Над прірвою у житі (Ловець у житі)

Джером Девід Селінджер

Сторінка 8 з 37

Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!

— Прекрасно! — відповідаю.— Тоді давай твір назад.— Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.

— На якого бісового батька ти це зробив? — питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку [36] хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.

Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:

— Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли вона взяла дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що — спізнилася через тебе в гуртожиток?

Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.

— Трохи спізнилась,— каже.— А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?

Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!

— Ви були в Нью-Йорку? — питаю.

— Ти що — з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка,, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!

— Не пофортунило. Він звів на мене очі.

— Слухай,— каже,— коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.

Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!

— Ти переказав їй від мене вітання? — питаю.

— Угу.

Чорта з два він переказав, собака!

— А вона що? — кажу.— Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?

— Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!

Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!

— Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? — питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.

Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах-з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече — розважається, паскуда!

— Не дурій,— кажу.— Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка? [37]

— А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.— І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!

— Та не дурій! — кажу.— В чиїй машині?

— Еда Бенкі.

Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках — він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота — завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.

А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.

— Що* ж ви робили в тій бісовій машині? — питаю далі.— Ти її що — той?..— А голос тремтить — кошмар!

— Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!

— То ти її той?..

-. Це професійна таємниця, малий!

Що було далі, я погано пригадую. Пам'ятаю лише, як устав з ліжка — так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись,— а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку — хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль,, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я "не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.

Одне слово, пригадую тільки, що очумався на підлозі, а каналія Стредлейтер сидить на мені верхи — червоний, як рак. Тобто не сидить, а стоїть своїми поганими коліньми в мене на грудях. А важив він добру тонну. Ще й руки мої тримає, щоб я його не вдарив. Убив би, гадину таку!

— Ти що, сказився? Сказився, та? — все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.

— Забери з грудей свої ідіотські коліна! — кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі.— Злізь із мене, пусти, пес смердючий!

А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам'ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину [38] кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас... бо ти просто ненормальний кретин!

Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.

— Заткай пельку, Голдене! — цідить він, а пика така червона, тупа.— Зараз же заткай пельку, чуєш?!

— Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати — Джейн чи Джін, кретин нещасний!

— Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.

Я його таки доконав, гада.

— Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!

— Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!

— А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.

Тоді він знов своєї:

— Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?

— Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.

— Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! — кажу йому.

Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:

— Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю...

— Чого це я мовчатиму? — кажу. А сам уже аж кричу.— В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала...

В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам'яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.

— Я ж тебе, телепню, попереджував,— каже,— чого ж ти не заткнув пельки? — А голос у нього аж тремтить. Видко, [39] злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув.— Сам винен, чорт бери! — каже. Слухайте, а він таки не на жарт злякався!

А я лежу собі на підлозі й навіть не думаю вставати. Тільки обзиваю його паскудою та кретином. І такий я лютий, що аж на крик зриваюся.

— Чуєш, піди вмийся,— каже Стредлейтер,— Ти мене чуєш?

— Сам іди,— відповідаю,— вмивай свою ідіотську пику! — Я поводився, звісно, як дитина, але надто вже він мені допік, стерво.— А по дорозі в умивалку,-кажу,-заскоч до місіс Шмідт і зроби своє діло.— Місіс Шмідт була дружина шкільного сторожа, баба років шістдесяти п'яти.

Так я й сидів на підлозі, доки почув, як каналія Стредлейтер причинив за собою двері й почалапав коридором до умивалки. Тоді я встав. Довго не міг знайти мисливської шапки. Нарешті таки знайшов кляту. Валялася під ліжком. Я нап'яв її, повернув козирком назад — так мені подобалося дужче,— а тоді ступив до дзеркала й подивився на дурнувату свою фізіономію. Ні, такої розквашеної мармизи ще* світ не бачив! Губи, підборіддя — все заюшене кров'ю, навіть піжама й халат. І страшно було, й цікаво. Я скидався на форменого розбишаку. В житті я тільки двічі потрапляв у бійку, і обидва рази мені перепадало. Так-що розбіяка з мене нікудишній. Якщо хочете знати правду, то я пацифіст.

Я здогадувався, що каналія Еклі не спав і, певно, чув увесь наш гармидер. Тож я відслонив завіси й пройшов крізь душову в його кімнату поглянути, що він у біса робить. Взагалі я рідко до нього заходив. Там завжди чимось смерділо — Еклі був страшенний нечупара.

7

Крізь завіси в душовій сюди з нашої кімнати падало трохи світла, і я побачив, що Еклі вже в ліжку. Але я добре знав, що він, зараза, не спить.

— Еклі,— кажу,— ти спиш?

— Ні.

Було все ж таки темнувато, я спіткнувсь об чийсь клятий черевик і мало не дав сторчака. Еклі звівсь у ліжку і сперся на лікоть. Все його лице було густо наквацяне білою маззю від прищів. У темряві Еклі скидався на привида.

— Що поробляєш? — кажу. [40]

— Він ще й питає, що я в біса поробляю! Пробував заснути, але ж ви там зняли таку бучу! Чого ви завелися?

— Де тут світло? — Я ніяк не міг знайти клятого вимикача. Всю стіну обмацав.

— А нащо тобі світло?.. Он там, майже в тебе під рукою. .

Нарешті я таки знайшов вимикача і ввімкнув світло. Еклі, каналія, затулився долонею — світло, бачте, засліпило йому очі!

— О боже! — скрикнув він, уздрівши мою розквашену фізію.— Що з тобою?

— Та ми з Стредлейтером трохи той... погиркались,— відповів я і сів на підлогу. В них у кімнаті ніколи не було стільців. Хтозна, де в дідька вони їх дівали.

— Чуєш,— кажу,— ти не хочеш трохи пограти в канасту?

Еклі любив грати в канасту.

— Господи, та в тебе ж і досі кров юшить! Ти б що-небудь приклав абощо.

— Сама перестане. Чуєш, то не хочеш трохи перекинутись у канасту?

— Яка там канаста, чорт забирай! Ти хоч знаєш, котра вже година?

— Ще не дуже пізно. Всього лиш одинадцята — пів на дванадцяту.

— Всього лиш! — перекривив мене Еклі.— Завтра мені, щоб ти знав, рано вставати, я йду до церкви, чорт забирай! А ви серед ночі мордобій влаштували, кричите, як недорізані. За що ви, паскуди, хоч побилися?

— Довга й нудна історія, Еклі. Мені шкода нею тебе мучити.— Я з ним ніколи не розмовляв про свої особисті справи. Насамперед тому, що він ще тупіший за Стредлейтера. Проти цього недолобня каналія Стредлейтер просто геній.— Слухай,— кажу,— можна мені сьогодні переночувати на Еловому ліжку? Адже він приїде аж завтра ввечері, правда? — Я добре знав, що раніше Ел не повернеться.

5 6 7 8 9 10 11