— Пояснити тобі це почуття?.. Мені часто здається, що ми вже були колись на світі, що я тебе любив божевільною і якоюсь дитинною любов'ю… Нерідко бачу в снах Єгипет з його славною історією, сниться, що я був там фараоном і мав вродливу дружину, яку звали Родоне, і що та жінка — це ти…
— Мені також здається, що колись я вже кохала одного навіженого юнака, і що той юнак — це ти… Прощай, мій сину!.. Хочеш, щоб я ще тебе поцілувала?
— Навіть тисячу разів, Родоне!
О штори! Чого тільки не приховують вони!..
— Отже, від сьогодні я стара матрона, мені понад чотири тисячі літ… Я поважна мумія, — мовила вона й підвелася, скорчивши похмуру гримасу. — Прощавай!..
Потім стрибнула легко, як газель, і зникла серед гомінливого натовпу.
"Дивна дівчина, — подумав Анджело. — Проте чудово сказала про наше кохання… Так, наче я був одружений з нею давно, наче палка любов уже минула, а я залишився й далі молодим… А яка вона гарненька… Я міг би цілими днями дивитися на неї, міг би цілими днями розмовляти з нею, але так, як старий чоловік з вісімнадцятилітньою дівчиною… Я старий, дуже старий", — зітхнув він.
Лікар де Лі підійшов до нього… Взяв крісло, поставив проти Анджело й сів, ляснувши долонями по колінах. Потім, посміхнувшись стиснутими вустами й погладивши бороду, поглянув на юнака і спитав одними лиш очима: "Ну?"
Доктор не відповів.
— Хочеш, щоб я пішов?
Жодної відповіді.
— Отже, щоб залишився?
Знову мовчанка.
— Не відповідаєш?
Лікар заперечливо хитнув головою.
— Гаразд.
Анджело втупив свій погляд у його лице, і вони просиділи мовчки, мов два навіжені, кілька хвилин. Опісля Анджело хотів підвестися.
— Стривай, стривай! — вигукнув старий, — Сиди спокійно… Хочу сказати тобі щось дуже важливе… Дай мені цигарку…
— Не маю.
— Добре. Ти віриш у привиди?
— Відколи тебе знаю — ні.
— Гаразд. Якщо не віриш, то я йду… Знай, що я йду, — мовив він багатозначно.
— Та ні, цілком серйозно, — зупини" його Анджело, і очі в нього сповнилися темним прекрасним блиском. — Що ти хотів мені сказати?
Доктор був членом таємного товариства "Друзі темряви". Він, як розумна людина, надавав деякої ваги містицизму.
Родопе підійшла до нього, нахилилася до його вуха й шепнула:
— Виконай свою обіцянку, я хочу бачити його закоханим.
Сказала й зникла.
— Ти віриш у привиди? — так само незворушно запитав лікар.
— Вірю.
— Тоді їдьмо зі мною цього вечора… Ллє, ясна річ, я тобі зав'яжу очі.
Душа в Анджело здригнулася… Доктор якось відразу став поважним і урочистим.
— Анджело, — мовив він тихо, — я повезу тебе до друзів темряви. Ти бачиш мене на людях веселим, з ясним чолом… Однак таким я не завжди буваю… Я покажу тобі справжнє життя, покажу щиру правду… Розваги… Друзі темряви — це друзі душевного задоволення. Ти побачиш очима свого розуму те, чого ще ніколи не бачив… Спиватимеш своє життя в тисячах краплин світла й шалених почуттів… Ти житимеш… Хіба то життя, яким живуть люди? З порожнечею в їхніх душах, з їхніми стражданнями й банальними радощами — вони жалюгідне ніщо. Коли вже ми ніщо, то принаймні, нехай у нашу свідомість ввійдуть світло й темрява, небо й пекло, захоплення й розпач.
— А ти можеш, можеш… Ох! Якби ти зміг, лікарю… Відчуваю, як у мені пробуджується демон, як волає в моїй душі його голос… Так, саме цього я хочу… Однак нічого наполовину, нічого! Ще дещицю, а все. Хочу або шаліти від радощів, або скаженіти від болю… Шаленство — ось мій ідеал!
Сани мчали широкими засніженими вулицями, в повітрі зблискували, мов алмазний пил, падаючи на землю, поодинокі сніжинки, на високому сталевого кольору склепінні неба, наче янтарна квітка, плив місяць поміж темно-синіми хмарами, подекуди ніби зшитих з дрібних чорних клаптів, а подекуди пошматованих, подертих на срібне лахміття. Сани залишали на снігу сліди, ніби хтось пройшовся рубанком по довгій підлозі з липових дощок…
Дзвіночки на збруї видзвонювали водночас із цоканням копит. У санях, закутавшись у вовчі хутра, обшиті зверху сукном оливкового кольору, сиділи доктор де Лі в насунутій на вуха шапці з куниці та Анджело в шубі, накинутій наопашки, груди його були відкриті, а шия обвита довгим шарфом, що розвівався на вітрі… На голові в нього була висока боброва шапка, бліде обличчя виставлене назустріч холодному вітру та лапатим сніжинкам, які мовби гасили вогонь у його душі. Очі в пього були зав'язані чорною шовковою хусточкою. Куди його мчать сани, він не знав… Нарешті вони в'їхали у ворота й зупинилися на порожньому подвір'ї, оточеному давно зогнилим парканом, по якому густими живими рядами, наче непрохідна хвиля, плелась лоза чорного дикого винограду. Серед двору стояв двоповерховий будинок. Вапно на його стінах почорніло від дощу й вітру, вікна були криті віконницями, в жодному з них не світилося. Доктор і Анджело встали із саней біля входу й піднялися сходами. Але ніхто не вийшов їм назустріч…
Доктор відчинив парадні двері й завів у них Анджело, а потім замкнув їх ізсередини на ключ. Тримаючи Анджело за руку, він спустився з ним у просторе глибоке підземелля і аж там зняв шовкову пов'язку з очей юнака.
Вони стояли в приміщенні, стіни якого були геть чорні, наче із змащеного олією вугілля. Під склепінчастою стелею яскраво, мов алмаз, горіла велика лампа. При її світлі засновані павутинням стіни підземелля, гострі виступи на них і гладенька поверхня склепіння набирали суворого й запущеного вигляду.
— Де ми? — спитав Анджело.
— У печері демона кохання, — стиха відповів де Лі.— Подзвони цим дзвіночком і гукни: Абракадабра…
Анджело подзвонив.
— Ще раз… треба тричі,— пояснив Лі.
Юнак покалатав ще двічі… Не встигла в приміщенні стихнути луна, як зненацька, немов з-під землі, перед ним з'явився вродливий хлопець. Обличчя бліде, як перламутр, у глибоких западинах сяяли великі темні очі, довге волосся чорними блискучими пасмами спадало на плечі. Вузькі, наче панхочи, штани, шовкове трико, взагалі весь одяг, тісно облягаючи стан, вигідно окреслював його постать і робив схожим на статую. На голові оксамитовий бузкового кольору капелюх з червоним пір'ям. У білих, мов сніг, руках хлопець тримав паличку…
— Що тобі потрібно, Анджело? — запитав він сумовитим і приємним голосом.
— Проси, що хочеш! — підказав лікар.
— Хочу, щоб ця похмура печера стала салоном.
Стіни враз повернулися, наче на завісах, відсунулися, і вони опинилися в прекрасній залі, підлога якої була встелена м'якими килимами, зі стелі звисали великі срібні канделябри, стояли оббиті вишневим оксамитом меблі, поліровані столи горіхового дерева… У кутку в мармуровім каміні горів вогонь.
— Ах, — зрадів Анджело, підходячи до каміна, — яке приємне тепло… Як тебе звати, мій вродливий демоне?
Містицизм завжди манив Анджело. Юнак уже не відчував ані найменшого страху.
— Чезар або Чезара, — відповів диявол і щиро всміхнувся.
— О звабливий гермафродите, — попросив вражений його красою Анджело, — підійди ближче й поцілуй мене.
Чезар зміряв його холодним поглядом.
— А це не входить до договору, який ми з тобою укладемо, Анджело… Я виконаю будь-яке твоє прохання, тільки не це. Ти повинен завоювати мою прихильність… Побачимо, чи ти зумієш, прегарний мій юначе…
— Але спершу я перевірю твою, демоне, чарівну силу! Перетвори-но цю порожню залу на танцювальну! Хочу веселитися… Хіба не бачиш, припливла мені до обличчя кров, аж воно вкрилося хворобливим рум'янцем. У очах мені темніє, ви обидва здаєтеся мені сірими привидами, намальованими на чорній стіні…
Чезар здійняв угору паличку… Стіни розступилися й раптом з усіх боків підземелля виникли зали, стіни яких були оббиті яскравим, мов сніг, атласом з вишитим по ньому темно-зеленим листям і червоними блискучими квітками, прикрашені дзеркалами в рамах чорного мармуру. У великих канделябрах горіли білі, мов цукор, свічки. їхнє полум'я скидалося на діаманти. В залах було тепло, повітря сповнене п'янких пахощів… З розпущеним, мов у поетів, волоссям, граціозно, розпашілі від запальних танців походжали по залах дівчата під звуки тихої музики. Скільки затаєної грації в їхніх білих оголених руках, довгих сукнях, вінках з червоних троянд на головах… Ніжна музика повнила серця дівчат радістю…
Поміж них снували юнаки в чорному вбранні, в білих, наче квітка лілії, жилетах, у сріблясто-сірих рукавичках, у блискучих черевиках, з алмазними запонками на манжетах. На стінах, у заглибинах замість вікон, стояли рядами вази з букетами свіжих квітів, що сповнювали залу приємною прохолодою, в кутку іскрився водограй, — його струмені, виблискуючи, немов срібло, здіймалися вгору й діамантами сипалися в басейн з білого мармуру.
Анджело сидів у кріслі, вражено дивлячись на цей весняний день, що народився в темряві підземелля. Всі друзі темряви були в невеликих оксамитових масках, які закривали чоло й ніс, тільки деякі з дівчат зовсім не мали масок… На їхніх обличчях блукав вираз сумовитої привітності…
— Але ж і гарні дівчатка, — мовив Анджело. — У цій блискучій залі вони схожі на привидів зі снігу серед алмазного повітря…
— О! Це найнебезпечніші дияволи, — пояснив доктор де Лі,— хоча вони й здаються квітами непорочності й доброти… Остерігайся їх… Взагалі, я почав побоюватися за твою долю, Анджело… Наш демон цього вечора перевершує сам себе… Глянь, як він, блідий і вродливий, байдуже проходить між гуртами чоловіків і жінок… Нікому не всміхнеться, нікому не скаже й слова… наче він щойно зійшов з неба й вічний відчай ще не торкнувся його божественної краси…
— Знаю… Мене вона не звабить…
— А якщо звабить… Вона, бач, грається лише з людськими серцями… Горе тобі, коли б їй спало на думку погратися й з твоїм серцем…
— Але ж, де Лі, мені стає нудно. Вся ця феєрія, зблиснувши на якусь мить перед очима, наче короткочасне видіння, зачаровує… Проте далі стає монотонною, мов застиглий балет або закам'яніла казка…
— Поклич демона…
— Чезаро! — голосно гукнув Аджело.
Чезара здригнулася, немов уражена гострим звуком дзвону, спохмурпіла й підійшла до Анджело.
— Чому Чезара, а не Чезар? — спитала й чарівно усміхнулася.
— Що, хіба тобі не подобається? Чи не могла б ти влаштувати концерт?
— Звичайно, але з умовою…
— Хочеш, щоб я співав?
— Так, так!
— Хочеш, щоб зіграли й драму? Я й тобі дам роль у ній…
— Я згодна.
Тоді на задній стіні розсунулася біла, як сніг, оздоблена пишними червоними, мов жар, трояндами завіса й показалася сцена.