Смертні муки прихідця

Гаррі Гаррісон

Сторінка 3 з 4

Єдиною фізичною роботою, яку він вимагав, була побудова церкви— місця для богослужіння й проповіді. З безмежних, що вкрили всю планету, боліт вийшли нові юрби вескерян, і за кілька днів дах, що спирався на стовпи, був готовий. Щоранку паства трохи працювала, зводячи стіни, а потім поспішала всередину, щоб узнати веленадійні, всеосяжні, першорядної ваги факти, що пояснюють будову Всесвіту.

Гарт ніколи не казав вескерянам, якої він думки про їхнє нове захоплення, і головним чином тому, що вони ніколи не питали його. Гордість, а чи відчуття власної гідності заважали йому вчепитися в покірного слухача й вилити йому свою образу. Може, все було б інакше, якби обов'язки Збирача Знань й тепер виконував "Ітин; він був найтямущіший між усіма. Але наступного дня, як прибув священик, час Ітина скінчився, й відтоді Гарт з ним не розмовляв.

Тому для нього було сюрпризом, коли через сімнадцять вескерських днів,— а вони втричі довші, ніж на Землі,— вийшовши з дому після сніданку, він побачив у себе під дверима делегацію. Ітин мав говорити від її імені, і його рот був напівроззявлений. У багатьох вескерян роти були теж роззявлені, один наче аж позіхав, так що добре було видно подвійний ряд гострих зубів і пурпурно-чорне горло. Уздрівши ці роти, Гарт зрозумів, що має відбутися серйозна розмова. Роззявлений рот свідчив про якесь велике переживання: щастя, журбу або. гнів. Здебільшого вескеряни були спокійні, й він ніколи не бачив стільки роззявлених ротів, як тепер.

— Допоможи нам, Джоне Гарте,— почав Ітин.— Ми маємо до тебе запитання.

— Я відповім на будь-яке ваше запитання,— сказав Гарт, передчуваючи недобре.— У чому річ?

— Чи існує бог?

— А що ви розумієте під "богом"? — у свою чергу запитав Гарт. Що їм відповісти?

— Бог — наш небесний отець, що сотворив усіх нас і боронить нас. Кого благаємо в молитвах допомогти нам, і хто, якщо ми вимолимо спасіння, уготував для нас...

— Досить,— рубонув Гарт.— Ніякого бога нема.

Тепер вони всі, й навіть Ітин, роззявили роти, дивлячись на Гарта й розмірковуючи над його відповіддю. Ряди рожевих зубів могли б здатися загрозливими, якби Гарт не знав так добре цих створінь. На мить йому примарилось, що вони вже сприйняли християнське вчення і вважають його єретиком; але він відкинув цю думку.

— Спасибі,— відповів Ітин, і вони повернулися й пішли.

Хоч ранком було ще холоднувато, Гарт здивовано запримітив, що він увесь в поту.

Наслідків не довелось довго чекати. Ітин знову прийшов до Гарта того ж дня.

— Чи не підеш ти до церкви? — поспитав він.— Багато з того, що ми вивчаємо, важко збагнути, але нема нічого труднішого, як це. Нам потрібна твоя допомога, оскільки ми повинні вислухати тебе! й отця Марка разом. Бо він каже, що правильно одне, а ти кажеш, що правильно інше, але ж те й інше не може бути одночасно непомильним. Ми повинні з'ясувати, де ж правда..

— Звичайно, я прийду,— сказав Гарт, намагаючись приховати хвилювання, що раптом охопило його. Він нічого не робив, але вескеряни все-таки прийшли до нього. Можливо, є ще підстави сподіватися, що вони лишаться вільними.

У церкві було жарко, й Гарт здивувався — так багато прийшло сюди вескерян, більше, ніж йому будь-коли доводилось бачити. Довкола було море роззявлених-ротів. Отець Марк сидів за столом, який було завалено книгами. Вигляд у нього був жалюгідний. Він нічого не сказав, коли Гарт зайшов. Гарт заговорив перший.

— Сподіваюся, ви розумієте, що це їхня ідея... що вони з своєї доброї волі прийшли до мене й попросили мене з'явитися сюди?

— Знаю,— примирливо відповів священик,— подеколи з ними буває дуже важко. Але вони вчаться й хочуть вірити, а це головне.

— Отче Марк, торгівцю Гарте, нам потрібна ваша допомога,— втрутився Ітин.— Ви обидва знаєте багато такого, чого не знаємо ми. Ви повинні допомогти нам прийти до релігії, а це не так легко.— Гарт хотів щось сказати, потім передумав. Ітин продовжував:— Ми прочитали Біблію й усі книжки, які дав нам отец Марк, і дійшли спільної думки. Ці книжки дуже різняться від тих, що давав нам торгівець Гарт. У книжках торгівця Гарта описано Всесвіт, якого ми не бачили, і він обходиться без усякого бога, адже про нього ніде не згадується; ми шукали дуже ретельно. У книгах отця Марка він скрізь і без нього нічого не відбувається. Одне з двох повинне бути правильним, а друге — неправильним. Ми не знаємо, як воно так виходить, але потім, коли з'ясуємо, що ж істинне, тоді, можливо, зрозуміємо. Якщо бога нема...

— Звичайно, він є, діти мої,—сказав отець Марк зворушливо.— Він нам небесний отець, котрий сотворив усіх нас...

— Хто сотворив бога? — спитав Ітин, і шепіт стих, і всі вескеряни пильно подивились на отця Марка. Він ледь відсахнувся під їхніми поглядами, потім усміхнувся.

— Ніхто не сотворив бога, бо він сам творець. Він був завжди...

— Якщо він завжди існував, то чому Всесвіт не міг завжди існувати, не маючи потреби в творцеві? — перебив його Ітин. Важливість питання була очевидна. Священик відповідав не поспішаючи, з дивовижним терпінням.

— Я хотів би, щоб усі відповіді були так ‘само прості, діти мої. Адже навіть учені не зійдуться між собою в питанні про походження Всесвіту. І тоді, коли вони мають сумнів, ми, що узріли світло істини, знаємо. Ми можемо бачити чудо творення повсюдно довкола нас. А чи можливе творення без творця? Це Він, наш отець, наш бог на небесах. Я знаю, вас гризе сумнів; це тому, що ви маєте душі й ваша воля не за сімома замками. І все-таки відповідь дуже проста. Майте віру — ось усе, що вам треба. Тільки вірте.

— Як можемо ми вірити без доказів?

— Якщо ви не можете зрозуміти, що сам цей світ є доказом Його існування, тоді я скажу вам, що віра не потребує доказів... Якщо ви насправді вірите!

Церква сповнилась гомоном; у більшості вескерян роти були тепер широко роззявлені: ці істоти намагались повільно пробитись крізь павутину слів і відокремити нитку істини.

— Що можеш ти сказати нам, Гарте? — спитав Ітин, і коли пролунав його голос, гомін стих.

— Я можу порадити вам, щоб ви користувались науковим методом, за допомогою якого можна вивчити все — в тому числі самий метод — і дістати відповіді, які доводитимуть істинність чи хибність будь-якого твердження.

— Так ми й повинні вчинити,— згодився Ітин.— Ми дійшли теж такого висновку.— Він схопив товсту книжку, й рядами присутніх перебігли брижі кивків.— Ми вивчили Біблію, як порадив нам отець Марк, і знайшли відповідь. Бог сотворить для нас чудо й так доведе, що він пильнує нас. І за цим знаком ми пізнаємо його й прийдемо до нього.

— Це гріх облудної гордині,— заперечив отець Марк.— Бог не має потреби в чудесах, щоб довести своє існування.

— Але ми маємо потребу в чуді! — вигукнув Ітин, і, хоч він не був людиною, в його голосі зазвучала жадоба істини.— Ми вичитали тут про безліч дрібних чудес — про хліби, риб, вино... Деякі з них зовсім незначні. Тепер йому належить сотворити ще одне чудо, й він усіх нас наверне до себе... І це буде чудом — цілий новий світ схилиться перед його престолом, як ти казав нам, отче Марк. І ти казав, як це важливо. Ми обговорили це питання й вирішили, що є лиш одне чудо, яке найбільше підходить на такий випадок.

Нудьга, що її Гарт переживав від теологічних суперечок, вмить щезла. Він не завдавав собі клопоту, щоб подумати, інакше одразу зрозумів би, до чого воно йдеться. На тій сторінці, на якій Ітин розгорнув Біблію, була якась картинка; Гарт загодя знав, що там було зображено. Він повільно встав із стільця, мовби потягуючись, і повернувся до священика, який сидів позад нього.

— Приготуйтесь,— прошепотів Г арт.— Виходьте через задній хід і йдіть до корабля; я затримаю їх тут. Не думаю, щоб вони завдали мені шкоди.

— Що ви хочете сказати? — спитав отець Марк, здивовано кліпаючи очима.

— Ідіть ви, дурню! — прошипів Гарт.— Як ви гадаєте, яке чудо за переказом навернуло світ у християнство?

— Ні! — промимрив отець Марк.— Не може бути. Цього просто не може бути!..

— Скоріше! — крикнув Гарт, стягуючи священика з стільця й відкидаючи його до задньої стіни.

Отець Марк, спіткнувшись, зупинився, потім повернув назад. Гарт кинувся до нього, але запізнився. Амфібії були маленькі, проте їх набралось так багато! Гарт вибухнув лайкою, і його кулак опустився на Ітина, відкинувши його в юрбу. Коли він став пробивати собі дорогу до священика, інші вескеряни щільно оточили його. Він бив їх, але це було однаково, що боротися з вовками. Кошлаті, пахнучі мускусом тіла затопили й поглинули його. Він не переставав боротись навіть тоді, коли його зв'язали й почали бити по голові. Але амфібії витягли його надвір, і тепер він міг тільки лежати під дощем, лаятися й спостерігати.

Вескеряни були чудесними трудівниками й усе до найменшої дрібниці зробили так, як було на картинці в Біблії: хрест, добре вкопаний на вершині невеликого горба, блискучі металеві цвяхи, молоток. З отця Марка скинули всю одежу й наділи на нього стегнову пов'язку, ретельно викладену зборками. Вони вивели його з церкви.

Забачивши хреста, місіонер мало не знепритомнів. Але потім він високо підняв голову й вирішив померти так, як жив,— з вірою.

Та це було важко. Це було нестерпно навіть для Гарта, який тільки дивився. Одне діло говорити про розп'яття й розглядати в тьмяному світлі лампади красиво виліплене тіло. Інше — бачити голу людину з мотуззям, що врізалося в тіло там, де воно прип'яте до дерев'яного бруса. І бачити, як беруть гострі цвяхи й приставляють їх до м'якої плоті — до його долоні, як спокійно й рівно ходить уперед і назад молоток, неначе ним розмірено працює майстровий. Чути глухий дзенькіт металу, що вшилюється в плоть.

А потім чути зойки.

Мало хто народжений для мучеництва. Отець Марк не належав до них. Уже при перших ударах він закусив губу; з неї потекла кров. Потім його рот широко роззявився, голова відкинулась назад, і жахливі гортанні крики раз по раз вривалися в шепіт падаючого дощу. Вони породжували німий відгук у юрбі присутніх вескерян; хай якого характеру було хвилювання, що від нього роззявлялися їхні роти, тепер воно мордувало їх з надзвичайною силою, й ряди зяючих пащек відбивали смертні муки розіп'ятого священика.

На щастя, він знепритомнів, тільки-но було вбито останнього цвяха.

1 2 3 4