Шапка обійшлася мені всього один долар. Я нап'яв її задом наперед, козирком на потилицю — дурниця, звісно, нічого не скажеш, але мені так подобалося. До того ж так мені в шапці навіть личило. Потім я взяв книжку, яку саме почав читати, й сів у своє крісло. В кожній кімнаті стояло по двоє крісел. Одне моє, друге — мого сусіда, Ворда Стредлейтера. Бильця вже ледве трималися — на них сідали всі, кому не ліньки, але загалом крісла були навіть досить зручні.
А книжку, яку я читав, мені втелющили в бібліотеці помилково. Просто дали не ту, що я просив, а я помітив це аж у гуртожитку. То була "З нетрів Африки" Ісаака Дінесена. Спершу я подумав: "Мабуть, якесь лайно". Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою. Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато. Улюблений письменнику мене — Д. Б., мій брат, а на другому місці — Рінг Ларднер. На іменини брат подарував мені книжку Рінга Ларднера — якраз перед тим, як я вступив до Пенсі. Там були страшенно смішні — просто сказитися можна — п'єси і одне оповідання про полісмена-регулювальника: він закохався в дуже вродливу дівчину, яка завжди перевищувала швидкість. Але він має сім'ю, той полісмен, і не може, звісно, одружитися з дівчиною тощо. А потім дівчина гине — вона ж бо завжди ганяла, мов оглашенна. Те оповідання мене просто вбило. Я взагалі люблю читати книжки, де хоча б час від часу трапляється щось смішне. Багато я читаю і класичних книжок — як-от "Повернення на батьківщину" та інші, і вони мені дуже подобаються,— і про війну, й детективів тощо, але щоб надто я ними захоплювався, то ні. По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: "От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону". Але таке буває зі мною не часто. Я б не проти подзвонити цьому Ісаакові Дінесену. Рінгові Ларднеру також, звичайно, тільки Д. Б. сказав, що він уже помер. А ось "Тягар людських пристрастей" Сомерсета Моема — книжку я прочитав торік улітку — це вже не те. Роман досить непоганий і т. ін., однак [18] дзвонити Сомерсетові Моєму я охоти не маю. Сам не знаю чому. Мабуть, просто він не з тих, із ким хотілося б поговорити, ось і все. Я б скоріше зателефонував каналії Томасові Гарді. Його Юстасія. Вай мені імпонує... Нацупив я, одне слово, нову шапку, вмостився в кріслі й почав читати "З нетрів Африки". Один раз я книжку вже прочитав, але хотілося ще переглянути деякі місця. Перебіг я очима сторінок три, коли чую — хтось відслоняє завісу в душовій і спиняється на порозі. Навіть не підводячи голови, я відразу здогадався, хто це. То був Роберт Еклі — він жив у суміжній кімнаті. В нашому корпусі одна душова на дві кімнати — посередині, і каналія Еклі рипався до мене разів по сто на день. Тільки він, певно, з усього гуртожитку — крім мене, звісно,— не пішов на футбол. Еклі взагалі майже нікуди не ходить. Дивний субчик. Провчився в Пенсі цілих чотири роки, а уже закінчував школу, а ніхто не називав його інакше, як Еклі. Навіть Герб Гейл, що жив із ним в одній кімнаті, і той ніколи не називав його Боб чи бодай Ек. Мабуть, і власна жінка називатиме його Еклі, якщо тільки він коли-небудь одружиться. Еклі був жахливо високий — десь шість футів і чотири дюйми, але сутулив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству, я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися. Побачиш, бувало, ~в їдальні, як він набиває рота картоплею чи горохом або там іще чимось — аж занудить. Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи на підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.
Отож чую, Еклі стоїть на порозі душової, зразу за моїм кріслом, і визирає, чи нема в кімнаті Стредлейтера. Бо віп терпіти не міг Стредлейтера й ніколи не заходив до нас у кімнату, коли той був удома. Еклі взагалі рідко кого терпів.
Нарешті він переступає поріг душової і входить у кімнату.
— Салют! — каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив!
— Салют! — кажу, але очей від книжки не підводжу. З такими, як Еклі, тільки пильнуй! Відірвешся від книжки — пиши пропало, замучить. Щоправда, він це зробить [19] усе одно, але якщо звернеш на нього увагу не зразу, то доконає тебе не так швидко.
Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка — не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці — і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви!
— То як фехтувалося? — питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки.— Ми виграли чи ні?
— Ніхто не виграв,— кажу, але на нього не дивлюсь.
— Що? — перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати.
— Ніхто не виграв,— знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці?
Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку,— Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно.
— Ніхто не виграв? — каже Еклі.— Як це?
— Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям.— Очей на нього я все ще не підводжу.
— Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?
— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.
Еклі став наді мною і заступив світло.
— Слухай,— кажу,— через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.
Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.
— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.
— Не знаю,— кажу.— Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.
Еклі не любив, коли я називаю його "малим". Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його "малим".
Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.
— Що це ти в біса читаєш? — питає.
— Не бачиш? Книжку.
Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.
— Щось путнє? — допитується.
— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг.— Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.
Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.
— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом.— Матусю рідна, в очах темніє!
— Псих! — кидає Еклі.— їй-богу, псих!
— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?
— Ради бога, не корч із себе!
Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:
— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?
Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.
— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.
От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.
Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.
— Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? — питає.
— У Нью-Йорку.
— Скільки дав?
— Зелененьку.
— Обібрали тебе.— Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха [21] гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки.— Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав,— каже.— Це шапка мисливська.
— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку.— В ній полюють на людей,— кажу.— Я сам полюю в цій шапці на людей.
— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?
— Ні.
— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?
— На футболі. Рандеву там у нього,— промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.
— Великий чоловік твій Стредлейтер,— сказав Еклі.— Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?
— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.
— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі.— У мене задерся ніготь, треба відрізати.
Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий.