Тим часом справжній маркіз Алварес прокинувся вранці в палаці графа після того, як йому приснився дивний сон, який, звичайно, він і гадки не мав здійснити… Він увійшов до зали, де за сніданком зібралася вся родина.
— О маркіз! Який ви молодий! Щось дуже швидко ви повернулися з села… Однак, зрештою, ми маємо нагоду ще раз подякувати вам за щедрий дарунок, який ви нам зробили вчора ввечері… Ви чудова людина, маркізе…
— Я зробив подарунок?
— Ну, а хто ж?.. А в чому річ? Удаєте, ніби не пригадуєте…
— Мені це снилося, проте насправді я нічого не дарував… Навіть і не думав…
— Підпис мій, не заперечую. Однак він підроблений…
— Як це підроблений?
— Я не відмовився від руки доньї Анни і нічого не дарував.
— Але ж учора ввечері… Пригадайте, маркізе…
— Але ж я не божевільний, графе… Хочете поглузувати з мене, ніби я несповна розуму… Моя карета… Я їду! Подивлюся, до чого дійде з оцим даруванням.
— Яка карета? — спитав воротар, міряючи його поглядом з ніг до голови. — Вашої карети й коней, маркізе, у нас немає… Вчора ввечері ви на ній від'їхали в село….
— Я? Я від'їхав у село?.. — здивувався маркіз.
— Так, так! Ви, а хто ж іще…
— Гаразд, брате… я це бачив уві сні…
— Вам, маркізе, приснилася дійсність…
— Замовте для мене поштову карету… Я хочу поїхати додому… Зрештою, можливо, хтось під моїм іменем та виглядом заволодів і моїм замком… А ця дарча не має ніякого значення, графе… Коли вернуся назад, тоді й поговоримо… Адже я сновида… Нічого не розумію.
І він поїхав у село.
Його карета і слуги були вдома з учорашнього вечора. Слуги дуже здивувалися, коли побачили свого господаря в іншому повозі.
— То я приїхав з вами в село ще вчора ввечері?
— Так, маркізе…
Він швидко піднявся сходами… увійшов до покоїв… На столі побачив портфель, з яким, пригадав собі, їздив учора в місто… "Що ж це означає, господи?" — здивувався він. Походив по всіх кімнатах, але нікого чужого не знайшов. Зупинився нарешті перед дверима останнього покою. О! Вони вже понад сто років зачинені. Замок заіржавів… Відразу видно, що ніхто не відмикав його…
— Ох! Ох! — вигукнув маркіз, — він таки моя тінь…
Схопив довгу шпагу і почав розмахувати нею перед дзеркалом. І той, у дзеркалі, також замахав шпагою…
— Ну, що ж, виходь, — сказав маркіз, посинівши від гніву. — Виходь, привиде, схрестимо шпаги… Побачимо, хто маркіз Більбао, ти чи я…
Тоді дзеркало повернулося на завісах, і сухорлявий, як дві краплі води схожий на маркіза, чоловік з'явився із ніші в стіні.
І вони схрестили шпаги… обидва сиві… обидва похмурі і спритні… Кожен з них бився із своїм двійником… Якби один загинув, то ніхто не розпізнав би, котрий саме… Здавалося, маркіз б'ється з власним привидом, який вийшов із дзеркала.
Коли ж він упав з проколеним серцем, привид почав сміятися… Відтак підняв труп і кинув його в отвір за дзеркалом. Квапливо штовхнув дзеркало на місце… витер шпагу від крові й сів у крісло, в якому чверть години тому сидів тепер уже мертвий справжній маркіз.
Наступного дня надійшов лист від графа. Граф докоряв маркізові за те, що той глумиться з його родини, і повернув назад дарчу. Тоді новий маркіз написав доньї Анні таку записку:
"Дорога донья!
Я, як вам відомо, стара й химерна людина. Не люблю, щоб мені дякували, запевняли в дружбі, говорили різні пусті слова, в яких часто не відчувається жодного почуття… Я зробив Вам добро не для того, щоб Ви були мені вдячні, а тільки тому, що це було мені приємно. Аби уникнути подяк, дуже мені неприємних, я влаштував отой невеликий скандал. Повертаю Вам дарчу. Вона справжня.
Більбао".
Тепер у його руках був ключ од людської волі, і він міг дати людям усе, що заманеться. Радість, заздрість, страждання, любов, ненависть… "Отже, я тримаю тебе в своїх руках, о багатство — квінтесенціє порухів історії… Ти, уособлення сил людських і сил підкореної природи, залежиш від тремтіння моїх рук, від вигадок мого розуму, від бажань мого серця…
Ану ж бо, поети, оспівуйте місяць, учені, досліджуйте витоки мислення. Я все це тримаю сховане в дзенькоті золота… Все, що ви шукаєте, все, чого ви не можете мати, я можу… Однак усе це буде обманом… Що ж таке правда?"
Незабаром маркіз придбав найкращий палац у Мадріді, і через якийсь час його салони заповнило найелегантніше панство країни… Вродливі принцеси, почувши про казкове багатство маркіза, захотіли прибрати до своїх рук оте безмежжя можливостей, які ховає в собі золото… Бо воно, золото, — це замки над вічним шумом моря, сади, пісні, звуки арфи, вродливі коханці… А щоб його мати, варто лише палко й проникливо глянути на старого, пристрасно усміхнутися юними соковитими устами… ніжно махнути віялом. Чом би й ні? Чом би й ні?..
І помолоділий від цих виявів уваги, маркіз почав отримувати парфумні записки в розкішних букетах…
А якою чарівною була Елла!.. Чоло в неї наче з мармуру, волосся попелясто-золотисте, очі великі, в них, здається, було закохане навіть небо… Можна було подумати, що зоряний всесвіт дивиться на землю тільки заради її очей… Руки в дівчини ніжні, як лілія, плечі білі, мов сніг… Справжня поема… Проходячи повз нього, вона завжди усміхалася… Серце маркізове молоділо, коли він бачив її. Була вона струнка й тендітна, мов очеретина, що повільно погойдується од легкого повіву вітру… А як появлялася в широкій білій сукні, у вінку з червоних троянд, то здавалося, що це ангел зійшов з небес…
Дивлячись на своє багатство, маркіз уявляв, що його душа — темна комора, де золото й самоцвіти лежать у пітьмі, що полум'я любові, запалавши в його серці, змусило б заблищати оті металеві квіти в усій їхній пишноті, виявити силу свого впливу… О Елла! З нею можна було мріяти про рай… Він уявляв, як гуляє з нею під руку серед пекучої спеки, що прозорим серпанком висіла над усіяними квітами полями, розривала на клапті зграї хмар, укривала сліпучим блиском дзеркало вічного моря… А душа Елли вгадувала його думки… І хоч би скільки він проходив повз неї, весь час її вуста тихо й звабливо шептали йому про кохання… Ах! Хто ж міг знати?
Якось після балу Елла присіла на край дивана… Маркіз підійшов до неї… її великі очі світилися дивним сяйвом… груди злегка здіймалися… Він приклякнув біля її ніг.
— Елло! — спитав тихо. — Чи можеш ти мене любити? Чи кохаєш ти мене?
— Давно, давно люблю! — прошепотіла ледь чутно вона.
— Обманюєш!
— Обманюю?! Чого б це я обманювала?
— Може, ти так говориш тому, що тебе приваблює моє багатство… То знай — його в мене немає… Мільйон — ось усе, що ще в мене є… Решту давно розтратив… Та нехай… Я химерна людина. Віддаю тобі півмільйона, щоб ти могла вільно подумати про те, що скаже тобі твоє серце. Тобто, чи змогла б ти покохати значно старшого за тебе чоловіка, якщо ти багата… Скажи, прошу тебе.
Її очі гнівно заблищали:
— Ах… як ти можеш думати, ніби тільки золото, ніби тільки його блиск здатний зворушити моє серце… Ні, ні! Я можу відмовитися від тебе, однак вічно любитиму… Я, настрашена твоїми жорстокими словами, спроможна втекти геть, аби не слухати цих порад… Проте не маю сили забути тебе…
— Елло, все моє майно… цілий мільйон… ось тут, у цьому гаманці… Там і дарча… Кладу її на стіл… Сам іду геть… Не хочу, щоб моя присутність змусила тебе почервоніти… Ніхто в світі не відатиме про джерело твого майбутнього багатства… Коли станеш багатою, то матимеш змогу обрати кого захочеш…
— О, — мовила вона крізь плач, — ніщо не дарують з таким холодом і жорстокістю в серці…
Він вийшов. Вона сиділа й дивилася на гаманець… Руки в неї тремтіли, очі сяяли жадібним блиском… Вона схопила гаманець, сховала за пазуху й вибігла із зали.
Згодом маркіз повернувся.
— Пішла, — тихо сказав він. — О золото… Отже, не все можна дістати за тебе. Тільки вдаване кохання… Справжнє— ні!.. А дружбу? Побачимо, чи можна купити дружбу… Завтра все місто знатиме, що я жебрак. Старий жебрак, закоханий у ангела…
Наступного дня маркіз отримав безліч листів… Жінки вимагали назад свої любовні записки… Приятелі пробачалися, що не мають змоги прийти до нього в гості і т. ін. і т. ін. Давня історія повторювалася перед його очима… Друзі стали ворогами, підлабузники глузували з нього… жінки вважали його потворним і дурним… Темрява оновила його душу…
"Омана, омана, — думав він. — Надіявся одержати за золото щиру дружбу, вдячність… кохання… Нічого того немає, лише омана… Старець буде тішитися, що я збіднів, матиме задоволення, коли побачить мене, зубожілого, поруч із собою.