Ми поспішно вгамували власну спрагу і з нетерпінням чекали, поки нап'ються наші коні, а потім піднялися на кручу і постаралися визначити, вгору чи вниз річкою рушив цей військовий загін. Однак суха глиниста земля і коротка трава, на якій часто паслися бізони, не дали нам потрібних відомостей. Навіть копита наших власних коней майже не залишали на ній слідів. Тим часом уже зовсім розвиднілося, і ми не наважилися більше залишатися на відкритому місці, яке добре проглядалося з усіх скель вздовж річки. Ми заїхали чимдалі в кущі і прив'язали коней. Потім ми повернулися на узлісся і довго стояли, спостерігаючи. Стада бізонів та табуни антилоп йшли на водопій до річки. На щастя, ніхто з них не помітив нашої присутності. Наскільки ми могли бачити русло річки вгору і вниз за її течією – скрізь тварини спокійно пили воду. Потім вони або починали пастись у долині або йшли назад у прерію у той самий бік, звідки з'явилися.
Ми відчули полегшення: адже якби якесь стадо чи хоча б кілька тварин побачили чи відчули військовий загін, то вони б кинулися тікати і неодмінно злякали й інших. А ми побоювалися, що ворожий загін міг налічувати більше вояків, ніж ті п'ятеро, яких так мучила спрага, що вони спустилися напитися. Але на підставі поведінки тварин ми подумали, що загін пішов геть. Тому Пітамакан запропонував мені повернутися назад у кущі і лягти спати. Я так і зробив і заснув напрочуд міцно.
Пітамакан завжди брав на себе більшу частину роботи, хоч би якою неприємною вона була. Відіславши мене спати, сам він вирішив не спати до самого вечора, однак незабаром після полудня я прокинувся сам, дорікнув йому, що він дозволив мені спати так довго, і зайняв його місце для спостереження. День був спекотним і безвітряним. По всій протяжності долини не було видно жодної тварини: після ранкового водопою вони пішли на рівнину, де було прохолодніше. Над виступом скелі прямо навпроти мене, опустивши голову, нерухомо стояв самотній бізон, його силует чітко вирізнявся на тлі блакитного неба. Я стежив за ним дуже довго – взагалі, я ніколи не втомлювався спостерігати за бізонами. Їх величезні кудлаті голови справляли враження великої мудрості. Їхні дивні обриси – різкий силует, високий спереду і дуже низький ззаду, волохатий хвіст, покриті довгим хутром передні ноги — як мені здається, добре поєднувалися з безмежними степами, химерними зубчастими пісковиками по берегах річок та високими сніговими горами. Наскільки сувора і велична була їх країна, такими ж були й самі бізони. Поет міг би краще розповісти про ці лісисті улоговини і рівнини з соковитою травою, які тепер безповоротно втрачені для нас!
Ближче надвечір ззаду до старого бика наблизилася невеличка зграя вовків. Він занепокоївся і розвернувся до них своєю низько схиленою рогатою головою. Вовки оточили його і деякі почали вдавати напад. Я багато разів бачив, як вовки по-справжньому кидаються на бізонів, перегризають сухожилля на ногах, валять і пожирають, а тому я відразу зрозумів, що цього разу вони нападають навмисне. Але бізон цього не знав! Він швидко крутився, підставляючи вовкам свою голову з гострими рогами і, хоч він був досить далеко від мене, я чув його сопіння і бачив його страх. Нарешті, так само несподівано, як з'явилися, вовки залишили бізона в спокої і затрусили вниз по схилу, а їхня перелякана жертва з усіх ніг помчала в інший бік, щоб приєднатися до своїх родичів. Я проводжав очима вовків, поки вони не зникли у високому полину, що зростав біля підніжжя скель. Потім вони знову опинилися в полі мого зору і попрямували до води – трохи нижче від того місця, з якого я спостерігав. Їхній вигляд був зовсім непривабливий – зимова шерсть бляклими клаптями покривала шкуру. Було видно, що вони прибігли здалеку: язики, що випадали з-за довгих ікол, були вкриті білуватою піною, а хвости теліпалися внизу. Раптом з рисі вони перейшли на шалений галоп і кинулися у воду. Деякі з них хлебтали її так, ніби були зовсім не в силах вгамувати свою спрагу. Тепер вони були так близько, що я міг побачити їхні очі. Однак, оскільки слабкий вітерець повівав угору долиною, нас вони не вчули. Вовки напилися. За кілька хвилин старий сивий самець переправився через потік, піднявся на протилежний берег, повернувся і глянув назад. Уся зграя пішла за ним, і незабаром вони вже зникли вдалині. Як би мені хотілося знати, навіщо вони вирушили на схід! Вони не збиралися полювати, адже м'ясо вони могли здобути і раніше, на рівнині. Якби тільки захотіли, вони цілком могли б звалити і розірвати старого бізона. Ні, їхні наміри так і залишилися для мене вовчою таємницею.
Я дивуюся до глибини душі, коли чую міркування про "дурну звірину". Тварини не дурніші, ніж ви чи я. Вони мають свою мову, яка не завжди доступна нашому слуху. Вони спілкуються один з одним, передаючи свої відчуття чи щось інше якимось іншим шляхом. Але беззаперечним фактом залишається те, що вони спілкуються один з одним, і це свідчить про їхній інтелект. Ви, хто живе цивілізованим життям, можете не вірити цьому, але всі, хто тісно спілкується з природою, знають про цей факт.
Наприкінці дня бізони та антилопи, бажаючи напитися, знову потяглися в річкову долину. Самець-олень привів свій табун по глибокому яру, що далеко вдавався в прерію. Зарості полину наче ожили: загавкали койоти і затявкали лисиці, застрибали кролики різних видів, з'явилися куріпки, застрекотали сороки, зазвучали голоси дрібніших птахів. І всі вони прагнули води.
Під самим берегом біля наших верб підняли плескіт бобри, що час від часу голосно били по воді своїми товстими як дошка хвостами. Я бачив все це, і кожен момент приносив мені задоволення. Єдине, що мене турбувало – то це думки про наших коней, які весь довгий спекотний день були приречені страждати на короткій прив'язі.
Щойно Сонце зникло за стрімчаками, що опоясували долину із заходу, я розбудив Пітамакана. Ми побігли до берега, вибрали глибше місце і кинулися у воду, злякавши бобрів. В таких заплавах вони вже заготовляли осикові поліна та гілки на корм узимку.
V. Сутичка з крі
Скупавшись, ми вилізли з води і одягнулися. Було вже зовсім темно. Ми відвели коней на водопій та пустили пастися. Нам дуже хотілося одразу вирушити в дорогу, але треба було почекати, доки тварини не підгодуються. Від їхніх сил (а можливо, і швидкості) залежав весь успіх нашої експедиції. Тому ми дали їм потрібний час: кілька годин вони щипали траву так, як це вміють робити лише голодні коні – звуки "ріп, ріп, ріп" безперервно лунали у наших вухах.
Було вже близько опівночі, коли наші скакуни відновили сили. Ми осідлали їх і рушили вниз долиною. Проїхавши близько трьох миль, ми спустилися у велику долину, в нижньому кінці якої Драй-Форк впадає в Маріас. Це місце густо поросло тополями та високими вербами. Щойно досягнувши лісової галявини, ми одразу відчули слабкий, але цілком виразний запах диму: вороги або перебували в чагарниках, або щойно покинули їх.
У нас не було вибору – довелося звернути вбік, піднятися схилом на дуже високу кручу над річкою, їхати вздовж неї три чи чотири сотні ярдів і лише тоді спуститися до броду, минувши зарості. Через танення снігів у горах вода у річці піднялась досить високо. Але тут у русло вдавалася широка коса, завдяки якій ми й досягли іншого берега, не замочивши вмісту похідних сумок. З цього місця в'ючна стежка піднімалася вгору до вузької гряди, що кінчалася стрімкою кручею, яку промила річка. Ми перетнули цю гряду і в'їхали у велику, зарослу лісом балку, яку чорноногі називали улоговиною Священної Скелі. Я вже двічі ставав тут табором разом з пікуні і бачив цю скелю – валун вагою близько двох тонн, що лежав на схилі на великій висоті. Вважалося, що він має здатність до руху і повільно сповзає вниз. Силу цю йому надало Сонце, а тому між ними був тісний зв'язок. Проходячи повз, багато чорноногих залишали на цьому камені всілякі дрібні підношення: браслет, кілька намистин, стрілу або щось іще й молили Сонце про прихильність [44]. Поблизу скелі, в ягідних кущах пробігли декілька лосів, поглянули на нас, і зникли в лісі. Трапився на шляху і білохвостий олень-самець, свиснув і тупнув передньою ногою, коли ми проїжджали повз. Ми вже вибиралися з улоговини, коли нас почуло стадо бізонів і помчало на захід з гуркотом, подібним до грому.
На вершині ми зупинилися і подивилися назад на величезну балку, прикрашену гладдю річки, таку прекрасну в місячному світлі. Потім ми повернули знову на північ. Далі за цю гряду я ніколи не був, і тому попереду все для мене було невідомим. Але Пітамакан добре знав ці землі аж до Південного Саскачевана і навіть далі. Вони були знайомі йому так само добре, як і країна поблизу Міссурі. Ми гнали коней швидкою риссю і під ранок, покривши близько двадцяти миль, розсідлали їх у невеликій низинці, де було кілька джерел із поганою водою. Ми лише трохи її попили. Відкривши похідну сумку, я витяг залишки смаженого м'яса антилопи, але воно вже зіпсувалося. Я цьому навіть зрадів, оскільки отримав довгоочікувану нагоду перевірити свою рушницю в полюванні на бізонів. Настав мій час!
Сонце вже піднялося, і день вступив в свої права. Ми пішли на схід: туди, де наша балка виходила на рівнину, і побачили з усіх боків навколо безліч дичини. Біля підніжжя суворої гряди Скелястих Гір її було вдосталь. Протягом двадцяти миль степ буквально чорнів бізонами. Невелике стадо знаходилося не більше ніж в милі на захід і рухалося, як ми зрозуміли, до нас на водопій. Ми перебігли через низину і стали чекати. Коли бізони наблизилися на дистанцію близько сотні ярдів, я прицілився у велику жирну корову (у неї, безперечно, не було теляти) і вистрілив, намагаючись потрапити в серце. По звуку кулі ми зрозуміли, що вона потрапила в ціль. Тварина зупинилася, похитнулась і впала замертво. Після настільки вдалих випробувань ми були просто щасливі, що стали володарями такої потужної зброї [45].
Коли я звалив бізона, решта тварин, звичайно, помчала і злякала ще кілька невеликих стад, які відбігли на милю чи дві. Нас це мало турбувало, оскільки ми вважали, що поблизу не повинно бути ворогів, які могли б звернути увагу на переляк тварин на рівнині.