Гадаю, що можна. Відчай, який охопив мене напередодні, змінився безтямною покірливістю. Все ніби змінилося, море й небо не виявляли ворожнечі, а риби супроводжували мене, мов друзі. Мов давні — семиденної давності — знайомі.
Того ранку я не думав про те, що мушу дістатися до якогось порту. Був певен, що пліт заплив кудись, де нема кораблів, де навіть чайки збиваються з курсу.
Мені спало на думку, що після семиденного плавання я зрештою звикну до моря, до свого сумного існування і не докладатиму ніяких зусиль для того, щоб вижити. Врешті-решт я ж прожив попри все цілий тиждень. Чому ж я не можу й далі жити отак на плоту? Риби плавали на поверхні, море було чисте й погідне. Навколо плота юрмилося стільки прекрасних грайливих створінь, що їх, здавалося, можна було впіймати голими руками. Поблизу жодної акули. Я довірливо сунув руку у воду й спробував ухопити невеличку, не більше двадцяти сантиметрів круглу синю рибку з блискучою лускою. Реакція риб була такою, наче я жбурнув у воду камінь. Всі вони негайно метнулися геть. І зникли в глибині, збурунивши воду. Через якийсь час знову виринули на поверхню.
Я розумів, що зможу упіймати рибу голіруч, якщо вдасться перехитрити її. Під водою рука не така дужа й вправна. Я вибрав з гурту одну рибу. Пробував схопити її. І таки вхопив. Але вона напрочуд швидко й спритно вислизнула з моїх пальців. Так я й сидів, намагаючись спокійно, без метушні упіймати рибу. Не думав про акулу, що могла бути десь поблизу на глибині, очікуючи, коли я занурю руку по лікоть, щоб напасти напевне. Була вже десята година, а я все ще не полишив наміру схопити якусь рибу. Та в мене нічого не виходило. Риби кусали пальці. Спершу спокійно, наче наживку. Потім сильніше. Якась плоска срібляста риба, в півметра завдовжки, з маленькими гострими зубами прокусила мені палець. І тоді я помітив, що укуси інших риб теж не були безневинними. На всіх пальцях кровоточили невеликі ранки.
Акула на плоту
Не знаю, чи до цього спричинилася моя кров, але за хвилину навколо плота роїлися акули. Я ще не бачив їх у такій кількості. І ніколи вони не поводилися так хижо. Вистрибуючи, наче дельфіни, переслідували й жерли рибу біля самісінького плота. Пойнятий жахом, я сидів посеред плота і спостерігав смертельну боротьбу.
Все сталося так швидко, що я й не стямився, коли одна з акул вистрибнула з води, вдарила щосили хвостом, і розгойданий пліт занурився у сяйливу піняву. Велика хвиля налетіла на пліт, але крізь її іскріння я встиг помітити металеву блискавку. Інстинктивно стиснув весло і з розмаху вдарив: мені здалося, ніби акула вже на плоту. Та одразу побачив над бортом величезний плавник і збагнув, що сталося. Переслідувана акулою зелена, лискуча півметрова риба вистрибнула з води і впала на пліт. А я щосили вцілив її по голові веслом.
Зовсім не просто забити рибу на плоту. Він здригався від кожного удару, щоразу загрожуючи перевернутися. Небезпека була надзвичайна. В ці хвилини мені знадобилися всі мої сили і розважливість. Якби я безтямно бив, пліт міг би перевернутися. І я впав би у воду, де кишіли голодні акули. Та якщо бити впівсили, здобич могла втекти. Це були хвилини між життям і смертю. Або впасти прямо в пащі акулам, або вполювати чотири фунти свіжої риби й вгамувати семиденний голод.
Я сперся на борт і вдруге вдарив рибу по голові. Відчув, що весло влучило в кістку. Пліт похитнувся. Акули під днищем стрепенулися. Але я твердо сперся на борт. Коли пліт перестав хитатися, риба — й досі жива — лежала посередині. Агонізуюча риба може вистрибнути вище й далі, ніж звичайно. Я знав, що третім ударом або вб'ю свою здобич, або втрачу назавжди. Рвучко сів, так мені легше було її впіймати. В разі потреби я обхопив би її ногами чи вп'явся б у неї зубами. Прибрав стійку позу. Намагаючись не схибити, певний, що моє життя залежить від цього удару, щосили опустив весло. Риба не поворухнулася, цівка темної крові забарвила воду на дні плота.
Я відчув запах крові. Відчули його й акули. Переді мною лежали чотири фунти свіжої риби, і в першу мить мене охопив невимовний жах: знавіснілі акули, принаджені запахом крові, щосили билися об днище. Пліт хитався. Я розумів, що він щомиті може перевернутися. Я й оком би не змигнув, як мене б перемололи три ряди міцніших за крицю зубів, що їх акула має на кожній щелепі.
А проте голод переважив усі інші почутя. Я затиснув рибу між колін і, розгойдуючись, намагався утримати пліт щоразу, коли на нього наскакували розлючені акули. Це тривало досить довго. Врівноваживши пліт, негайно вихлюпував за борт закривавлену воду. Поверхня води поступово очистилася, й акули вгамувались. Та я мусив пильнувати: величезний акулячий плавник — найбільший із тих, що мені доводилось коли-небудь бачити, — на добрий метр здіймався над бортом. Акула пливла спокійно, але я знав, що варто їй знову почути запах крові і вона легко може перекинути пліт. З великою обережністю я приготувався розбирати рибу.
Півметрова туша була надійно захищена панцирем з луски. Мені ніяк не вдавалося відірвати ці сталеві пластини, вправлені в шкіру. Я не мав ніякого леза. Спробував відколупати панцир ключами, та не спромігся відокремити жодної лусочки. Тим часом упевнився, що ніколи не бачив подібної риби — ясно-зеленої, з такою міцною лускою. Змалку зелений колір асоціювався в мене з отрутою. Здається неймовірним, але, незважаючи на те, що мій шлунок боляче нив у передчутті шматка свіжої риби, я ще вагався якусь мить, побоюючись, що ця незвичайна риба може бути отруйною.
Моє бідолашне тіло
А проте витримувати голод можна, якщо сподіваєшся роздобути якусь споживу. Голод став зовсім нестерпним, коли я, сидячи на дні плота, силкувався розшматувати ключами зелену лискучу тушку.
Я швидко збагнув, що мушу діяти рішучіше, коли й справді хочу поласувати нею. Звівся на ноги, міцно наступив їй на хвіст і кінець одного весла просмикнув під зябра. Я зрозумів, що риба й досі жива. Ще раз вдарив її по голові. Потім спробував видерти цупку луску, що захищає зябра, — я вже не знав, чия то кров стікає з пальців: моя чи риб'яча. Я поранив руки і до крові стер пучки.
Кров знову збудила апетит акул. Важко повірити, але в ті хвилини, бачачи навколо себе роз'ярілих від голоду хижаків, відчуваючи відразу до закривавленого м'яса, я ладен був жбурнути рибу акулам, як жбурнув перед тим чайку. Мене охопив відчай, я почувався безсилим перед цією твердою, непіддатливою плоттю.
Я уважно роздивився її, шукаючи слабке місце. Нарешті знайшов його під зябрами. Пальцем почав тельбушити свою здобич. Риб'ячі нутрощі м'які й ніжні. Кажуть, якщо акулу добре смикнути за хвіст, шлунок і кишки вилізуть у неї з пащі. У Картахені мені довелося бачити підвішених за хвіст акул: нутрощі темною липкою масою звисали у них з-поміж вишкірених зубів.
На щастя, тельбухи моєї риби виявилися такими ж ніжними, як і в акул. Я вмить витяг їх пальцем. Це була самиця: поміж кишок містилися ряди ікринок. Розібравши всю рибу, вп'явся в неї зубами. Та не зміг одразу прокусити шар луски. Зробив другу спробу, відчайдушно з новою силою кусаючи рибу, поки в мене не заболіли щелепи. Нарешті мені вдалося відірвати перший шматок, я став жувати м'ясо, холодне й тверде.
Жував, відчуваючи відразу. Мене завжди нудило від запаху сирої риби. Але на смак вона ще гірша: схожа на сирі плоди пальми чонтадуро,[13] тільки огидніша й гливка. Досі ніхто не їв отак живу рибу. Та, жуючи перший за сім днів шматок, я вперше у житті відчував відразу, усвідомлюючи, що їм живу рибу.
Проте від першого ж шматка мені негайно полегшало. Укусив вдруге й знову став жувати. За хвилину до того гадав, буцімто зміг би з'їсти цілу акулу. А наївся двома шматками. Мій страшний семиденний голод одразу вгамувався. Я почувався таким же дужим, як у перший день плавання.
Тепер я знаю, що сира риба утишує спрагу. Тоді не знав цього, але помітив, що їжа заспокоїла не лише голод, а й спрагу. Я відчув задоволення й підбадьорився. Адже мав запас їжі на тривалий час, бо відкусив лише два шматочки від півметрової риби.
Вирішив загорнути її в сорочку й покласти на дно плота, щоб не протухла. Але спершу мусив рибу обмити. Легковажно схопив її за хвіст і опустив під воду за бортом. Та кров прикипіла до луски. Я наївно знову занурив рибу. І в ту ж мить відчув удар, щелепи акули гучно клацнули. Я щосили стиснув риб'ячий хвіст. Та хижачка потягнула рибу з такою силою, що я не встояв. Вдарився об борт, однак продовжував чіплятися за свою їжу. Захищав її, мов звір. В ці частки секунди я не думав про те, що цього разу акула може до плеча відкусити мою руку. Я знову щосили потягнув рибу, але в моїх руках уже не було нічого. Акула відняла в мене здобич. Мало не збожеволівши від розпачу, я схопив весло і в нестямі вдарив ним по голові акулу, коли та з'явилася біля борту. Хижачка стрибнула. Розлючено обернулася в мій бік — почулося сухе сильне клацання щелепів — відкусила й проковтнула пів-весла.
Розділ 9
Вода починає міняти колір
Не тямлячи себе від люті, я продовжував бити по воді уламком весла. Мусив помститися акулам, які вирвали в мене з рук єдину їжу. Було близько п'ятої години пополудні мого сьомого дня у відкритому морі. За кілька хвилин мала з'явитися зграя акул. Я відчував у собі силу після двох шматків, що встиг з'їсти, а гнів, спричинений втратою риби, спонукав до боротьби. На плоту було ще два весла. Я вирішив замінити пошкоджене акулою весло на ціле і продовжити битву з хижаками. Та інстинкт самозбереження переважив злість: я боявся втратити інші два весла — вони могли знадобитися в будь-який момент.
Надвечір'я було таке саме, як і в попередні дні. А от ніч спала темніша, ніж звичайно. Море розбурхалося. Мав піти дощ. Подумавши, що от-от з'явиться можливість роздобути прісну воду, я роззув черевики й зняв сорочку, щоб було куди її назбирати. Таку ніч на землі називають собачою. В морі її слід було б назвати акулячою.
Близько дев'ятої години подув крижаний вітер. Я спробував сховатися на дні плота, але марно. Холод проймав до кісток. Довелось натягти сорочку і взути черевики, примирившись з думкою, що дощ захопить мене зненацька і я не матиму, куди зібрати воду.