На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.
— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!
Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.
І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.
А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.
— Оси! Рої ос!
"Страшно задзижчало,
і велика лисина серед лав засяла", —
так описує це блабланський поет.
Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.
— Король тікає! — гукає хтось.
— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.
Так осине гніздо, зняте з горища корчми "Під оселедчиком", принесло нам перемогу в цій битві.
Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.
— За мною! — гукнув він. — На Блабону!
І ми кинулись навздогін ворогові.
Облога Блабони
Через три доби наші коні зноровились і, поскидавши з себе вершників, повернулися в рідні стайні. Тому далі ми прямували до ворожої столиці вже пішки, форсованим маршем. До рук нам попалося тільки одинадцять бранців, усі кульгаві. На сьомий день ми, нарешті, дісталися до Блабони, але фортечна брама зачинилась у нас перед самим носом, притиснувши гостру, клинцем, бороду графа Майонеза, яка хотіла перша опинитися в здобутому місті. Не чекаючи на голярів та цирульників, що могли б обережно вискубти її, граф мужньо відтяв бороду мечем і, позбувшись цієї чоловічої оздоби, став ще суворішим і грізнішим.
Так, мої любі, я… моя сурма вола армію до перемоги, — похвалився Пипоть, солодко заплющуючи очі. — І король цього не забув. Зняв із себе найвищий орден і прикріпив його мені отут, — півень доторкнувся крилом до вицвілої стрічечки на грудях.
— О-о-о-ох! — захоплено писнули тоненькі голоски.
— Що ж це там таке? — здивувався Мишібрат і, витягши з вогню гілочку, помахав нею в пітьмі. Дрібненькі чорні цяточки застрибали йому перед очима. А може, то тільки сон розсипав голубуватий мак?
— Вічно тобі щось учувається, — позіхнула, вмощуючись, Хитруся.
— Тихше… Слухайте… — шепнув чуйний півень.
Всі замовкли.
Здалеку долинав тупіт копит. Знов дорогою промчав вершник, розганяючи темряву смолоскипом. Іскри летіли за ним довгим шлейфом і, мигтячи, гасли.
— А я вам кажу — щось сталося…
— Мабуть, якась важлива подія!
Мишібрат замислено випустив пазурі й заходився гострити їх об камінь.
— Ех, якби ж то тепер були такі війни! — зітхнув він.
— Хто знає? Хто може знати, які пригоди нас чекають?
— Ну, а як ви здобули столицю? — спитав нарешті Нявчура, розглядаючи блискучий кігтик.
— Блабону? Та це для нас пусте! Але й тут я дуже прислужився, — відказав гордо півень. — Уявіть собі лишень… Ми не готувалися до облоги фортеці. Армія була вимучена, стомлена й зголодніла. Гармати та обози лишилися далеко позаду. А перед нами — мур і частокіл на три людських зрости заввишки. За ними — місто, аж любо глянути: будиночки рожеві й жовті, скупчені тісно, вузенькі вулиці в'ються мов стрічки, а вище виблискують позолотою дахи замку та високі вежі храмів. Так би й подзьобав усе те, мов тістечко, та ба — попереду мури, а на мурах — блабланці, глузують з нас, насміхаються…
Ми одразу кинулись на штурм, але голіруч кам'яних брил не розвалиш. На милостивого короля нашого, Барила, що власною персоною штурмував браму, негідники вилили розтопленого свинцю. На щастя, його захистив панцер, а то був би спікся, як у духовці. Але свинець так злютував забороло, що два тижні короля годували самими макаронами, бо більш нічого не пролазило крізь щілину. Нарешті на підставних конях примчали з Тулеби гінці й за допомогою великого ключа для консервних бляшанок Барила вдалося звільнити.
Він дуже схуд, змарнів, але перші його слова були: "Я здобуду цей курник!"
Та й місто теж не могло витримати довгої облоги. Незабаром забракло снарядів. Але чи може бути щось гірше, ніж обстріл зголоднілого війська круто звареними яйцями? А одного дня перебили стегно самому Майонезу, поціливши з гармати в королівський намет дванадцятифунтовим окостом. Здалеку долинав до нас шум безперервних бенкетів, і ми, киплячи злістю, знову й знову йшли на приступ. Жителі Блабони вибігали на мури, не витерши навіть вимазаних підливою вуст, з борід і вусів у них стікали краплі вина та меду.
А наші солдати жували ремінні шнурки, смоктали шкурки з ковбаси, що їх кидали вниз пихаті міщани. Якось, не розібравшись, мене мало не зварили в казані.
Тяжкі то були дні.
Нарешті до табору нашого прибилися оті два хлопці-розбишаки: рудий Гіпцьо й Вузлик із закустраною чуприною. їх хотіли відразу ж випровадити додому, але хлоп'ята так ревно просились і до того, шельми, були такі кумедні, що їм дозволили зостатися.
Вони крутилися попід мурами, дражнили й перекривляли розгодованих блабланців. Біля столичної брами росли дві височенні тополі. Гіпцьо з Вузликом вилазили на них і з вершечка спостерігали життя в місті. Потім з міцного дроту змайстрували собі гойдалку. Добре розгойдана, вона злітала понад зубці фортечного муру, і часом хлопчаки навіть примудрялися плюнути на вартових, що стояли на чатах. Особливо вподобали вони високого алебардника, якому кінець кінцем пущеною з рогатки котушкою ниток вибили два передніх зуби.
Вечорами я вчив їх грати на сурмі, і вони взялися до цього з такою охотою, що невдовзі нам звеліли забиратись до поблизького гайка. І ось… Ану, спробуйте вгадати, що придумали ці малюки…
Я повів їх до головнокомандувача.
— План ризикований, — пробурчав граф і підніс руку, щоб смикнути себе за бороду, але її вже не було, і він тільки торкнувся пучками кінчика носа. Поміркувавши трохи, мовив: — Ну, якщо він удасться, від імені короля обіцяю вам усе, чого тільки забажаєте…
У хлопців заіскрились очі.
— Я хочу самокат!
— А я мопсика, маленького мопсика і калапуцьку!
— А що ж то таке — калапуцька? — здивувався головнокомандувач.
— Я й сам не знаю, — признався Гіпцьо, — але, мабуть, це щось чудове!
Ніч була темна хоч в око стрель. Штурмовий загін крався босоніж, навшпиньках, безшелесно. Часом тільки хтось тендітніший, змочивши ноги в росі, гучно чхав. Підійшли до гойдалки. Хлопці перші розгойдали її і — гоп, на мур.
Потім за кожним рипом вгору злітав ще один солдат і приземлявся в фортеці.
А тоді саме сходив місяць, його зацікавили миготливі тіні, і він освітив місто. Ще й усміхався зловтішно і був би передчасно виявив так вдало розпочату операцію, якби Вузлик не заслонив його запустивши високо в небо паперового змія. На місто впала квадратна тінь, а ген далі пагорби й ліси сріблило сяйво цікавого місяця.
Гіпцьо вужем повз уздовж балюстради. Зненацька з-за башточки зі стрільницями вискочив високий блабланець, якому хлопці вибили зуби, й шепеляво вигукнув:
— Ага, бласьдечки ти, блапосний!
І був би алебардою поділив його на дві частини, якби не наш гвардієць, що злетів з гойдалки, двигаючи ногами в повітрі, й опустився просто йому на плечі.
— Блатана! — вереснув вартівник, злякавшись летючого привиду.
Він перехилився через мур і разом з нападником шубовснув у рів з брудною, вкритою жабуринням водою.
Гіпцьо, вхопивши алебарду, нечутно, мов кіт, біг галереєю. Коли бачить: біля повороту дрімає якийсь блабланець. Недовго думаючи, хлопець жартома штрикнув його в живіт алебардою. Товстун застогнав, через силу підвів голову. З пробитого живота круто била тоненька цівочка. Поранений сягнув рукою під себе, дістав кухоль і підставив до відкритої рани — певне, боявся, що вся кров витече з жил. Коли кухоль виповнився по вінця, підніс до рота й випив.
Гіпцьо зблід. Ззаду підбігли солдати і спинилися, вражені такою кровожерністю. А товстун удруге підставив кухля, його сині повіки опустилися. Все тіло сіпалося від гикавки. Рука тремтіла, рубінова рідина стікала по пальцях і по мурі.
Тоді до нього підскочив я. Дав ляпанця раз і вдруге. Видер кухля й ковтнув добряче. Цей п'яничка, щоб не нудьгувати на варті, сховав під каптан міх з червоним вином! Я зірвав з вартового пасок, потім натяг йому на голову шкіряну торбу. Його навіть не треба було в'язати: зачмелений, він спав мертвим сном.
По мурі ми дісталися до брами. Перерубали ланцюги, і звідний міст з гуркотом упав. Вдалині, біля ринкового майдану, зчинилася метушня, чути було тупіт і тривожні крики, темними вуличками гупотіли, збігаючись, вартові.
Я став на мурі й заграв сигнал атаки. Наша піхота грізною рікою ринула в місто.
А за мурами…
Населення Блабони почало відчайдушно оборонятись. Чоловіки в довгих нічних сорочках, гублячи капці, бігли завулками. Матрони у ватяних шлафроках запихали дітей у скрині, поміж шуби, іскристі від нафталіну. Боялися погрому.
— На барикади, громадяни! — лунали заклики. — До зброї!
Таких дивовижних барикад ще світ не бачив. Упоперек вулиць стояли столи, приготовані, як щодня, для бенкету. На них стосами лежали кружала сиру й торти завбільшки як жорна, смажена птиця з бурштиновою підрум'яненою шкіркою апетитно вилискувала жирком, далі вигравало всіма барвами фруктове желе, банки з варенням. Передні шереги наших, добігши до столів, зупинились мов укопані. Оборонців не було, лише, куди не скинеш оком, здіймалися гори пундиків, ноги грузли в купах цукерків… Зголоднілі солдати накинулись на їжу. По всьому місту розлягалося хрупання та пожадливе плямкання, веселе булькотіння медів та вин, — цілі піраміди бочок з напоями заступили шлях загарбникам. Далі ми посувалися вже повільніше, солдати попускали паски, клали зброю, щоб обіруч батувати всіляку смакоту.
Тогочасний літописець так описує ці хвилини: "Яко вовки голодні, допались до наїдків оних і на очах роздулися зело, аж здалося, що луснуть з тріском превеликим і спустять духа навіки…"
Даремно граф Майонез волав:
— Вперед, до палацу! Потім подоїдаєте, ви ж вже заморили черв'яка!
Даремно я кричав:
— Браття, це підступ!
Солдати, пробігши з нами кілька кроків, знов принюхувалися до запаху ванілі, кидалися помаранчами, запихали до рота цілі грона винограду.