Вони прибули ще до того, як Пул встиг це мені переказати, й ми рушили до анатомічного театру старигана доктора Денмена, з якого, як ви, напевно, знаєте, двері ведуть до кабінету Джекіла. Двері були дуже міцні, а замок — хитромудрий. Тесля попередив, що їх неможливо відчинити, не витративши силу-силенну часу й не завдавши їм значної шкоди. Слюсар також був майже в розпачі. Але він, однак, виявився спритним хлопцем, і за дві години роботи двері таки відчинили. Дверцята шафи були незамкнені, тож я витяг потрібну шухляду, натоптав її пакувальною соломою, обгорнув папером і повернувся на Кавендіш-сквер.
Тут я заходився вивчати вміст шухляди. Порошки було розтерто досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би спражній аптекар, тим-то я дійшов висновку, що це власний виріб доктора Джекіла. Розгорнувши один з пакуночків, я побачив, як мені здалося, звичайну білу сіль у кристаликах. Далі я звернув увагу на слоїка, наповненого до половини криваво-червоною рідиною з ядучим запахом: мені здалося, що вона містить фосфор і якийсь леткий етер. Щодо інших її інгредієнтів я не мав жодної гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було нічого, окрім довгої низки дат, що охоплювали кілька років. Я звернув увагу на те, що ці дати враз уривалися десь так рік тому. Декілька разів (щонайбільше шість на кількасот записів) при даті стояла позначка "подвійна", одного разу, при самому початку — "цілковитий провал!!!"— з трьома знаками оклику. Ці спостереження розпалили мою цікавість, але не привели до жодних певних висновків. Переді мною були слоїк з якоюсь рідиною, пакуночки з якоюсь сіллю, та ще зошит із записом серії дослідів, що не привели (як це траплялося в Джекіла майже завше) до жодного практичного застосування. Яким чином наявність усього цього в моїй оселі могла вплинути на честь, життя і здоров'я мого легковажного колеги? Чому той посланець може навідатися тільки до мене, а не прямо до нього додому? І чому, нарешті, цього джентльмена треба було прийняти таємно? Що довше я над цим розмірковував, то більше переконувався, що маю справу із розумовою хворобою. Але все-таки я відпустив челядь спати, а сам про всяк випадок наладував старого револьвера, що міг придатися для самооборони.
Щойно над Лондоном пробило північ, як хтось тихо постукав у двері. Вийшовши, я побачив куцого чоловічка, що ховався за колонами ґанку.
— Ви від доктора Джекіла? — запитав я.
Він наче через силу відповів: "Так". Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.
Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м'язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов'язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.
Ця особа (що від перших хвилин збудила в мені змішану з огидою цікавість) була одягнена так, що могла викликати — якби йшлося про іншу людину — хіба що сміх: дорогий і добре пошитий одяг був аж надто великий для неї. Штани довелося підгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рівні стегон, а плечі його випинались із широкого коміра. Але мені чогось зовсім не хотілося сміятися з цього блазенського вбрання. В самій сутності істоти, що стояла переді мною, було щось зіпсуте й огидне. І тим більше мені цікаво було дізнатися, звідки цей чоловічок узявся, яка в нього доля, з чого він живе, яке його становище у світі.
Всі ці спостереження, що зайняли стільки місця на папері, було насправді зроблено протягом кількох секунд. Мій гість страшенно хвилювався.
— Ви привезли її? — закричав він. — Ви привезли її? — Нетерплячка його була така велика, що він навіть схопив мене за руку.
Я відсторонив його, відчувши після цього доторку холод по всьому тілі.
— Ви забуваєте, сер, — промовив я, — що я досі не маю приємності бути знайомим з вами. Сідайте, будь ласка.
І я показав йому приклад, вмощуючись у кріслі й намагаючись поводитися настільки невимушене, наскільки це мені давали змогу незвичайні обставини, пізня година й страх перед моїм гостем.
— Прошу вибачення, докторе, — відповів він доволі чемно, — звичайно ж, ви маєте рацію, і з цієї хвилини моє нетерпіння поступається місцем ввічливості. Я прийшов сюди, бо на цьому наполягав ваш колега, доктор Генрі Джекіл, котрий просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів... — Він раптом змовк і підніс руку до горла, наче гамуючи істеричний спазм. — Наскільки я зрозумів, шухляда...
Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.
— Ось вона, сер, — промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла, накрита аркушем паперу, на підлозі біля столу.
Він кинувся до неї, але відразу ж спинився й приклав руку до серця. Я чув, як цокотять його зуби, а на обличчі в нього відбився такий страх, що я став боятися за його розум і навіть життя.
Він осміхнувся до мене стражденною посмішкою, а далі з рішучістю відчаю зірвав аркуш. Коли він побачив, що лежить у шухляді, то гучно схлипнув від невимовної полегкості. Але вже за мить цілком опанував свої почуття, і спокійно запитав:
— Чи не знайдеться у вас мірчої шклянки?
Я з певним зусиллям підвівся й подав йому те, що він просив.
Він подякував посмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один з порошків. Червонуватий відтінок розчину став яскравішати, над рідиною лопались бульбашки і з'явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим, а тоді поволі перетворився на водяво-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив склянку на стіл, а тоді обернувся до мене.
— А тепер лишається з'ясувати ось що: чи будете ви мудрим і розважливим? Чи дозволите взяти цю шклянку й піти з вашого дому без дальших розмов? Чи вами керує невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, — і залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати за багатство для душі допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї. А вирішите інше, — й вам відкриються нові царини знання, нові шляхи до слави й влади, і все це тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений чудом, яке захитає вашу невіру в диявола.
— Сер, — я говорив якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану, — ви промовляєте загадками, і, напевно, вас не здивує те, що мова ваша не викликає в мене ані сильного враження, ані великої довіри. Але я надто далеко зайшов з цією незрозумілою послугою, аби не додивитися всього до кінця.
— Гаразд, — погодився мій гість. — А тепер, Леньйоне, згадайте про нашу лікарську обітницю: про те, що відбудеться, повинні знати тільки ми з вами. Тож за те, що ви так довго лишалися вузьколобим матеріалістом, за те, що ви заперечували істинність трансцендентної медицини, за те, що ви насміхалися з вищих від вас, — начувайтеся!
Він підніс шклянку до губ й одним ковтом вихилив її. Пролунав зойк, він поточився, захитався, схопився за край столу і став з виряченими очима, судомно хапаючи ротом повітря. Тоді він почав мінитися: здавалося, що він росте, обличчя його раптом зробилося чорним, а тоді риси розпливлися й перемінилися, — і наступної миті я скочив на ноги, й відсахнувшись, руками намагався затулитися від дива, яке скувало мій розум несвітським жахом.
— О Боже! — скрикнув я. — О Боже! — шепотів я знову і знову, бо перед моїми очима, блідий і знеможений, наче підвівшись із ложа смерті, стояв Генрі Джекіл!
Те, що він розповів мені наступної години, я не можу присилувати себе викласти на папері. Я побачив те, що побачив, і почув те, що почув, і моя душа невимовно страждала від цього, однак сьогодні, коли це видовище вже не стоїть у мене перед очима і я питаю себе, чи вірю, що все це було насправді, то не знаходжу відповіді. Та я пережив нелюдське потрясіння, сон утік від мене, смертельний жах переслідує мене щогодини вдень і вночі; я розумію, що жити мені лишилось недовго, що я маю померти, але я помру, так до кінця і не увірувавши в те, шо сталося. Бо до тієї моральної ницості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жахання. Я розкажу вам тільки одну річ, Аттерсоне, і цього (якщо ви тільки присилуєте свій розум повірити в таке) буде більш, ніж досить. Істота, що завітала тієї ночі в мою оселю, за власним зізнанням Джекіла, відома під іменем Гайда, й розшукується по всій країні за вбивство Кер'ю.
Ґесті Леньйон".
Вичерпне свідчення щодо всіх обставин цієї історії, залишене Генрі Джекілом
Я народився року 18... Природні здібності, працьовитість, коло розважливих і доброчесних товаришів, здавалося, цілком забезпечували мені гідне й визначне майбутнє. При цьому найгіршою моєю вадою була певна нетерплячість і легковажність, що допомагала б щасливо жити багатьом, але не узгоджувалася з моїм бажанням вивищуватися над іншими і неодмінно зберігати на людях серйозну міну. Я став приховувати свої розваги і тому, добігши зрілих літ і ствердившись у світі, я вже призвичаївся до глибокої роздвоєності власного життя. Багато хто тільки пишався б такою розкиданістю вподобань, але я зі своїх висот уважав таке за майже смертельну неславу. Я водночас жив високими прагненнями й сягав глибин занепаду в гріхах. Це й зробило мене тим, ким я є нині, і розколина між царинами добра і зла пролягла в мені глибше, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через те на мені значно дужче позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і становить одне з найголовніших джерел страждання.