Господар припрохував гостинно й невимушено, просив чужинців довести своїм апетитом, що вони такі вдоволені з його частування, як йому того хтілося. Він розмовляв із старшим подорожнім, а всі, юнаки та інші, їли мовчки.
Вже наприкінці обіду повз велике вікно майнула чиясь постать Артурові видалося, що на всіх, хто бачив її, вона справила велике вражіння.
— Хто то був, ви не бачили? — поспитав Бідерман тих, що сиділи навпроти.
— Наш кузен Рудольф, — хапливо відказав йому син.
Всі молодики, видимо, а надто Арнольдові сини, з того страшенно зраділи, а батько родини зовсім, здавалося, настрою такого не поділяв, поважно й спокійно промовив:
— Ваш брат у других — що ж, прошу до гурту, запросіть но його сюди.
Тройко юнаків скочили на рівні ноги, кожен наввипередки хтів перший стрінути молодого гостя.
Той увійшов — високий, вродливий і жвавий. Густе темне кучеряве волосся, вуса на колір такі самі, тільки ще темніші, на голові маленька шапочка насунута на бік. Вбрання мало такий самий вигляд, як і Арнольдове, але сукно тонке, німецьке, й коштовні добірні прикраси. Один рукав темнозелений, химерно обкладений галунами, погаптований сріблом, а цілий одяг яскраво червоний. З-за поцяцькованого золотом пояса стримів із срібним держалком кинджал. Типові середнєвічні чоботи з довгими загнутими догори носками, а навколо шиї золотий ланцюг з великим золотим медальйоном — ось і увесь брат у других Арнольдових синів, Рудольф фон Доннергуґель.
Миттю його оточили всі Бідерманові сини. Знати було, вони мали його за привідцю. І то справді його наслідувати вважала за потрібне вся швайцарська молодь. Ходу, одяг, рухи й думки переймав кожен, хто додержував владної моди, — тут чепурун був незаперечний ватажок.
Але Артур Філіпсон помітив ще дещо. З цілого товариства — двоє й на думці не мали так запопадливо, з такою пошаною панькатись із отим молодиком. І це безперечно — Арнольд Бідерман не гаряче й не прихильно привітав юного бернця, — з Берну бо родом був господарів небіж.
Юнак витягнув з кешені запечатаного пакета, — з глибокою пошаною дав до рук Бідерманові, і немов сподівався, що ось дядько прочитає папери й з цього приводу щось йому скаже.
Але той і в гадці не мав. Попросив його сідати й пообідати з ними. Рудольф ввічливо відійшов і сів біля Анни, — ґречно йому поступився місцем один Арнольдів син.
А дівчина також, — помітив Артур, — зовсім байдуже поводилась з гостем. Той так упадав, усяково намагався припасти їй до вподоби! Де б їсти, як годиться, а він куди там — щось тільки й думає, видно, на неї.
Артур бачить, він їй шепоче. Та глянула на гостя і.щось коротко кинула. А втім, один мододий Бідерман, він сидів по другу руч од Рудольфа, — балаканину, очевидячки, охоче підтримав, і обидва зареготали, а дівчина збентежилась і з досади зашарілась.
Артур розгнівався.
"Коли б один із них трапив мені до рук десь на рівній площинці, кроків на десять завбільшки! — міркував роздратовано. — Тільки ж
навряд щоб на цілу країну знайшлася така велика р……сцина; а я б добре наклав горянинові! Перестав би мені ж……и. І як дивно — такі нечемні нетяги поруч такої вихованої, ввічливої дівчини. Але! дурниці ж! Що можу я мати до її краси, що……ить мене їхнє виховання! Адже вранці — в путь і ніколи їх……обачу". Тимчасом господар загадав принести вина. Великі келихи з дубового дерева — простягнув чужинцям, тоді Рудольфові.
— Хоч ти, небоже, — мовив йому, — звик, я знаю, до кращого, а наше вино з невистиглих, тільки й того, що геєрштейнських лоз. І за хвалину докинув, вдаючись до Філіпсона-старшого:
— Ні, ви тільки уявіть, чи йметься ж то віри, — є в Берні особи, хто виписує вино собі, на власний спожиток, аж із Франції та Німеччини!
— І мій дядько ставиться дуже неприхильно до цього, — озвався Рудольф; — але ж чим тут зарадити! не скрізь же розкидані такі щасливі виноградники, як у Геєрштейні, який взагалі дає все, чого тільки бажає серце, все, чого заманеться людським очам.
І він глянув на красуню-сусідку, а що вона вдавала, немов комплімента не зрозуміла, то він похмуро провадив:
— А от наші громадяни, хто має яку зайвину, не вважають, що то нерозсудливо міняти її на вино, краще за наше, гірське. Проте, з нас будуть ощадніші люди, як накладем свою руку на барила з бургундським вином. Платитимемо ж тоді — за самий перевіз.
— Тобто, небоже? — перепитав Арнольд Бідерман.
— Але ж, шановний дядьку, — йому на те бернець, — з привезених листів ви знаєте, що Союз наш мабуть оголосить Бургундії війну…
— А, так тобі відомий зміст моїх листів? — перехопив старий. — Ну й дива! Ще доказ того, як змінились часи, і в Берні, і в нашому Швайцарському Союзі. Що ж, наші старі вже всі повмирали? Бо коли мої земляки змушені закликати на пораду хлопчаків, що їм ще молоко на губах не обсохло…
— Е, дядьку, що це ви, — збентежено сказав молодик. — Бернський сенат та Народня Рада, — почав він виправдовуватись, — тільки дозволяють юнакам знати їхній рішенець; адже ми виконуємо його… Голова, що думає, може покластись на руку, яка підносить меча…
— Хай! Але не раніш, ніж настане хвилина замахнутись на вдар! — суворо одрубав Бідерман. — Та такі у вас члени нашої Ради — виголошувати таємниці державних справ прилюдно взагалі, та при чужинцях подруге?!
Бідерман страшенно розсердивсь.
За хвилину сказав трохи лагідніш:
— Йди, Рудольфе, та всі ви, юнацтво, починайте гри. Ні, ти. молодче, лишайся, — хитнув на Артура, який одразу встав і собі, — до гір ти не звик, треба відпочити.
— Даруйте мені, господарю, це не так, — озвався Філіпсон-старший. — Ми в Англії за найкращий відпочинок, коли змагає кого втома від якогобудь руху, маємо нові знов вправи, новий рух. Отож, коли юнацтво не заперечує, хай мій син також візьме участь у їхніх ігрищах.
— Гаразд, хоч гадаю, сили тут будуть нерівні, та дарма — нехай грають, коли ви цього хочете.
Уся молодь вийшла із залі. Подались на площинку, що перед будинком. Анна та ще декілька жінок посідали на лавці. Вони мали рішати, хто похвалиться найбільшою спритністю й силою.
Незабаром двоє старих почули знадвору гомін і веселий сміх. Господар узяв пляшку з вином, налив келиха свойому гостеві, решту вилляв собі й сказав:
— В ті літа, шановний чужинче, коли кров холоднішає і почуття притупляються, трохи вина жвавить розум і дає сили тілу. Але я майже бажав би, щоб виноград ніколи був не з'являвся на землі. Останніми бо роками я на власні очі бачив, як мої земляки впивались вином, мов німці, і то були вже не люди, а свині, нездатні ні почувати, ні мислити, ні навіть рухатись.
— Так, цей порок, — відповів Філіпсон, — я помітив, шириться по. вашій країні, де, як чув я, раніше, років сотню тому, його зовсім не знали.
— Авжеж! І тому це ще неприємніше. Щоправда, тоді в нас дуже мало виробляли вина, ніколи його не привозили, ніхто не мав коштів купувати будь що, чого не дає наша власна долина. Але війни, перемоги… Разом із славою вони дали нам багатство. А як на мене, принаймні, ми кращі були й без того, й без іншого, коли б не те, що разом прийшла — і свобода. А втім, хоч одну вигоду я бачу. Торгівля інколи приводить до наших самотніх гір якого чоловіка, як от ви, шановний гостю; з розмови давно дібрав, ви людина досвідчена та розважна. Не подобається мені в земляках моїх нахил, що росте день-у-день, до всіляких дрібниць, які ви, купці, розвозите. Проте одверто признаюсь, ми, прості горяни, багато більше навчаємось од таких, як ви, подорожніх, ніж могли б того здобути сами. Ви казали, їдете до Базелю, а звідтіля до табору Карла Бургундського?
— Так, шановний господарю, тільки ми безпечно зробим цю путь.
— Чому б ні? Ось посидьте тут днів із два або три: я сам поїду тим самим шляхом. Тоді ви зможете вже ні за що не дбати. В мене буде надійний і вірний провідник, а ви, натомість, розповісте про країни, за які мені треба довідатись більше, ніж знаю. От, як вам моя пропозиція?
— Надто велика мені вигода з такої комбінації, щоб міг відмовлятись. Але чи можу я запитати, яка мета вашої подорожі?
— Я допіру звів на карб Рудольфові його поведінку, — озвався Бідерман, — що він говорив за справи нашого Союзу так необережно при цілій родині. Але ви — інша річ. Від такої розсудливої людини нідочого ховати ці новини; однак ви незабаром десь би довідались. Так от вам відома, певна річ, взаємна ненависть між французьким королем Людовіком XI і бургундським герцогом, що його прозивають — Карло Сміливий. А побувавши в обидвох країнах, як з вашої розмови я зрозумів, ви, звичайно, знаєте причини ненастанних чвар, що незалежно від особистої ненависти двох державців роблять з них непримиренних ворогів. Людовік, — ніхто в світі не доскочить його в політиці та хитрощах, — вживає найможливіших заходів. Роздає величезні кошти членам наших бернських сусід, більше, надсилає цінності до скарбниці цього кантону; збуджує жадобу грошей у старих, розпалює шалену відвагу молоді, робить усе — втрутити бернцік у війну з герцогом! А Карло, той навпаки, чинить саме так, як тільки міг би мріяти Людовік XI-ий. Наших бернських сусідів та союзників не задовольняє, як нас, краян Лісових Кантонів, скотарство й хліборобство: вони великою мірою торгують. І от тій торгівлі бургундський герцог раз-у-раз стає на заваді. Жорстокість та насильство його васалів по прикордонних містах напевно відомі й вам.
— Це так. їх усі мають за гнобителів…
— Отож новина вас не має вражати… Один державець щедро обдаровує, другий гнобить і чинить насильства. Горді з своїх попередніх перемог, прагнучи ще й ще більшити політичний вплив та ширити землі, Берн та міські кантони нашого Союзу, що голос їхніх освічених представників завсіди важить більше в Раді, ніж голос, наших лісових краян, мають охоту знов повоювати. Війна — слава звитяжців, політичний вплив, зміцнення держави такий попередній досвід швайцарців.
— Так, так, господарю, слава! — у захваті перехопив Філіпсон. — Не диво, що відважне юнацтво ваших кантонів прагне нової війни.
— Але, любий гостю, то не мудро ви кажете. Успіх в одчайдушному подвигу не є ще підстава до необміркованих вчинків. Нам на що краще придалася б слава колишніх гучних перемог. Ми тоді воювали за волю, — мали право, мусіли здобути гору над ворогом.