіком, — певне, ватажком. Потім сержант і араб поїхали біч-о-біч до табору. Жако чекав на них. Ті двоє під'їхали до нього й злізли з коней.

— Шейх Амор бен Хатур, — доповів сержант.

Капітан Жако дивився на новоприбулого. Він знав кожного арабського вождя в засязі кількасот кілометрів довкола. Цього чоловіка він досі ніколи не бачив. Той був високий, добре збудований, на вигляд мав років шістдесят, погляд примружений і ворожий. Капітанові його поява була не до вподоби.

— Ну? — виклично спитав він.

Араб зразу перейшов до справи.

— Ахмет бен Худін — син моєї сестри, — сказав він. — Якщо ти віддаси його мені, то я подбаю, щоб він більше не порушував французьких законів.

Жако похитав головою.

— Це неможливо, — відповів він. — Я повинен забрати його з собою. Його чесно і справедливо судитиме цивільний суд. Якщо його визнають безневинним, то виправдають.

— А якщо винним? — спитав араб.

— Він винен у численних убивствах. Якщо буде доведено, його провину бодай в одному з них, то його стратять.

Арабова лівиця була схована під білим бурнусом. Тепер він видобув з-під одягу велику торбину з цапиної шкіри, добре натоптану монетами. Розв'язавши торбину, він правою рукою дістав і показав на долоні вміст

— Щире золото французького карбу.

За розмірами та формою торбини капітан Жако мігприпустити, що вона містить чималий скарб. Шейх Амор бен Хатур одну по одній пересипав блискучі монети знов у торбу. Затягнув зашморг на горловині. Увесь цей час він мовчав. Жако уважно дивився на нього. Вони були самі. Сержант, відколи привів гостя, трохи відійшов і тепер стояв спиною до. них. І шейх, пересипавши всі золоті монети знов у торбу, простяг її, туго напхану золотом, капітанові Жако.

— Ахмет бен Худін, син моєї сестри, може втекти сьогодні вночі, — сказав він. — Еге ж?

Капітан Арман Жако почервонів до корінців свого коротко підстриженого чуба. Потім він зблід і ступив півкроку до араба. Його кулаки стиснулися. Але ту ж мить він опанував себе.

— Сержанте! — гукнув капітан.

Сержант підбіг, клацнув підборами і козирнув.

— Відведи цього чорного пса геть, до своїх, — наказав він.

1 2 3 4 5 6 7