Анджело прокинувся наступного дня досить пізно… Почувався таким утомленим, немовби напередодні його били смертним боєм, а потім загорнули в мокре холодне простирадло… Він увесь горів… Його уяву заповнили якісь невиразні картини, помутнілі образи, чорні хмари… У нього був такий настрій, як у людини, що зазнала жорстоких тортур інквізиції й тепер із потрощеними руками й ногами лежить у м'якому ліжку… Біль ніби й не сильний, та коли торкнутися побитих місць, біль стає жахливим…
"Я мушу втекти від неї,— думав Анджело, — мушу, бо якби вона просто вбила мене, то було б краще… Але ж вона мучитиме, вбиватиме в мене нерв за нервом, думку за думкою, шматок за шматком мого мозку гинутиме від її поцілунків… Ах! Як уміє ця жінка цілувати… Дрож тебе проймає… Після кожного поцілунку вмираєш, щоб воскреснути і знову померти від наступного… Якби я був одягнений у залізний панцир та бився на турнірі, тіло моє не було б таким виснаженим, як після її обіймів. Здається, вона й справді прилипла до мене й усіма своїми порами виссала кров з моїх жил, силу з нервів і м'язів… Страшна ця жінка чи, точніше, цеп демон…"
— Вранішній поцілунок, сердешний мій Анджело, — мовив він, сумно усміхнувшись. — Поцілуймо ці вуста, які вже не є незайманими…
Він нахилився й поцілував своє відображення в дзеркалі…
Хоча в кімнаті було тепло, Анджело відчув, що мерзнуть руки, пальці, тому налив у фарфорову чашку спирту, підпалив і грів їх над блідо-червоним полум'ям.
Потім подався в сад прогулятися засніженими алеями, серед укритих інеєм безлистих дерев. У Анджело було таке відчуття, ніби він довго нездужав, а зараз уперше після хвороби вийшов надвір з лікарняної палати… Він грівся на зимовому сонці, і йому здавалося, що вічне джерело життя наливає його тіло здоров'ям і свіжістю…
"Ні! Ні! — думав він. — Не хочу більше її бачити!" Дивився, як серед теплого зимового дня на вулиці граються діти, кидають ^дпе в одного сніжки… Лунав сміх, було весело, гарно. Довколишня природа, люди щиро раділи життю, тільки Анджело, дивлячись глибокими, розумними, але повними безнадії очима, хмурився, не тішився своїм життям…
— А ще кажуть, що немає щастя на світі,— промимрив він.
Вулицею юнак вів під руку розрум'янену повненьку дівчину в підбитій хутром шубці, з муфтою. Дівчина, час від часу хіхікаючи й лукаво усміхаючись, крадькома ніжно поглядала на свого супутника… Її карі очі сяяли наївною радістю життя.
"Ах! — дивлячись на них, подумав Анджело. — Я не такий, як вони, молоді душею… Я не такий щасливий, як вони!.."
— Нікуди я не поїду… Більше не хочу її бачити…
— І не побачиш, обіцяю…
— Ну, коли так… їдьмо!
Доктор зав'язав Анджело очі, і вони на санях знову поїхали до того самого будинку. Спустилися сходами в підземелля друзів темряви… Де Лі залишив юнака самого… Той зняв пов'язку з очей і побачив, що опинився в невеликій кімнаті, обклеєній чорними шпалерами… У каміні червоного мармуру горів вогонь, на стіні висіло дзеркало. Підлога була застелена м'якими килимами.
Посередині стояв стіл, на ньому срібний свічник, біля столу — двоє крісел з високими спинками…
Увійшла Чезара.
— Де Лі обманив мене, — осудливо мовив Анджело, — даруй мені, однак я більше не хотів тебе бачити.
Вона була дуже сумна.
— Гаразд, гаразд, — заговорила скрушно, — я розумію твоє почуття… Ти прагнеш спокійного щастя, якого я не годна тобі дати… Моє кохання стомлює тебе… Проте хто тебе змушує любити мене? Навпаки, коли хочеш, я приведу в твої обійми гарних, мов ангели, дівчат… Із світлим, як золото, волоссям… бо я твоя служниця… я демон кохання. Ти віриш мепі? — спитала понуро. — Повинен вірити, поки ще вільний, щоб відв'язатися від мене… поки ще не пізно… бо я не хочу обдурювати тебе щодо твого майбутнього… Ти висохнеш під моїм подихом, як квітка, вирвана з корінням, під спекотним літнім сонцем… Маєш це знати… Тобі потрібні ангели? Я зумію їх звабити для тебе… Тільки щоб потім вони не стали тобі огидними…
На його вустах промайнула усмішка невимовного і святого щастя. Помітивши її, Чезара гидливо й зневажливо скривилася. Вона з виразу обличчя могла заглянути в людську душу.
— Зараз я приведу ту, кого ти жадаєш… Ангела… Де Лі,— відчинивши двері, запитала вона лікаря, — де наша лілія, котра ще від учора зітхає по Анджело?
Чезара стала перед дзеркалом і, дивлячись у нього, надала своєму обличчю іншого вигляду. Потім сіла в крісло… Ніколи ще Анджело не доводилося бачити такого доброго й лагідного людського обличчя… Вона була уособленням ангела жалю й співчуття…
Він довго дивився на неї, опісля відвернувся, сів у крісло так, що його не було видно з-за високої спинки, і втупив очі в жар каміна. Відчинилися двері, і він почув ніжний м'який голос, тихий шелест газової сукні, чиюсь легку ходу по пухнастому килиму…
— Добрий вечір, Чезаро, — привіталася дівчина весело, як дитина.
Анджело непомітно виглянув з-за спинки крісла.
На обличчі в Чезари ще зберігався вираз невимовної ніжності, ласки й доброти, якого вона надала йому перед дзеркалом.
— О Еллі! Моя дівчинко! Підійди-но до твоєї матері, дай тебе поцілувати… Яка ти гарнепька… Ти ангел… Ти пуп'янок троянди… З чим тебе порівняти?.. Розкажи мені, як тобі спалося…
— Ах! Я не могла заснути… Ніяк не йшов з думки… ти знаєш хто… Ні! Не називаю його імені…
— А-а-а… Ан…
— Ні… Не нагадуй… Здавалося, ніби я тримаю його голову в своїх руках… ніби він стоїть на колінах передо мною, а я дивлюся в його очі… дивлюся… і дивилася б завжди…
Анджело слухав і всміхався.
— Зрештою, знаєш, мені здавалося, що й він також дивиться на мене… Ах! Як? Сама не знаю як… Що я тобі розказую… Як тільки задрімаю, відразу бачу перед очима живі сни… Ах! Як би я його любила, здається, цілувала б йому руки, коли б він дозволив…
— А якби він дізнався, що ти його кохаєш?.. Якби він також полюбив тебе, моє ангелятко?
— Ох, не говори цього, не говори… Ах! Як ти можеш таке думати… Знаю, він навіть і не згадує про мене, нещасну звичайну дівчину…
— А проте саме таку він тебе любить, — відповіла Чезара лагідним м'яким голосом. — За твою наївність… Він хотів би, щоб ти розкрилася перед ним у всій своїй непорочності, щоб він міг зазирнути в твою душу, збагнути зміст приємних нісенітниць, люб'язних і цікавих, які ти могла б казати йому тисячу разів на день… Скільки загадок загадала б ти йому, щоб він посушив над ними голову… Ти не свідома своєї сили, дівчино рожеві вустонька! Або ти лукавиш, удаєш, ніби не відаєш!
Еллі засміялася своїм срібним голосочком.
— О, я знаю, що я гарненька, — сказала вона задоволено, — знаю, що можу подобатися… Одначе, клянуся тобі, Чезаро… Я не знаю, чи може він мене любити… Його погляд був такий холодний… Тим часом я… я віддала б життя, аби хоч раз поцілувати його.
— То я його покличу… — посміхнулася Чезара й радісно заплескала в долоні.
— Ні, ні, ні! Прошу тебе, Чезаро! Ради бога…
— Тобі буде приємно, якщо він прийде? Скажи…
— Ні…— заперечила дівчина і ствердно кивнула головою.
— Скажи… Ти його любиш?
— Ні! — мовила Еллі, схиливши голову на груди і граючись краєм фартуха.
— Я йду кликати… Поцілуй мене, ангелятко…
Еллі з вдячністю поцілувала її в уста. Чезара вийшла й замкнула за собою двері на ключ.
Тоді Анджело повернув крісло в бік Еллі. Вона побачила його.
— Ах, пане! — скрикнула злякано.
Сором і наївність, легке обурення й докір — цілий світ суперечливих почуттів заграв на її лиці…
Він упав перед нею на коліна.
— Ти нагнівалася на мене? — спитав лагідно.
— Так!
— Якщо хочеш, давай помиримося…
— Так!
— Поцілунком?
Вона заперечливо хитнула головою.
Проте Анджело сів коло Еллі, взяв її голову в руки, повернув до себе рум'яне личко й поцілував у губи… Відчув, що й вона відповіла йому на поцілунок, але якось несміливо, ніби й не поцілувала… Потім відштовхнула його.
— Ти мене любиш… Я знаю, Еллі… Не обманюй моє серце…
Її очі наповнилися сльозами.
— Ти не віриш мені,— мовила вона тихо.
— Тоді поцілуй! — попросив Анджело.
Дівчина припала вустами до його вуст, і йому здалося, наче до них прилипла зріла соковита ягода… Він відповів їй…
— О, як ти солодко вмієш цілувати, Еллі…
— Ой! Я ж пі в кого цього не вчилася… Це само собою… Не осуджуй мене…
— Чого ж ти тоді відсуваєшся від мене, пригорнись, дай тебе обняти…
І Анджело злегенька притягнув її до грудей…
— Ой, дивись, — сказала дівчина, — як погано зав'язана твоя краватка.
І торкнулася рукою його краватки.
— І чуб у тебе не зачесаний, як слід. Немає й запонки на рукаві.
— Вона впала за пазуху, Еллі, пошукай.
Еллі засунула руку йому під сорочку. Він узяв її в свою й міцно притиснув до серця.
— Не знаходжу, — промовила дівчина й заплющила очі від сорому. Потім розплющила їх і з слухняною й сумовитою серйозністю подивилася на пього. Немов збиралася сказати йому: "Хотіла тобі докорити, однак не зроблю цього".
Тоді Анджело розстебнув їй блузку.
— Пошукаю свою алмазну запонку, — сказав, — може, вона загубилася між твоїми персами.
— Ні, ні,— попросила Еллі, захищаючись.
— Ось вона, — мовив Анджело й припав вустами до соска білої, мов сніг, груді, що показалася з-під корсета.
Дівчина боронилася від його пестощів, але легенько, про людське око… Вона давно вже не мала сили відмовити йому в чомусь.
Він загасив світло, і глибока темрява оповила їх любовні зітхання.
Коли Еллі й Анджело, покидавши вбрання куди попало — на підлогу, на крісла — і міцно притулившись одне до одного в обіймах, майже голі спали на дивані, до кімнати зайшла Чезара з лампою в руці й глянула на них… Була вона бліда, серйозна і сумна… Принесла з собою біле пахуче простирадло, вкрила ним молодят, відтак сіла перед каміном і довго-довго вдивлялася в згасаючі жарини… В її очах було повно сліз… Аж ось вона швидко підвелася, відкинула край простирадла, поцілувала Анджело в лоб і прошепотіла:
— Ти мені за це заплатиш сторицею, хлопчику, заплатиш!
І вийшла з кімнати.
Наступного дня сумна Еллі ходила по кімнаті й не дивилася на Анджело.