Оскільки це Великий Вождь Компанії призначив його торгувати в їхній країні, він оселився тут не тільки за своєю волею. Але він тут, і сподівається залишитися тут, поки живе на землі, бо відчуває, що чорноногі воістину його народ. Він завжди думає, щоб принести їм користь і робить для цього все, що може.
– А тепер, після того, як ми поїли, покурили і побалакали, – сказав він, – я збираюся зробити вам сюрприз. Навіть я був здивований, коли відкрив один з ящиків, доставлених на тому "вогненному човні", що щойно пішов від нас. Ходімо зі мною на берег річки, і я покажу вам щось зовсім нове, що недавно з'явилося на світ!
Поки вожді виходили з кімнати, дядько вручив мені ключ від зброярні і я побіг туди, захопивши шкіряний чохол для рушниці. Я вклав у нього одну з багатозарядних рушниць, а перед цим заповнив його магазин і ще тридцять набоїв поклав у сумку. Коли я біг двором слідом за вождями, почулося, як Тітакі скликає працівників Компанії та їхніх дружин стати в воротах і подивитися, як Далекий Грім зробить щось визначне. По дорозі від форту до річки за нами вже йшов величезний натовп. Коли Велике Озеро прокричав:
– Діти мої, ви повинні подивитися, як Далекий Грім покаже нам щось нове, – всі розмови припинилися, і всі погляди звернулися до нас.
На березі вожді встали за дядьком, і я вручив йому рушницю. Він швидко вийняв її з чохла, дослав патрон у ствол і скинув до плеча. Вибравши як ціль невеликий камінь, що виступав із води біля протилежного берега, він швидко, постріл за пострілом, відкрив по ньому вогонь. Кулі піднімали фонтанчики води навколо каменю, деякі вдаряли прямо в нього. Перші постріли натовп сприйняв спокійно, але з напруженою увагою. Потім серед присутніх зазвучали голоси, які ставали дедалі голосніші. Коли ж дядько зробив останній постріл і посміхаючись передав рушницю в нетерпляче простягнуті руки Великого Озера, гомін голосів перейшов у шалений рев. Чоловіки, що підступали з усіх боків, просто стиснули нас. Нам уже загрожувала небезпека бути скинутими у річку.
– Назад! Назад! Заспокойтесь! Ви всі отримаєте можливість подивитися і розібратися з цією дивовижною рушницею! – вигукнув Велике Озеро.
За допомогою інших вождів він швидко відновив порядок, а потім повернувся до дядька і попросив роз'яснити, як поводитися з цією рушницею. Я передав їм нові патрони.
– Ми назвали цю рушницю багатострільною, – почав дядько і взяв у руки патрон. – Дивись, це патрон: у ньому порох, пістон і куля – усе разом. Вставляємо його в проріз під стволом. І ще один за одним – п'ятнадцять штук. Тепер відводимо затвор і повертаємо назад. При цьому один із патронів заходить у ствол. Рушниця готова вистрілити шістнадцять разів, так швидко, як тільки я зможу прицілитися, натиснути спусковий гачок і надіслати новий патрон. Тепер, друже мій, Велике Озеро, стріляй у той камінь, – закінчив свою промову дядько і знову передав вождеві рушницю.
– Так! Так! – Покажи, як ти стріляєш! – загув натовп.
– Добре! Я вистрілю. Це велике та дивовижне досягнення білих людей, – заявив вождь.
Швидко прицілившись, він вистрілив і влучив у камінь. Потім незграбно пересмикнув затвор і вистрілив знову, – куля вдарила зовсім поруч із ціллю. Натовп вибухнув гучним схваленням. Потім рушницю по черзі брали інші вожді та стріляли так само добре. А прості люди, що стояли навколо, щосили обговорювали чудову рушницю – останнє разюче досягнення білих людей з їхніх чарівних видінь [27].
– О вождю Далекий Грім, яка ж ціна цієї багатострільної рушниці? – запитав один із чоловіків, що стояли біля нас.
– Тридцять бобрових шкур чи сорок шкур бізонів найкращої якості, з головою та хвостом, – відповів дядько, і його слова почали передаватися по всьому натовпу. То тут, то там чоловіки вигукували, що ця ціна по них і починали співати від щастя. Інші стогнали, що в них немає стільки хутра і шкур і що перш ніж вони їх роздобуть, всі рушниці будуть продані. Дядько повернувся і зробив знак нашим службовцям ширше відчинити ворота. З гучними вигуками Короткі Шкури поспішили до торгових приміщень, а за ними потяглися й інші, щоб із заздрістю дивитися, як іде торгівля.
Ось так рушниці Генрі були доставлені до нашої країни і пущені нами у продаж. Ми не підозрювали (не могли й припустити), що багатозарядні рушниці несуть безповоротну загибель бізонам та іншим диким мешканцям Великих Рівнин!
Того вечора Пітамакан та його батько, Білий Вовк, поїхали додому щасливими, кожен із нашим подарунком – багатозарядною рушницею та сотнею набоїв до неї. А в торгових приміщеннях форту деякі з наших службовців працювали майже всю ніч, упаковуючи придбані шкури та хутра (у тому числі й виручені за тридцять нових рушниць). У наступні десять днів я й сам напружено працював у приміщеннях великих затхлих складів, допомагаючи нашим працівникам складати, пресувати та в'язати тюк за тюком хутра та шкіри та вішати на них бирки. І на додачу до всіх цих клопотів прибули черевані зі здобиччю від свого зимового полювання, і прийшов "Йеллоустоун-2" із запасом товарів на весь рік. Судно не могло чекати закінчення нашої великої торгівлі і пішло, забравши лише те, що вже було. Дядько негайно поставив тесляра Рондена та його помічників на будівництво баржі з кілем. У ній ми мали намір відправляти наторговані хутра вниз за течією принаймні до Форт-Юніона. Великі річкові судна могли плавати між Сент-Луїсом і нашим фортом тільки на початку літа, але нижче гирла річки Йеллоустоун Міссурі завжди була досить глибокою для денної навігації за допомогою буксирування. Нарешті настав день, коли я зміг зайнятися підготовкою до своєї подорожі на північ. Тітакі склала в мою похідну сумку голки, шило, нитки із сухожиль і три пари мокасинів. Я додав ще кремінь і кресало, дві сотні набоїв, зміну білизни, підзорну трубу, десять фунтів тютюну останнього завозу в подарунок від дядька північним вождям та його послання до них. Крім того, я взяв теплу бізонячу зимову накидку, пару ковдр, свою нову багатозарядну рушницю та сталевий ніж. І це все, що в мене було для багатомісячної подорожі тисячемильною стежкою! Опівдні я востаннє пообідав із дядьком та своєю "майже-матір'ю".
– Не забувай, що я день і ніч благатиму Сонце про твоє благополучне повернення, – сказала вона мені.
А дядько додав:
– Ще раз я прошу вас бути уважними. Завжди пам'ятай, що буде з нами, якщо ми втратимо вас! Пам'ятай також про величезну важливість для Компанії успіху вашої місії до північних племен. Потому Тітакі заплакала і поцілувала мене. Дядько потис мені руку, і я швидко вискочив назовні, оскільки і мої очі зволожилися, а в горлі застрягла грудка. Я вже підходив до воріт, коли почув, що моя "майже матір" просить меге почекати. Вона підбігла до мене і сумно сказала:
– Та стежка, на яку ви виходите, майже така ж небезпечна, як ті, якими ходять на війну. Я домовилася з Червоними Крилами, що він цього вечора виконає для тебе і Пітамакана священний обряд потіння. Ти маєш виконати моє побажання!
– Добре, я зроблю, як ти велиш, – відповів я.
Грудка в моєму горлі все ще не пройшла, і я поспішив до свого коня. Яка добра була до мене Тітакі – вона завжди думала про мій добробут! Звичайно, я прийму старого Червоні Крила як свого знахаря, який молиться за мене. Я мало думав про релігію (як білих, так і чорноногих). Але все ж таки я краще знав віру своїх індіанських друзів – адже я їх щодня зустрічав і у форті, і в їхніх власних таборах і не раз розмовляв із ними на ці теми. Неважко собі уявити, як діяли на недосвідченого юнака судження і вірування старших. І, пригадую, я неясно, але вірив в богів чорноногих. Так чи інакше, а їхній головний бог щодня був у мене на очах. Він слідував своєю стежкою в небесній блакиті, зігрівав землю, змушуючи все рости, і невпинно боровся з Творцем Холоду, проганяючи того на далеку північ, скуту вічним льодом.
Мій кінь стояв біля конов'язі. Все спорядження було приторочено до сідла. Я сів верхи, поклав рушницю поперек себе і, обігнувши кут форту, рушив на північ. На краю річкового урвища я повернувся і кинув погляд назад на великий і похмурий форт. Яким же надійним і безпечним здався він мені тепер, у цій затишній долині з високими травами! Я просто не міг надивитись, ніби бачив усе це вперше, але через кілька хвилин я поскакав далі, а незабаром уже спускався в долину Тетону. І перш, ніж мені відкрився великий табір, що розкинувся там, я його почув: звуки пісень щасливих людей, гул розмов, стукіт барабанів, сміх, вигуки дітлахів, гавкіт собак, іржання коней і на додаток до всього – безперервний шум сотень жінок, що шкребуть бізонячі шкури [29], і готують їх до вичинки.
ІІІ. Послання південних вождів
Я проїхав вниз через весь табір прямо до вігваму Білого Вовка. Його жінки прийняли в мене коня і розсідлали його. Вони ж провели мене в вігвам і занесли моє спорядження. Пітамакан, що сидів там, наводив блиск на свою нову рушницю. Його батько сидів, відкинувшись на спинку ложа [30]. Він тихо співав Пісню Вовка, відбиваючи ритм на барабані. Обидва вони привітали мене усмішками та теплими словами. Отакі теж була там: вона обдарувала мене швидкою посмішкою і знову зігнулася над своєю роботою – вона прикрашала піхви для ножа чудовим бісерним візерунком.
– Ха! Сину Мій! Ти тут! Ти прибув якраз вчасно. Зовсім недавно Червоні Крила надсилав дізнатися, чи не приїхав ти. Каміння для Вігваму Потіння вже розпечене, – сказав Білий Вовк.
– Так! Він на нас чекає. Пішли! – вигукнув Пітамакан, підводячись і відкладаючи гвинтівку.
– Тітакі попередила мене. Ходімо, – відповів я.
Ми попрямували до великого вігваму, на якому були зображені два величезні чорні бізони – бик і корова. Язики і серця їх були намальовані червоним, від ротів до серця бігли червоні доріжки. Червоні Крила був бізонячим сновидцем [31], або, як говорили перші білі торговці, бізонячим знахарем. нші жерці Сонця були сновидцями грому, черв'яка, лося, видри тощо – перелік міг би бути дуже довгий. Кожен знахар мав свої церемонії, молитви, пісні та танці, присвячені Сонцю, і всі вони були давнього походження.
Позаду жилого вігваму стояв Вігвам Потіння. Це була тимчасова споруда – на каркас з вербових лозин було накинуто старі шматки вичиненої шкіри.