Як понесли мене байдужі хвилі,
Зо мною не було завзятих моряків,
Бо дикуни їх стрілами пришили
До розмальованих, скривавлених стовпів.
І от, позбувшися свого вантажу
(Бавовни з Англії, фламандського зерна),
Безжурно я поплив без екіпажу,
Куди повабила мене далечина.
Глухий, немов той мозок у дитини,
Холодний, як зима, я плив під рев стихій.
Крушила буря береги камінні,
І хаос повставав, і лютував прибій.
Мене тоді благословили шквали,
Гойдали десять день на хвилях тих морів,
Що вже не першу жертву колисали,
І зник я із очей безглуздих маяків.
Всмокталася в моє соснове тіло,
Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;
Понісши геть стерно, мене обмила
І від блювотини, й від синіх плям вина.
Я потонув тоді в поемі моря,
Сліпучій, зоряній,— зелену пив блакить,
Часами втопленик у глиб прозорий
Спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.
Заливши пурпуром екстази дикі,
Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,
П'яніша од вина і від музики,
Горіла там любов, гірка, немов полинь.
Все, що вві сні ввижалося людині,
Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,
Огнів досвітніх зграї голубині
І блискавицями роздерті небеса.
Я на низькому сонці бачив плями,
Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,
Немов плащі богів в античній драмі,
Дивіться також
Я снив: зелені ночі в сніжній піні
Цілунками цвіли над віями морів.
І фосфоричне сяйво жовто-синє,
І в тихих стеблах спів нечуваних соків.
Навколо скель скакали, мов телята,
Несамовитих хвиль шалена череда.
Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати —
І стихне океан, вгамується вода.
Я бачив дивний край: цвіли Стожари,
Мов очі у пантер; між них тіла мерців,
Веселки голубі, смарагдові отари,
Флорида неземна під обрієм морів.
Кипіли багна, в мулі догнивали
Кит-риби велетні, в густих очеретах.
Де громом урагани вигравали,
Тонула далина в безоднявих ночах.
А глетчери під дрібними сонцями,
Де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,
І гадини, роз'їдені кліщами,
Смердючі, падали з покручених дерев.
Хотілось би ці золоті рибини,
Співучі риби ці спіймать для дітвори.
Мої шляхи квітчала квітів піна,
І надавали крил нечувані вітри.
А море, що так солодко гойдало
Мене, мандрівника, натомленого вкрай,
До мене живоцвіт із пітьми підіймало,
І я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.
А той був островом, де злотоокі
Паскудили птахи, злітались для забав;
Часами втопленик поодинокий
Крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.
Човни рибальські не знайшли ще й досі
В етері голубім, де не літає птах,
Мій труп, заплутаний в морське волосся,-
Я плив, туманом синім оповитий,
В рожевих небесах, де лишаї сонців
Змішалися із соплями блакиті
(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).
Я бачив електричні спалахання,
За мною кінь морський ходив, як чорний пес.
Гарячий червень бив і трощив баню
Ультрамаринових розжеврених небес.
Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий
Одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,
Я за Європою, стомившись, тужу,
Що, парапетами обгородившись, спить.
Архіпелаги зоряні лисніли,
В морях екстазових мене носив тайфун.
Ти спиш на дні, майбутня творча сило,
0 золотих жар-птиць незлічений табун!
Але ж наплакавсь я, бо злиті кров'ю
Світанки й місяці, і всі сонця — гіркі,
Весь пройнятий терпким вином любові,
Хай в морі потону, хай розтрощу свій киль.
Із вод Європи я собі бажаю
Калюжі чорної... щоб вечір запашний...
Сумне дитя кораблика пускає,
Легенького, немов метелик весняний.
Купавшися в п'янкій блакитній тоні,
Не хочу я плисти під арками мостів,
Перед очима грізними понтонів,
В заграві полум'я і гордих прапорів.
Переклав Юрій Клен (Освальд Бургардт)
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
Спливаючи униз по водянім безмір'ї,
Я вже не чув на собі рук провідників:
їх за мету собі взяли червоношкірі
І голих прив'язали до барвлених стовпів.
Носій фламандських збіж, англійської бавовни,
Я вік весь мій жури з залогами не знав,
Як їх побили вже, я втішний невимовно
Поплив за плавом вод, кудою забажав.
Минулої зими я в дикий плеск прибоїв,
Глухіший за мізки упертих дітваків,
Гонив! Півострови, покришені борвою,
Не бачили таких, як я набачивсь, див.
Борва мої морські благословила ранки,
Над крутіжем мерців діб десять, день і ніч,
Від корка легший, я свої виводив танки
Здаля від маяків і їх телячих віч.
Солодша, ніж діткам м'ясівка яблук винних,
Вхлиснулася вода в мою соснову снасть
І вмила з синіх плям, винних і блювотинних,
Ковтнувши і стерно, й котву в неситу пасть.
Я поринав з тих днів у пісні сушелому,
Як зоряний намет безмежний і співний,
Вжираючися в чинь зелену і знайому
Лиш мрійним топлякам, що часом тонуть в ній.
Туди, де рум'янцем займаючи сапфіри
Води, у сонний ритм, під сонячну теплінь,
Міцніш за алкоголь, зичніш за ваші ліри
Пузириться гірка любисткова червінь.
Я знаю овиди, у блискавках розприслі,
Смерчі і вирла струй, я знаю вечори
І ранки в небесах, як стада горлиць звислі,
І те, що нікому й не снилось в мрійній грі.
Я бачив, як сонця в страшних таємних плямах
Горіли багрянцем мертвецьких стетерінь,
Подібні до митців у старовинних рамах,
Котили хвилі дрож у темну далечінь.
Мені в зелену ніч, сліпучу блиском снігу,
Вчувалися м'які цілунки морських сліз,
Вир соків запальних у п'янім кровобігу
І спів, що з глибини фосфорних нетрів ріс.
Я цілі місяці йшов приступом на кручі
В розговтаний, як гурт ярких биків, погій,
Втерявши й тінь надій, щоб Океани злючі
Скорилися колись ясним ногам Марій.
Я — знайте! — оглядав у казкових Флоридах
Хаос очей пантер і квітів, людських шкір
І веселок струнких в надморських краєвидах,
Мов поводи отар, що йдуть кудись в простір.
І бачив я також, як на пісках безводних
Покинутий згинав цілий Левіатан,
Як в затишну пору знімався вир з безодні
І безмір вод стягав у божевільний тан.
І ледняки й сонця небес, як вугіль, чорних
І заливи гидкі, як велетні вужі,
Повзуть по конарах скарлючених, потворних,
Обліплені кишмом смердючої нужі.
Я рад би показать у синій хвилі дітям
Ці зграї золотих і тих співучих риб.
На від'їзд мій моря косичилися квіттям,
І крил мені давав вітрів поривний стриб.
Як часом Океан втомився колисками
Полюсів, рівників і в мрійнім сні потах,
Сплітав мене зо сну глибинними квітками,
І я в них затихав, як жінка в молитвах.
І так, мов острівець, носив і гній, і сварку
Золотооких птах, безстидних гольтіпак,
Поки мене з мого гнилого закамарку
Не виплутав якийсь мандруючий мертвяк.
Отож я — корабель, що стряв у нетрях зільних
Що в диких борвіях знаходив щастя транс,
І так сп'янів вином бурунів божевільних,
Що не знайти мене всім стежним суднам Ганз.
Я — вільний, у диму, у мряці фіолетів,
Я — що свердлив щоглом червону твердь небес,
Я — повен ласощів для вибраних поетів:
Сонцевих медицин і плястрів синіх плес.
Я, що гуляв тоді, збожеволілий щовбень,
У іскрах громових, у стадах горбуньків,
Як липні, шибали товчками дужих довбень
Ультрамарин небес у челюсть казанів.
Я, що тремтів, як вчув за п'ятдесят миль дикі
Риковища моржів або мальштремів гнів,
Я, що мав буть ткачем блакитних снів повіки,
Знов прагну до старих Європи берегів.
Я бачив острівців рої волосожарні
Й такі, де шал небес не ставить людям меж.
Чи в тих ночах ти спиш і ждеш на сили вдарні,
Мільйоне злотих птах, Снаго, що ще прийдеш?
Та надто плакав я. Всі ранки болю повні,
Всі ночі мають їдь і в блекоті всі дні.
Взяли мене в полон жорстокі сни любовні,
Нехай же пропаду, хай зникну в буруні.
Як ще жажду чого в Європі, то калюжі,
Де в пахощах м'яких передвечірніх хвиль
Хлоп'я задумане й чогось смутненьке дуже
Пускає човника крихкого, як мотиль.
Коли я взнав ваш сум, то не мені вже, хвилі,
З вантажнями бавовн шугати навздогон,
Ні гнати в прапорах, огнях, у блиску й силі,
Ні смирно слухати грізних очей понтон.
Переклав Василь Бобинський
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
Коли я весь віддавсь байдужих Рік спокою,
Не відчував я більш своїх провідників:
Індійці-крикуни зробили їх метою,
Прип'явши голими до розписних стовпів.
Для мене все одно: чи то англійська пряжа,
Чи то фламандський хліб у трюмі десь лежав.
Коли шумливого я збувся екіпажа,
По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.
Тії зими під сплеск припливів навіжених,
Байдужий до всього, мов мозок немовлят,
Я без упину мчав! І серед бур шалених
Півострови з трудом спускали свій канат.
Морські шляхи немов вітали урагани.
Я, наче пробка, плив по хвилях десять днів,
Де трупи жертв кругом крутились безнастанно,
І жодну ніч не стрів банькатих ліхтарів.
Приємніша за сік кислиці для дитини
Зелена хвиля йшла, сосновий крила бік;
Зірвавши руль і дрек, у плями сизо-сині
Вина й блювотини мене вбирав потік.
З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря,
Таємним сяєвом настояній зірок,
Ковтаю вод блакить, де часом у просторі
Зринає втопленик, який увесь промок.
І де, заливши враз всіх диких марень вири
І в'ялий ритм морський дна золотом п'янким,
Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри,
Любовний бродить сік із присмаком гірким.
Я знаю небеса, роздерті блискавками,
І смерчі, й течії, і бачив я зірки
З очима голубів, що мріють вечорами,
І навіть те, чого не бачить рід людський.
Я бачив сонця диск, що в жахові містичнім
Світився сплесками фіалкових огнів;
Немов акторів гра в трагедії античній,
Здіймались сплески хвиль в тремтінні лотоків.
Зелена снилась ніч у снігові сліпучім,
Що до очей морських цілунком припада;
У вируванні сил нечувано жагучім
Жовтавим фосфором світилася вода.
У повню стежив я, коли, мов в істерії,
Немовби тічка та, об скелю бивсь приплив,
Бо я не відав ще, що біля ніг Марії
Бурхливий Океан забутися б хотів.
Я плив вздовж берегів Флориди неземної,
Де квіти — зір пантер, а шкіра там людська —
Немов веселка та, що віжкою гнучкою
Над морем простяглась, мінлива і легка.
Я бачив болота, їх неоглядні верші,
Де серед комишів гниє Левіафан;
І вирування вод у глибині завмершій,
І дальній водоспад, грімкий, немов таран;
Крижини серед хвиль, сонця, бліді до смерті,
І здобич, як ніде, серед заток морських,
Де змії-велетні, блощицями пожерті,
Звисають із дерев у пахощах гнилих.
Хотів би показать я дітям риб співучих,
У лусці золотій, серед блакитних хвиль.
Вітри несли мене серед блукань жагучих,
В квітучій піні плив я між морських дозвіль.
Та, стомлені на смерть незнаними світами,
Хитали зойками моря мої боки,
Вітаючи мене тінистими квітками;
І я, схиляючи коліна, мов жінки,
Гойдав півострови прокляттями своїми,
Де слід крикливих птиць із тугою в очах;
І плив я в самоті дорогами хисткими,
Лиш потопельники чіплялись на бортах.
У бухтах, спутаний весь травами морськими,
Я шквалом кинутий, де й птиці не знайти,
Звідкіль ні монітор, ні парусник не здійме
Розбитий мій каркас, сп'янілий від води;
І весь задимлений, в туманах фіалкових,
Я небо пробивав, немов багрець стіну,
В блакитних лишаях і в соплях смарагдових,
В цих дивних ласощах поета в давнину;
Летів блискучий я, мов божевільна куля,
Між чорних коників, мандрівників морських,
Тоді як Липень лив, розпалений і чулий,
Ультрамарин небес у кільця хмар прудких;
Я часто хвилювавсь, почувши в здивуванні,
Як вирував Мальштрем чи кидавсь Бегемот,-
Тепер я стомлений, у вічнім спогляданні,
Хотів би знов вернуть до європейських вод.
Я бачив зоряні архіпелаги в лоні
Замріяних небес, серед моїх шляхів.
Чи сниш ти і гориш у ночі ці бездонні,
Мов птиці золоті, о Міць майбутніх днів?
Я досить сліз пролив.