Небезпечна стежка

Джеймс Віллард Шульц

Сторінка 3 з 29

"Це був насичений день, – подумав я. – Сьогодні я рішуче відмовився від вступу до коледжу та цивілізованого життя. Сьогодні мене призначили у далеку та важливу поїздку на користь Компанії. І сьогодні ж Отакі заприсяглася небесним богам, що стане моєю дружиною". Я заснув під звуки приємної музики, що супроводжувала танці, які продовжувалися на площі.

У ті давні часи річкові капітани на Міссурі використовували кожну годину світлої доби. За дві години до сходу починала готуватися їжа, і як тільки лоцман уже міг бачити звивини річки, судно виходило в дорогу і рухалося до темноти. На стоянці теж даремно не губилася жодна година. Вже на зорі я був розбуджений стукотом возів та вигуками чоловіків, які заносили товари на наші склади. До сніданку останні вантажі були доставлені з судна, а на ньому почали розміщувати шкури та хутра – результат нашої зимової торгівлі. Пам'ятається, там було сім тисяч повномірних (від голови до хвоста) бізонячих шкур. Вони були пов'язані по десять штук міцними сиром'ятими ременями. Крім того, ми завантажили десять тюків бобрових шкур (по сотні в кожному), десять тисяч шкур оленів, антилоп та гірських баранів та три тисячі вовчих. Все це також було добре пов'язане та упаковане. Воістину чималий куш – але він нічого не означав порівняно з тим, що нам треба було зробити. Цієї зими ми зазнали невдачі в торгівлі з гірським племенем кутенаї, і в нас не було жодної шкіри норки, куниці, видри чи росомахи, а в результаті звернення північних чорноногих, сарсі та частини кайна до Компанії Гудзонової Затоки ми недорахувалися кількох тисяч шкур та безліч хутра, які наша Компанія очікувала отримати. Але, навіть незважаючи на це, "Далекий Захід" був в змозі доставити в пониззя річки не більше половини від підсумку нашої торгівлі. До нас мало ще прийти друге судно – "Єллоустоун-2" і забрати все, що залишилося.

Коли я спустився на сніданок, дядько вже сидів за столом. Він добродушно привітав мене:

– Хо! Який ти соня!

– Сонце ще тільки встало.

– Ха! Ти схопився б ще годину тому, якби знав, що у нас лежить у зброярні. Мій хлопчику, у нас там п'ять сотень багатозарядних рушниць і сорок тисяч обійм до них!

– Багатозарядні рушниці? А що це таке? – Запитав я.

– Я покажу тобі. Ха! Вже ними ми зможемо приманити північні племена. Тепер вони заженуть своїх коней, аби скоріше прибути сюди!

– Але що то за рушниці? Поясни мені, – наполягав я.

– Все, що я сам знаю з доданого пояснення, – це багатозарядні рушниці фірми Генрі і вони оцінені в 20 доларів 50 центів кожна. Мені здається, що вони стріляють дуже швидко. Ми перевіримо їх, як тільки ти поснідаєш.

– Я вже поснідав! Якщо знадобиться, Тітакі дасть мені ще чогось. Ходімо, подивимося, що це таке!

Дядько засміявся з мого нетерпіння, допив свій чай, і ми через двір пройшли до збройової кімнати. Там за барилами з порохом у кутку стояв штабель довгих пласких ящиків і окремо – менші ящики. Усі вони були зачинені кришками на гвинтах. Ми відкрили довгу скриньку і взяли звідти одну з десяти рушниць, що були там. У неї був довгий ствол, порівняно коротке ложе та оздоблення жовтою латунню. Запобіжник спуску був дуже незвичайної для нас форми. У ящику також лежало десять інструкцій з повним описом правил користування цією зброєю та догляду за нею. Потім я відкрутив кришку однієї маленької скриньки і вийняв кілька обойм. За пару хвилин ми зарядили магазин рушниці шістнадцятьма патронами – повною обоймою. Після цього дядько в чіткому ритмі одну за одною випустив усі кулі в діжку, що стояла в іншому кінці приміщення. Потім він дивився на мене, а я на нього.

– Що за гвинтівка! Яка це страшна зброя! – вигукнув він.

– Так! З такою у руках я зможу перебити чи розігнати цілий військовий загін, – відповів я. – І вразити запеклого шаленого гризлі! Я просто нашпигую його свинцем, перш ніж він дістанеться до мене.

– Справді, це так. Але подумай, що тепер буде із бізонами! З такою рушницею на доброму коні, я вважаю, можна вбити двадцять, а то й тридцять жирних самок за одне полювання.

– Давай постріляємо в ціль на повітрі, – запропонував я.

Після секундного роздуму він заперечливо похитав головою.

– Ні, на сьогодні досить. Ми прибережимо це на потім, – вирішив він. – Ти сідай на коня, їдь до Тетона і скажи вождям, що я запрошую їх завтра опівдні побенкетувати і викурити люльку, після чого вони зі своїми людьми зможуть розпочати торгівлю. Судно на той час відчалить, і в нас буде час виставити товари на полицях. А після частування ми приведемо вождів на берег і покажемо їм ці рушниці у дії. Оце буде ефект!

– Це їх вразить! Кожен чоловік у таборі захоче отримати таку. Але я скажу тобі, дядьку, що рушниць недостатньо. Коли прийдуть північні племена, їм уже не вистачить.

– Ти стаєш торговцем, і це добре, – засміявся дядько, – але не турбуйся про це. У повідомленні Компанії йдеться про те, що ще більше п'ятиста таких рушниць і обойм до них прямує до нас на "Єллоустоуні-2". Цю партію ми й прибережемо для північних племен. Крім того, за ці рушниці ми назначимо таку високу ціну, що багатьом вона виявиться недоступною. Розумною ціною за них буде сорок добірних повномірних бізонячих шкур або тридцять бобрових.

– Так, для деяких із них це виявиться не під силу, але зате як завзято тепер вони полюватимуть на бізонів і ставитимуть пастки на хутрового звіра! Ніхто не дасть собі спокою, поки одна з цих рушниць не стане його власністю! – Сказав я.

Ми вийшли з зброярні. Дядько замкнув її, поклав ключ у кишеню і промовив:

– Сьогодні ми не пустимо сюди навіть нікого з службовців, а завтра, як і індіанцям, влаштуємо їм сюрприз.

Я швидко забіг у великий загін за стінами форту. Табун уже гнали на пасовище в долину річки, але я встиг крикнути нашому табунщику (він гонив коней на водопій і пас їх весь день), щоб він підігнав мені до форту чорного скакуна, привченого до полювання на бізонів. Потім я повернувся додому, де випив чашку кави, заїдаючи приготовленим Тітакі м'ясом. Вона навіщось вийшла і залишила мене вдвох з Отакі, що була зайнята миттям посуду після сніданку. На мить наші погляди зустрілися, але вона швидко відвернулася і продовжила свою роботу. Я теж прикинувся зайнятим своєю їжею. Насамперед, між нами ніколи не відчувалося напруги. Я зібрався з духом і нарешті промовив:

– Я готуюся ступити на довгу стежку за дорученням дядька. Поїду відвідати сіксіку та кайна, а потім вирушу в гори до кутенаї. Умовлятиму їх прийти торгувати сюди.


ІІ. У далеку дорогу


Вона кивнула на знак того, що зрозуміла, але нічого не сказала у відповідь. Це засмутило мене. Адже вона могла б виявити більше інтересу до моїх справ, – подумалося мені. Я доїв свій сніданок, допив каву. А вона все ще навіть не глянула на мене і нічого не сказала. Прийшов табунщик і сказав, що мій кінь прив'язаний до конов'язі біля головної брами. Після цього він поспішив до себе, а я встав і попрямував до дверей.

– Це буде довга стежка. І на рівнині багато ворожих загонів, – зауважив я.

І знову вона нічого не сказала. Тепер я був не просто розчарований, а буквально несамовитий від досади, схопив свою рушницю, іншу екіпіровку і майже вибіг з дому. Я був уже на півдорозі до воріт, коли почув позаду її оклик:

– Ататоя! Ататоя!

Я не озирнувся і нічого не відповів, а швидко пройшов у ворота і вже відв'язував свого коня, коли вона, зупинившись за крок чи два від мене, вигукнула:

– Ататоя! Те, що ти сказав мені вчора, як і раніше, правда?

– Так! Так! – промовив я, повертаючись.

– І я підтверджую те, що говорила тобі, – заявила вона своїм ніжним голосом і втекла, перш ніж я встиг ступити до неї. На душі в мене полегшало. Я сів на свого швидкого витривалого коня і поскакав уздовж річкової долини, співаючи Військову Пісню пікуні. По глибоких коліях, залишених індіанськими безколісними візками [17], я піднявся на рівнину, що височіла над річкою. По дорозі мені зустрілося багато індіанців, що прямували до річки, щоб подивитися на "вогненний човен" і відвідати форт. Усі вони зупиняли мене, щоб з'ясувати, коли почнеться торгівля, і щасливо посміхалися, почувши, що вже завтра після полудня вони можуть привозити до форту добуті ними шкури та хутра. Нарешті з стрімкого краю рівнини я побачив унизу, в прекрасній долині річки Тетон сотні індіанських вігвамів. Найближчим до мене був табір кайна. Деякі вігвами стояли на відкритому місці, багатому на траву, інші – в тополевому гаю на березі річки. Далі розташувалися тридцять-сорок наметів череванів: то була частина їхнього племені, що першою прибула для великої торгівлі цього року. За ними, там, де долина розширювалася, двома окремими таборами стали пікуні. Найменший із них – близько сотні вігвамів – стояв нижче за течією. Він належав Інуксікам чи Коротким Шкурам, одному з двадцяти чотирьох кланів пікуні. Люди, які належали до одного клану, мали кровний зв'язок один з одним по батьківській лінії. Вони всі вважалися братами та сестрами. Чоловік не міг одружитися на жінці зі свого клану, він повинен був брати дружину (або дружин) з іншого клану [18].

Короткі Шкури за чисельністю значно перевищували решту кланів пікуні. До нього належали моя "майже матір" і мій друг Пітамакан. Зрозуміло, у нього був прийнятий і я сам. Без жодного сумніву, Короткі Шкури були найсильнішим і найнезалежнішим кланом у всіх трьох племенах Конфедерації. Їхні чоловіки не знали страху, були завжди чудово одягнені і ніби не любили ходити по землі, а прагнули долати будь яку дорогу тільки верхи. Справжні воїни, вони володіли найкращими кіньми, і мали їх більше, ніж решта кланів. З усіх трьох братніх племен вони були найзавзятішими мисливцями і ловцями диких звірів (так само, як і воїнами). У них завжди були найбільші вігвами та всі товари, які тільки доставляли торговці. Дружини їх були найкрасивіше одягненими і щедро забезпеченими всім, чого б не побажали: жінки інших кланів помирали від заздрощів, дивлячись на них. Вождь цього клану, Велике Озеро, очолював і все плем'я. А ще один із старшин роду – Маленький Пес, був головним військовим вождем пікуні. Білий Вовк, батько мого кращого друга Пітамакана, був ватажком Ловців, одного з дев'яти чоловічих товариств, що становлять все військове братство племені – Ікунукатсі (Всі Друзі).

1 2 3 4 5 6 7