— О Родоне, — заговорив фараон, стаючи на коліна біля домовини і схиляючи своє заплакане лице до її грудей… — Як я тебе люблю!.. Чому ти померла?.. Чи ж я тобі не казав, щоб ти не вмирала?.. Хіба я не прохав тебе, мила дівчино? Чи бачиш ти світло отого величезного світильника?.. Чи бачиш ти сад, серед якого стоїть твоя домовина?.. Чи помічаєш ти корони фараонів, що висять на гілках дерев?.. Ах, якби ти могла їх бачити… Якби могла розплющити свої великі очі, щоб дивитися на мене, поки помру тут, коло тебе, бо незабаром помру і я… Родоне! Піду я слідом за тобою у вічний морок, звідки немає вороття… Небо з його зірками, Ніл з його вічними хвилями… божественний Мемфіс… цілі покоління плакатимуть… та я вмираю, вмираю, бо померла й ти, моя бліда дівчино… моя дівчино…
Фараон приклав своє чоло до її схрещених рук… Темрява… Якийсь холодний туман оповив його мозок, йому здалося, ніби Родоне кличе його з далини, махаючи гілкою фінікової пальми… відчував, що серце в нього б'ється дедалі слабше… що життя витікає з нього… що… нічого… нічого.
Він помер, поклавши голову на її груди.
Величезне полум'я ще горіло, оповиваючись димом, і здавалося, ніби його багряне світло то зникає, то з'являється в фантастичному підземному світі… Потім полум'я згасло, і глибока, безмежна німа пітьма оповила мертву людину.
Все це було так, ніби перед очима промайнула велич, як осяяний блискавкою сон, і після неї залишився тільки морок, схожий на сон без сновидінь, на темряву поза простором і часом.
— Ха-ха-а!
І юрба босих хлопчаків у великих капелюхах гналася по п'ятах за старим обшарпаним жебраком з перекошеним од жаху обличчям і розкуйовдженою головою.
Хлопчаки кидали в нього камінням, а він, сердешній"', плакав і щосили вигукував:
— Кукуріку!..
Молодий блідий францисканець проходив повз них… Старнй кинувся йому в ноги, почав цілувати поли його ряси і зі сльозами на очах простягати до нього руки…
— Злі й безсердечні діти! — крикнув монах сильним дзвінким голосом. — І не сором вам мучити нещасного божевільного?.. Недоумкуватого жебрака?.. Хіба ви не бачите, як він плаче, хіба не бачите, як здіймає худі старечі руки?.. Ах! Хай на вас упаде боже прокляття!
— Кукуріку! — гукнув старнй, тремтячи зі страху.
Перелякані діти, витріщивши на блідого ченця свої розумні очі, розбіглися, мов зграя горобців. Францисканець підняв старого із землі й поніс його до високого мурованого будинку, там легенько опустив на землю, підмостивши йому під голову свій ковпак… Потім приклав гарну руку до серця бідного недоумка, яке, здавалося, мало не вискочить з грудей від жаху, і сидів біля нього доти, поки не відчув, що той заснув… А тоді поклав коло старого білу хлібину й пішов, зітхаючи… Велика сльоза блищала на оці вродливого монаха.
У старому кам'яному будинку, під яким чернець поклав бідолашного старця, містилася міська рада Севільї. Над старовинним містом, над його безлюдними вузькими вулицями стояло темно-блакитне небо й пекуче сонце. Нестерпна виснажлива спека розігріла каміння бруківки, пісок і мури, змусила міщан опустити в кожному вікні штори… Місто здавалося глухим і незаселеним, бо на вулицях і площах не було видно ні душі. Жебрак спав, сховавши голову в затінку стіни… Однак, хто його знає, чи спав… Густа тінь від будинків, лінощі спекотливого дня, піде жодного руху, жодного голосу — все це ніби говорило, що в цьому місті всі люди або повмирали, або сплять… А оті нещодавні дитячі вигуки — не що інше, як перерва серед постійної тиші.
"Ага! — подумав він. — У мене виростає пір'я".
Далі старіш відчув, що росте далі, що в нього вже виросли чималі крила… що він зробився півнем. "Кукуріку!"— співав він під парканом на порожньому подвір'ї, походжаючи між кам'яними плитами по болоті, на якому залишалися химерні сліди його лап, мовби знаки зодіака… "Кукуріку!"… — гукав, однак почував себе кепсько… Голова була важка… гребінь звисав униз, у круглих, наче дві сталеві кульки, очах тьмарилось… Тоді він схилив голову й сховав її під крило… став на одній нозі й заснув…. Але на жердині сиділа ворона й весь час кричала: кар! кар! кар!.. Це каркання переслідувало його уві сні… аж поки він збагнув, що вже нічого не відчуває… Потім у нього перед очима простяглася якась рожева плита, відтак зникла й вона… Після цього йому здалося, ніби він маленька чорна цятка, що все зменшувалася й зменшувалася, поки від неї не зосталося нічого.
Надвечір місто почало прокидатися… Тихою ходою проходили повз старого люди й допитливо заглядали йому в обличчя… "Помер сердешний Балтазар!" — думали вони… Надійшов один із радників міста й пересвідчився, що жебрак таки переставився… Однак жоден із священиків не схотів його поховати. "Він був біснуватим, — відмовлялися вони, — то як же благословляти тіло біснуватого?.."
Та знайшлося двоє вбогих чоловіків, які взялися за кілька монет з комунальної каси поховати небіжчика. Викопали йому могилу на краю цвинтаря. Вночі, при місяці, вони прийшли з двома збитими одна до одної дошками, поклали на них мерця, глянули на нього, як завжди дивляться на покійника — не співчутливо, а з відчуттям душевного сум'яття перед трупом…
— Красивий старий, — мовив один з них, — наче цар із казки… Волосся довге, сиве, аж на плечі спадає… голова велика й важка, бо мертвяки всі важкі.
— Пхе! — озвався другий… — Знайшов чим забивати собі голову!.. Чи нам нема чого робити, щоб оце гаяти час над небіжчиком? Берися за дошки та й несімо!
Незабаром вони дісталися до цвинтаря за містом, що був обнесений довгим білим муром — при місячному світлі здавалося, що він побілений вапном… пройшли в чорну хвіртку й наблизилися до могили, коло якої ще парувала свіжа земля. Дно вогкої ями було встелене соломою… Гробарі перевернули старого з дощок долілиць у могилу на солому… зверху також прикрили його оберемком соломи… і почали закидати яму землею…
— Вже пізно, Баромею, — сказав один з них, — ходімо додому… А завтра прийдемо й закидаємо могилу… Вже й так накидали чимало землі, небіжчик не лежатиме розкритий…
— Що ж, ходімо!
Вони взяли заступи на плечі і, стиха розмовляючи, вийшли з— цвинтаря. Блискучі хрести купалися в місячному сяйві, квіти на могилах шелестіли од легкого повіву вітру, білів мур, що оточував цвинтар — оселю хрестів і гробів, над ними пропливав блідий і скорботний місяць. Удалині виднілися фантастичні контури міста, його будинки й вежі, мовчазні вікна, що приховували таємниці, і все це здавалося оповитим у прозорий саван з білого світла… Тільки зелена жаба не спала й сиділа в траві з розчепіреними лапками… "Ква-ква", — квакала вона на місяць і розбудила комара, що відпочивав у своєму сховку. Він задзижчав: дззз! дззз! Більше ніхто не озивався, крім цього дуету, однак небіжчику здавалося: то сюрчить цвіркун… Він ніби чув цього цвіркуна, проте нічого не думав… Згодом голос цвіркуна став тоншати, нагадуючи бриніння золотої струни, зворушливе й тремтливе… І саме тепер мертвяку спало на думку золото… Золото, золото… Це слово виростало не в його свідомості, а в серці.
Тим часом його пам'ять оживала… йому здалося, ніби могила — це гарна зала, повна квітів і дзеркал, проте поки що не освітлена… Пролунала тиха музика, дивна й приємна. Він відчув, що в приміщенні люди: повногруді дівчата в білих сукнях походжають по залі, а юнаки, тримаючи їх під руку, шепчуть їм слова кохання… В залі панував присмерк і гомін. Зі стелі звисала лампада, світло якої яскравішало дедалі більше й більше, з цятки, наче кінчик голки, воно ставало світлячком, із світлячка перетворилося на тонке синє полум'я, і в міру того, як воно розгорялося, голоси лунали дедалі гучніше… Почувся сміх, регіт, жарти, музика, гамір, як на балу… Мертвяку здалося, ніби все це витвори його фантазії, зрозумілі, як у звичайному сновидінні…
Він відчув, що на нього щось тисне… скинув глину й солому з тіла, з обличчя, і побачив себе в глибокій ямі, не відаючи, як у ній опинився, не знаючи, хто він. Тим часом над ним, над його головою, переповненою всілякими химерами, високо в небі плив повний місяць.
"Хто я?" — спало йому на гадку. Його свідомість була ясною, в уяві спливали чіткі образи, сповнені життя… в голові поставав цілий світ, про походження якого старий і не підозрював. Він вважав себе розумним, ось тільки пам'ять, саме пам'ять була тим, чого йому не вистачало… Він заплющив очі, щоб відгородитися від зовнішнього світу й поблукати полем своїх спогадів… Було воно чорне й безкрає… І більше нічого… нічого… Лише теперішнє… минулого ніскільки… або якесь таке невиразне, що нічого в ньому не видно… Тільки далеко-далеко… ніби серед темної, мов чорнило в пляшці, ночі блимав вогник… Похмуре захмарене небо… піч оповила землю — не видно навіть руки з розчепіреними пальцями перед очима… А вдалині, здавалося, бачить він серед мороку очима своєї душі стародавню корону фараона.
"Ох! — подумав старий. — Боюся, що знову збожеволію… бо, мабуть, те, що я маю зараз… розум… я мав не завжди… мабуть, я його колись утратив".
Він вибрався з ями, розрівнявши перед тим солому й глину, аби не було помітно, що в могилі немає небіжчика, і повільно пішов цвинтарем… Дійшов до кам'яного муру… перестрибнув через нього й рушив до міста… Згодом опинився на вузькій вуличці, по обидва боки якої чорніли продовгуваті будинки з круглими вікнами… Там же стояла церква з високою дзвіницею.